Наприкінці травня цього року The Ukrainians Media виповнилося дев’ять років. 2019 року команда запустила окреме медіа літературного репортажу Reporters, а два роки тому почала видавати власний однойменний друкований журнал. За цей час вдалося видати п’ять випусків журналу. Свіжий, який вийшов з друку у червні, присвячений українським військовим.

Місія журналу — розповідати історії людей та шукати сенси поміж фактами, а також розвивати жанр літературного репортажу в Україні. Про створення журналу, перші кроки, виклики, роботу з героями, а також плани на майбутнє видання «Медіамейкеру» розповіла Марічка Паплаускайте — головна редакторка журналу Reporters, співзасновниця The Ukrainians Media.

Знайомство з великими текстами

До репортажів Марічка Паплаускайте працювала в локальному миколаївському медіа й писала новини. Уже тоді журналістка розуміла, що хоче працювати з довгими форматами, але не знала, з чого почати. Великі тексти прийшли в її життя завдяки навчанню в Школі журналістики УКУ. Там студентів познайомили з репортажем і польською школою жанру. 

«Я відчувала, що це мій жанр і що мені дуже подобається працювати з великими художніми текстами — читати їх і писати самостійно. Після завершення навчання я шукала, де б могла працювати в професії, й одразу був чіткий фокус на літературні репортажі, проте спеціалізованих видань про це не було, а тексти з’являлися лише де-не-де. Тому через деякий час виникла ідея створити своє медіа. Так почалась історія Reporters», — пригадує Паплаускайте.

Початок The Ukrainians

Спочатку репортажистка долучилася до команди The Ukrainians. Каже, що познайомилася з Тарасом Прокопишиним, одним зі співзасновників медіа, коли проєкт поставили на паузу для перезапуску. Від початку це була волонтерська ініціатива, якою займалися Тарас Прокопишин, Інна Березніцька та Володимир Бєглов. Після року роботи вони зрозуміли, що це може вирости у професійне медіа. Тоді ж прийшла Марічка, й команда вирішила, що в оновленому форматі The Ukrainians мають бути репортажі. 

«Це знайомство стало одним із ключових у моєму житті, бо в нас склалося дуже взаємовигідне партнерство — ми з Тарасом добре одне одного відчуваємо, поділяємо спільні цінності, схоже бачення розвитку медіа.

Для мене це ніколи не була робота за наймом.

Спершу в проєкті не було грошей, але ця робота мені імпонувала, тому я включилася в неї як співзасновниця. Починала з редагування репортажів, а потім долучилася до управлінських задач разом із Тарасом», — ділиться репортажистка.

Сьогодні Марічка Паплаускайте займається управлінням команди The Ukrainians в цілому, а також як менеджерка й редакторка курує один з напрямків — власне Reporters. З червня Марічка йде у творчу відпустку на пів року, щоб попрацювати над власною книжкою. В цей час вона і далі братиме участь у розв’язанні стратегічних управлінських питань, а роль головної редакторки Reporters виконуватиме її колега, дотепер спецкореспондентка видання, Ольга Омельянчук.

Запуск друкованого журналу

Спершу репортажі з’являлися на сайті The Ukrainians як частина загального концепту, але потім команда зрозуміла, що їх потрібно відділити. Концепція The Ukrainians, як каже Марічка Паплаускайте, — це історії успішних українців у форматі інтерв’ю, що не завжди корелюється з репортажами. «Ми вирішили вивести репортажі в окреме медіа, думали над назвою та концептом і запустили онлайн-журнал 2019 року. Одразу ж подумали, що було б класно запустили друковане видання, бо репортажі — це довга форма, великі історії, які складно читати з телефону, тому вони мають бути надрукованими. Тоді це здавалося нереальним, адже всі йдуть у діджитал. Крім того, у нас не було досвіду та й узагалі це дорого. Але ідея завжди була поруч із нами», — ділиться шеф-редакторка журналу Reporters.

Читайте також: Янголи носять куртки з капюшоном. Чому жанр літературного репортажу є особливо важливим у час війни

Через два роки завдяки підтримці посольства Норвегії команда Reporters змогла надрукувати перший номер. Відтоді вийшло вже п’ять випусків. «Відгуки читачів, підтверджують нашу інтуїтивну теорію про те, що такі тексти краще читати на папері. У нас невелике коло читачів, але люди, які купують чи отримують журнал як амбасадори й амбасадорки, чітко розуміють, чому вони це роблять», — каже Паплаускайте.

Важливість візуального оформлення

За словами шеф-редакторки, взірця для журналу в команди не було — все відбувалося більш інтуїтивно. Уже після запуску друкованого журналу команда познайомилася з колегами зі швейцарського видання Reportagen, ідея якого схожа на те, що робить команда в Україні. Марічка Паплаускайте наголошує, що редакція на стратегічних сесіях обговорювала формат, шрифт, наповненість сторінки — все, аби продукт вийшов високоякісним. 

«Ми хотіли, щоб журнал читали не тоді, коли буде нудно, а щоби контакт із ним був запланованим актом читання. Перших двох номерів уже немає в продажу, а люди досі пишуть, що хотіли б придбати їх. Тобто це дороге колекційне видання, яке хочеться мати в себе на книжковій полиці зокрема через естетичне задоволення від контакту з журналом», — пояснює Марічка Паплаускайте.

Виклики початку 

У запуску друкованого журналу складно давалося все — раніше команда працювала винятково онлайн. Насамперед потрібно було зрозуміти, як працює верстка. Шеф-редакторка згадує, що в першому номері були деякі технічні помилки, які виправляли згодом, враховуючи досвід.

Наступний виклик — зрозуміти, як формувати номер. Перший, за словами шеф-редакторки, вийшов найменш сфокусованим, бо ще не було критеріїв добору текстів. «Ми прийшли до того, що кожен номер має свою концепцію й тексти добираються до конкретної теми. The Ukrainians Media — про ціннісну журналістику: ми доносимо до нашої аудиторії певні меседжі та стимулюємо подумати над ними», — розповідає Паплаускайте.

Поставали й питання місця друку, логістики та дистрибуції. 

Організація та особливості роботи

«Перший номер журналу був присвячений незалежності, тому ми обирали матеріали, які могли показати, чим жила Україна останні 30 років, крізь призму особистих історій. Також до журналу ввійшов проєкт “30 років у 30 фотографіях”, який ми реалізували разом з Українським PEN. 

У друкованій продукції треба згадувати не лише про тексти, але й про візуальний матеріал. Наш фоторедактор Данило Павлов спілкується з провідними українськими фотографами, прискіпливо добирає фотографії. І це не просто фото, а частина концепції, яку ми намагаємося втілювати. Тому я дуже вдячна Данилові та нашій дизайнерці Анастасії Струк, які відповідають за візуально-естетичну частину», — наголошує Марічка Паплаускайте. 

Команда

Над випуском журналу працює велика команда — двоє редакторів, кілька журналістів у штаті, автори-фрілансери, два дизайнери, літературна редакторка, коректорка. Роль останніх двох дуже важлива. Коли на початку в проєкту було мало коштів, їх однаково вкладали у літредактуру та коректуру. Зараз над журналом працює 10–15 людей, приблизно половина команди The Ukrainians також паралельно працює над друкованим Reporters. 

Редакторка сайту The Ukrainians Богдана Неборак, наприклад, вибудовує для Reporters комунікацію з письменниками. «Співпраця з ними важлива для нас, бо письменники — це люди, які найкраще вміють працювати зі словами та емоціями, розповідати історії. У нас справді журнал літературного репортажу, бо ми його створюємо не лише з журналістами, а й з експертами зі сфери літератури», — підсумовує Марічка.

Фінансування Reporters

Зараз є три джерела фінансування проєкту:

• Спільнота. The Ukrainians має понад 3000 підписників, які переважно є амбасадорами та підтримують створення журналу. «Фінансовий складник дуже важливий, але найцінніше — це підтримка читачів. Коли ми розуміємо, що люди платять за наш продукт, це про усвідомлення важливості своєї роботи. Ми хочемо, аби читачі відчували приналежність до спільноти та до розвитку незалежного медіа», — говорить Паплаускайте.
• Партнерські проєкти. У команді The Ukrainians є відділ спецпроєктів, які створюють із соціально відповідальним бізнесом та громадськими організаціями. Прикладами є спецпроєкти «Ті, що тримають небо» та «Ще одна лінія оборони».
• Гранти. Наразі найбільший грантодавець Reporters — це EED (Європейський фонд за демократію), але також бувають короткі співпраці з іншими донорами.

Співпраця із закоханими в репортаж

Марічка Паплаускайте каже, що Reporters відкритий до співпраці з людьми, які люблять літературний репортаж і хочуть розвиватися в цьому. Часто з пропозицій новачків виходять дуже цікаві та плідні кооперації. Зокрема, таку історію шеф-редакторка розповідає про постійну авторку видання, журналістку та репортерку Віру Курико-Агієнко, з якою співпраця почалася понад сім років тому, коли вона лише починала свою репортерську кар’єру. Про цей досвід ми розпитали репортерку особисто.

«Спершу я приєдналася до команди The Ukrainians. Тоді я була студенткою третього курсу факультету журналістики в Чернігові. Я відвідала Львівський медіафорум і просто марила репортажами. Тоді активно перекладали польську художню школу, особливо Ришарда Капусцінського, видавництво “Темпора” організовувало конкурс літературного репортажу «Самовидець». Багато наголошувалося на важливості розвитку українського літературного репортажу. Коли я з ним познайомилася, то зрозуміла, чого я хочу від журналістики», — ділиться Курико-Агієнко. 

Тоді на форумі виступала Марічка Паплаускайте. «Я до неї підійшла і стривожено сказала, що люблю репортаж і хочу писати. Марічка запропонувала бути її помічницею: я допомагала з розшифровками та верстками тексту. Найперший мій репортаж був для The Ukrainians: “Найміцніша стіна” — історія вірменки, яка знайшла себе в Україні та стала пульмонологом. Далі я долучилася до команди Reporters і працюю над розвитком жанру художнього репортажу від запуску медіа, а потім і журналу», — згадує Віра Курико-Агієнко.

Особливості роботи

«Наші тексти унікальними роблять унікальні досвіди людей, бо нам найцікавіше досліджувати саму людину.

Тому наша місія в тому, щоб шукати сенси поміж фактами, як визначив колись наш колишній редактор Станіслав Остапенко.

Наше поле — людські історії, й коли ми їх розповідаємо, то це про тривале спостереження, глибше знайомство, побудову довіри між журналістом та героєм. Ми хочемо зрозуміти людину та привідкрити для читача її внутрішній світ, характер і сприйняття. Тому літературний репортаж — це не просто розповідь історії, а дослідження», — каже Марічка Паплаускайте.

Важливо пам’ятати, що репортери використовують лише факти, нічого не вигадують. Навіть якщо текст — це реконструкція, коли журналіст не був присутнім на події, він мусить дізнатися всі факти у героя. Команда Reporters намагається дотримуватися польського визначення «література факту» в цьому жанрі.

Пошук тем і героїв

Марічка Паплаускайте насамперед радить подумати, з якою метою ви створюєте той чи інший репортаж і чим історія може бути корисною для людей. Джерел для пошуків є багато: стрічка новин, публікації в регіональних медіа, продовження старих і нові підходи до вже опублікованих тем, співпраця з експертними фондами чи організаціями, редакційне планування. 

Також потрібно зважати на особистий досвід, контакти, тримати зв’язок зі своїми читачами, враховувати попит, а також працювати в полі. Наприклад, Мирослав Лаюк, перебуваючи у відрядженні на Бахмутському напрямку, написав цікавий репортаж про військового Алена Дудкіна, який збив російський літак «Су-24». Якби він не опинився тоді в цьому місці, цієї історії не було б.

Досвід Віри Курико-Агієнко

Віра Курико-Агієнко переконана, що немає неважливих тем чи нецікавих героїв, адже кожен із нас є носієм великого досвіду. «В кожній людині та історії потрібно сфокусуватись і зрозуміти, що саме хочете розповісти.

Я ніколи не добирала героїв матеріалів, мені просто “стріляє” людина, і я вже розумію, що хочу розповісти. Я можу почути історію в транспорті, по телевізору чи від сусідів.

Це найкращий для мене спосіб розповідати те, що чіпляє мене. Мене надихають розповіді історичного розмаху на кшталт Маріуша Щигела, який розповідає історію чехів через їхнє минуле», — ділиться репортерка. 

Найбільша робота Курико-Агієнко нині — репортаж про людей, з допомогою яких КДБ заарештувало Левка Лук’яненка. Це переросло в документальну книгу «Вулиця Причетних. Чернігівська справа Лук’яненка». Історія почалася, коли авторка як журналістка місцевого чернігівського медіа прийшла з колегами до будинку, де колись жив Лук’яненко, щоб зафіксувати той факт, що він там жив і ким були його сусіди. 

«Усі пішли, а я лишилася, бо розуміла, що це не просто сусіди. Йшлося про велике темне минуле, свідками якого були ці стіни та люди, — згадує Віра. — Під час роботи з героями потрібно пам’ятати, що ти прийдеш і підеш, а людина залишиться, тому не можна її покидати сам на сам з тим, що вона тобі розповіла. За можливості це має бути довга розмова. Тобто не сидіти шість годин із диктофоном, а спілкуватися протягом певного періоду, щоб можна було поговорити докладніше, щось уточнити, зупинитися». 

Віра Курико-Агієнко додає, що сьогодні проєкт для неї — не лише про роботу: «Reporters для мене — це символ того, що літературний репортаж в Україні може існувати та виконувати свою місію, він здатен залишатися на плаву. Це осередок для розвитку художньої журналістики, а також мій другий дім».

Книга, нагороди та анонси

Книжка «77 днів лютого» народилася інтуїтивно, розповідає Марічка Паплаускайте. Від початку великої війни команда розуміла, що потрібно фіксувати події, аби зберегти розповіді для нас, західної аудиторії та нащадків. Reporters публікували репортажі на сайті, але хотіли зберегти їх також у форматі друку. Після спілкування з кількома видавцями домовилися про підготовку книжки до друку із «Лабораторією». Торік восени книжка вийшла друком і вже встигла побувати на книжкових фестивалях.

«Ми зупинилися на текстах, які вийшли між двома датами — 23 лютого та 9 травня, які є важливими в російській ідеології війни. Книжка має певний успіх: в Україні продано вже більше ніж 6000 примірників, а ще минулого року її внесли до переліку бестселерів від Українського інституту книги. Зараз ми чекаємо появи цієї книги в електронному та аудіоформаті в англійському перекладі для аудиторії зі США. Ми хочемо повідомляти світові, що переживають українці, щоб нас і далі підтримували», — ділиться Марічка Паплаускайте.

Репортажі, які «промурашать»

«У нашому свіжому випуску журналу з’явилися тексти, які мене зачіпають і здаються мені важливими для суспільства, хоча в репортажній журналістиці складно виміряти вплив тексту на людей. Наша читачка в соцмережах нещодавно прокоментувала один з наших текстів коротким словом — “промурашило”. Для нас це слово частково визначає ціль роботи, бо ми хочемо викликати в людей сильні емоції, й у новому випуску буде багато таких текстів. Наприклад, текст Віри Курико-Агієнко про її фронтові побачення з чоловіком. Зараз його можна прослухати у наших подкастах. Наші колеги з відділу аудіо, коли запускали цю історію, сказали, що її неможливо слухати без завмирання серця та сліз на очах. Це дуже особиста та трепетна розповідь про те, як продовжувати любити, коли навколо війна», — каже Марічка.

Ще один текст у новому числі журналу — репортаж із волонтерської пральні в Миколаєві. Його написала викладачка історії, яка пішла туди волонтерити з початком повномасштабної війни. Вона слухала короткі розмови військових, які відвідували пральню, і створила репортаж, у якому краще їх пізнає.

«У номері буде текст нашого знайомого юриста, який зараз воює. Це не журналістський матеріал, але нам було важливо дати голос тим, хто зараз на фронті. В літературному репортажі важливі чесність, емоції, спостереження авторів», — підсумовує шеф-редакторка.

«Жанр літературного репортажу зшиває душі, країну, людей, міста та кордони. Репортаж вчить любові та терпимості, толерантності та розуміння. І можливість зануритися в чужий досвід дає саме літературний репортаж. Він допомагає людині, яка не знає того чи іншого досвіду, принаймні спробувати його торкнутись, і в цьому його цінність», — додає Віра Курико-Агієнко.

Плани на майбутнє

Шеф-редакторка наголошує, що для команди Reporters дуже важливий освітній складник: допомагати українським журналістам ставати сильнішими в жанрі літературного репортажу. Тому видання завжди раде запрошенням на тренінги, аби поділитися досвідом. 

Команда має велику ідею: збільшити кількість журналів до чотирьох на рік (поки випускають два на рік) і розвинути мережу продажів журналу та Спільноту до такого рівня, щоби бути самоокупними й з часом не залежати від донорської підтримки. Це довгий шлях із багатьма викликами, додає Паплаускайте, ще й тому, що тренд останніх років — це перехід у діджитал, водночас Reporters намагається це змінити. 

«А ще ми б хотіли мати власне видавництво. Історія з книгою показала, що в нашій роботі є книжковий потенціал. У нас є автори, які працюють над темами, що могли б бути в книжковому форматі — не лише одним онлайн-репортажем. Закордонний досвід підтверджує цю гіпотезу. Наприклад, у Польщі багато авторів літературного репортажу видають книжки. Вважаю, що це цілком логічний напрям розвитку нашого медіа, який, утім, також потребує великої підготовки. Тому це не перспектива на найближче майбутнє, але напрям руху та велика стратегічна мрія», — ділиться співзасновниця The Ukrainians Media.

«Репортаж і крапка»: посібник із порадами для новачків

Коли команда працювала над першим випуском журналу, то створила посібник із 25 розділами-порадами для тих, хто лише починає писати репортажі чи має невеликий досвід. За словами Марічки Паплаускайте, він допоможе розширити спільноту якісних авторів жанру: «Я дуже вболіваю за жанр літературного репортажу. Наразі Reporters — єдиний сфокусований на цьому жанрі журнал, але я хочу, щоб якісних літературних репортажів в Україні було більше, а для цього потрібно більше авторів, які вмітимуть працювати з жанром, бо він доволі складний».

Онлайн-посібник із написання літературних репортажів — це досвід команди Reporters та авторів, з якими медіа постійно співпрацює. Посібник поділений на глави з практичними порадами від досвідчених журналістів, тому людині, яка цікавиться жанром репортажу, буде корисно дізнатися про роботу фахівців сфери.

Поради для початківців

Для «Медіамейкера» Марічка Паплаускайте виділяє п’ять основних порад тим, хто хоче спробувати писати літературні репортажі:

• Розвивайтесь як особистість і намагайтеся бути щоразу глибшим. 
• Багато читайте та розвивайте «надивленість».
• Рефлексуйте власний життєвий досвід та досвід людей довкола. Треба намагатися не бути категоричним та розуміти, що життя складніше, ніж просто чорне і біле, і має багато відтінків. 
• Не бійтеся складних тем і довгої роботи над ними, бо репортаж — це жанр, який потребує часу та заглиблення. 
• Почніть писати та не бійтеся робити помилки. Якщо просто виношувати ідеї в голові, з цього репортажу не вийде.