За невпинним потоком новин із початку повномасштабного вторгнення стоять новинарі — люди, які щодня працюють із численними повідомленнями для повного інформування своїх читачів. «Медіамейкер» поспілкувався із журналістами з медіа «Трибун», «Суспільне Харків» та «Вгору» про їхній досвід роботи з новинами під час війни, психологічну стійкість і зміни контенту в стрічках (На фото зліва на право: Єгор Сидорович, Софія Цвєткова, Олексій Артюх та Ліза Жарких).
Олексій Артюх, головред медіа «Трибун»: «Наша місія — розвінчувати стереотипи про Луганщину»
Редакція з’явилася в Луганську, але після 2014 року переїхала в Рубіжне. Відтак журналісти переважно працювали там або в Сєвєродонецьку. З початком повномасштабної війни команда виїхала з міста в різний час: хтось залишився волонтерити, а хтось тривалий час був в окупації.
Медіа у своїх новинах висвітлює події, що відбуваються в Донецькій та Луганській областях. Олексій Артюх каже: «Нам важливо розвінчувати стереотипи про Луганщину, які досі, на жаль, існують. Підтримувати людей звідти, бо серед них багато наших знайомих і друзів. Тому ми робимо все, щоб не втрачати зв’язок з аудиторією».
До початку нової фази війни редакція висвітлювала політику, суспільні події, культурне життя Донеччини та Луганщини, спорт, соціальні теми та ситуацію на фронті.
«У своїх матеріалах ми порушували питання внутрішньо переміщених осіб. Відповідний розділ досі залишається актуальним. Зараз багато уваги приділяли ситуації на окупованих територіях», — розповідає Олексій. На думку головреда, це важливо в тому числі для розуміння подальших кроків ворога.
Контент та організація роботи
Сьогодні «Трибун» менше пише про спорт та культуру. Найактуальніші теми — війна, протидія дезінформації та соціальна тематика. Також журналісти пишуть про те, що відбувається в тимчасово окупованих містах, фіксуючи російські злочини: депортацію, примусову мобілізацію та паспортизацію, мілітаризацію дітей тощо.
«Ми й далі пишемо про процеси, які там відбуваються: паспортизація населення, зміни цін, як загалом там живуть люди. Переважно наша аудиторія виїхала й цікавиться, як живуть їхні близькі», — ділиться Артюх.
Новинна стрічка працює з 9:00 до 21:00, але в екстрених ситуаціях новинарі можуть виходити на роботу й уночі. Норма — дві новини на годину, тобто орієнтовно 25 новинних матеріалів на день плюс ексклюзиви. На стрічці працює двоє людей на повну зміну та ще одна на неповний день. Артюх зазначає, що редакція практикує мультизадачність:
«Ми намагаємося максимально ефективно використовувати ресурси, які в нас є, але за можливістю розширюємо штат».
Головред ділиться, що члени команди завжди на зв’язку один з одним. Комунікація переважно відбувається в робочому чаті. Кілька разів на тиждень проводяться онлайн – зустрічі, на яких обговорюються поточні завдання та просто відбувається неформальне спілкування.
Російська мова та аудиторія
З початком повномасштабної війни команда зробила редизайн сайту «Трибун», скоротила кількість розділів, поліпшила функціонал та зробила українську версію основною. Щоб читати новини російською тепер потрібно зайти в матеріал і натиснути на відповідну панель з перекладом. На жаль, ділиться Артюх, згідно з аналітикою, 70 % аудиторії видання віддають перевагу новинам саме російською. Тому зміни суттєво вплинули на трафік.
«У квітні була історія, коли ми отримали лист від Роскомнагляду: від нас вимагали видалити новину про обстріл Рубіжного та Попасної. Ми написали, що саме росіяни обстрілюють населені пункти, — розказує Олексій. — Звісно, нічого не видаляли, тому рішенням генеральної прокуратури РФ нас заблокували на території Росії та окупованих територіях. Це теж відобразилося на показниках, адже ми мали велику аудиторію в Донецьку, Луганську та інших містах тоді ще ОРДіЛО».
Як розповідає головред, після початку повномасштабного вторгнення, окупанти робили все, щоб обмежити доступ до українських ресурсів своїм громадянам та жителям захоплених українських територій. Майже відразу після окупації півночі Луганщини, місцеві жителі втратили доступ до сайту «Трибун».
«Російські пошукові системи та агрегатори перестали видавати наші новини. Наприклад зараз “Яндекс” дає нам десь 0,01 % від загального трафіку», — каже Артюх. Щоби втримати свою аудиторію, команда розвиває також інші платформи, зокрема Telegram-канал, Instagram та TikTok. Сьогодні всюди збільшуються охоплення та кількість підписників.
OSINT та джерела
Медіа працює з анонімними джерелами — людьми, які перебувають в окупації та передають інформацію звідти. Це можуть бути не тільки новини та чутки, але й документи з окупаційних адміністрацій, фото та відеоматеріали. Якщо інформація надходить від анонімів або є суперечливою, журналісти проводять OSINT-розслідування. Як зазначає Артюх, в сучасних реаліях доводиться дуже багато працювати з відкритими джерелами. Іноді в журналіста це займає по 6-7 годин на добу.
Софія Цвєткова, журналістка «Суспільне.Харків»: Найважче в роботі — писати про загиблих твого віку
Софія почала працювати на «Суспільному» 2018 року. Пізніше журналістка зробила перерву в професії на рік, але 2022-го знову повернулася до роботи в медіа.
Харківська диджитал-команда Суспільного, де працює Цветкова, налічує до 10 людей. Редакція працює майже цілодобово, а якщо Харків чи область під обстрілом, журналісти оперативно виїздять на місце подій.
«На день у нас виходить щонайменше 15 новин, а в активні дні може бути й 30. Ми працюємо в достатньо жорсткому темпі, — розповідає Цвєткова. — Фокус тематики новин змінився. Раніше ми висвітлювали війну на сході, проте тоді по Харкову не били ракетами. Ми знімали прощання з Героями, писали про акції, присвячені Героям небесної сотні, Дню захисників та захисниць України. Зараз, коли Харківщину вже рік хаотично обстрілюють з Бєлгорода і не тільки, основний фокус в нас саме на тому, аби розповідати про життя людей в регіоні під час повномасштабної війни».
Після деокупації Харківщини редакція більше пише про життя у звільнених містах, селах і селищах. Журналістка розповідає, що в деяких мешканців лінії зіткнення в регіоні досі проблеми з усіма комунікаціями. Крім того, регіон розташований близько до Росії, тож важливо працювати для деокупованих громад, адже довгий час вони були відрізані від зовнішнього світу.
Зміна настроїв та «потрібний» контент
Водночас Цвєткова переконана, що важливо розбавляти інфопростір позитивними історіями з життя. «Суспільне» щодня розповідає про людей, які залишаються в Харкові та займаються корисними справами для регіону: про волонтерів, медиків, рятувальників, простих людей, які почали волонтерити тощо.
«Такими історіями люди надихаються. Вони теж про війну, але водночас запевняють нас та нашого читача, що перемога обов’язково буде», — підсумовує Софія.
Софія розповідає, що за рік повномасштабної війни аудиторія стала ближчою до команди: «Були випадки, коли нам писали з деокупованих селищ і казали, що наше Суспільне радіо було єдиним джерелом зв’язку в селі. У цей момент ти відчуваєш, що разом із колегами робиш усе не дарма».
Журналістка вважає, що в українському медіаполі мусить бути альтернатива численним Telegram-каналам, які пишуть неперевірену інформацію та засмічують інфопростір у кризовий час: «Росіяни всіляко намагаються запускати інформаційно-психологічні операції, а ми є частиною механізму, який бореться із цим і не дає ІПсО проникнути в наш інформаційний простір».
Чутливі моменти
«Найважче в роботі — писати про загиблих твого віку, бачити дати їхнього народження: 1999, 2000, 2001 рік. Це люди, які тільки починали жити, але Росія вбила їх», — розповідає далі Софія.
Серед іншого, журналістка редагує матеріали колег із поля та розшукує необхідні історії телефоном чи онлайн: «Тобто я безпосередньо не працюю із цими історіями, однак деякі матеріали навіть опрацьовувати морально важко».
«Найскладніша історія була в колеги Олександри Новосел про дівчинку, яку розстріляли росіяни, — ділиться журналістка. — Їй було років 13. Батьки відвезли дівчинку на Харківщину до бабусі з дідусем, бо думали, що там безпечніше. А дитину цинічно вбили. Вона загинула від пострілу впритул, від рук росіян. Після таких історій кілька днів можу відходити».
Як впоратися зі стресом?
«Я думаю, що відновитися повністю неможливо. Такі історії наче виривають частинку твоєї душі. Та якби складно не було, поки відчуваєш у собі сили доносити правдиву інформацію — треба це робити», — каже Софія.
Ліза Жарких та Єгор Сидорович, журналісти та новинарі медіаплатформа «Вгору»: «Коли бачиш фідбек від читачів, розумієш, що робиш корисну роботу»
Ліза Жарких працює журналісткою видання «Вгору» вже два роки. Наразі медійниця мешкає в Одесі та регулярно їздить знімати сюжети в Херсон. До 24 лютого Ліза разом зі своїм колегою — відеооператором, який сьогодні служить у ЗСУ — їздила Херсонщиною та знімала сюжети про місцевий туризм та життя в громадах: «Ми розповідали про розвиток громад, міст і селищ, знімали місцеві новини. Робили також ролики-експлейнери про Херсон: розповідали про правові ситуації».
Єгор Сидорович — кандидат історичних наук. 2019 року науковець почав вести власну колонку на сайті «Вгору» про історію Херсонщини. Згодом більше займався журналістикою та писав сценарії для сюжетів. Наразі Сидорович обіймає посаду голови SMM-відділу, а з початку повномасштабного вторгнення працює ще й у новинному відділі.
Робота під час війни
Видання постить відеоконтент на своєму YouTube-каналі: кілька сюжетів на місяць, а також 2–3 відео для соцмереж. Це може бути адаптація роликів, які виходять на YouTube, або новини про Херсон.
Два новинарі на стрічці «Вгору» випускають приблизно 12–15 повідомлень на день. Новини переважно стосуються воєнної ситуації на Херсонщині та життя мешканців регіону. Також пишуть про колаборантів і досі окуповане Лівобережжя.
«Крім того, намагаємося бути корисними для своїх читачів. Наше завдання — не просто проінформувати, а й дати поради. Умовно, якщо обстріляли будинок, то пояснюємо, куди звернутися по допомогу. Одне з наших пріоритетних завдань — юридичні консультації. Наше медіа є своєрідним містком між читачем та юристом», — пояснює Сидорович.
Аудиторія
З початком повномасштабної війни в медіа збільшилася кількість читачів. Через окупацію Херсонщиною стали більше цікавитися, тому їхня цільова аудиторія розширюється, каже голова SMM «Вгору»: «Ми орієнтуємося не лише на херсонців, а й на пересічних громадян, які хочуть дізнатися більше про наш край. Або ж на тих, хто виїхав і хоче зрозуміти, що відбувається з їхнім домом».
Останнім часом журналістів рятують позитивні відгуки від аудиторії: коли читачі залишають коментарі, дякують за поширення інформації. «У таких випадках думаєш, що робиш корисну роботу й людям це важливо», — зізнається Єгор.
Контент під час окупації та звільнення
Ліза Жарких виїхала з Херсону у квітні, а частина команди «Вгору» залишилися в окупації та продовжували працювати на місці. Журналісти намагалися документувати все, що відбувалося в регіоні. Уже влітку з команди в Херсоні залишилося кілька людей. Зокрема, фотограф Олександр Корняков, якому довелося кілька тижнів переховуватися — його розшукували російські військові. Згодом Корнякову вдалося виїхати з міста.
«Я розділяю робоче та особисте. Як журналістці, мені не страшно туди їздити [на деокуповані території — ред.], як громадянці України — мені боляче дивитися на те, у що росіяни перетворили моє місто», — ділиться своїми почуттями Ліза. До повномасштабної війни в Херсоні жило приблизно 300 000 людей. Зараз медійники розповідають, що за підрахунками Херсонської міськради, у місті залишилося орієнтовно 60 000 осіб.
Історія, яка найбільше вразила
Медіаплатформа «Вгору» серед іншого знімає історії про людей, які, попри труднощі, продовжують жити в місті та допомагати Херсону відновлюватися. Такі матеріали публікуються в рубриці «Херсонські сміливці».
Жарких згадує сюжет про волонтерку Катю Цимбалюк. Жінка з власної ініціативи їздить містом разом зі своїм чоловіком та допомагає літнім людям, які не мають доступу до ліків чи інших критичних речей.
Журналісти разом із Катею їздили в мікрорайон неподалік Дніпра під назвою Острів, який постійно обстрілюють росіяни. Наразі там нічого не працює: немає магазинів та аптек, у будинках відсутнє опалення.
«Ми потрапили до бабусі, в хаті якої немає вікон. Замість них висять килими, але вона каже, що їй нормально — не холодно. А таких людей у Херсоні багато. На вулиці до нас підійшов чоловік. Спитав, де можна купити тут ліки. Катя взяла той список і самостійно привезла йому всі необхідні препарати, — розповідає Ліза. — Це дуже страшно бачити, як для людей, яким немає кому допомогти, усі складнощі стають нормою життя».
Водночас Єгор Сидорович пригадав найкращий день та новину, яку він написав під час повномасштабного вторгнення: «Найкраща новина була 11 листопада — у день деокупації Херсону. Мені пощастило бути тоді на зміні. Наша редакція, певно, спочатку не могла в це повірити, поки не з’явилися перші фотографії звідти».
