Команда Девіда Маймона, директора дослідницької групи з кібербезпеки університету штату Джорджія, розслідує «темну мережу» вебсайтів, на які можна потрапити лише через спеціальні браузери або код авторизації. Маймон називає їх «підпільними ринками, на яких злочинці продають різні заборонені товари». 

Під час одного з таких досліджень команда виявила тисячі фіктивних банківських рахунків, які створювали для відмивання грошей. Історія зацікавила Курта Айхенвальда, старшого редактора розслідувань The Conversation U.S. Він допоміг Девіду структурувати дані, й вони написали спільну статтю «Крадіжки на мільярди». Пізніше вони почали працювати й над іншими дослідженнями.

Переповідаємо історію від Nieman Lab про те, як видання співпрацює з науковцями для роботи над спільними дослідженнями.

Як працює The Conversation U.S?

The Conversation заснували 2011 року в Австралії, щоб розповідати про наукові дослідження. Видання є одним із чотирьох проєктів видавця. Кожне з них має власних редакторів, дорадчі ради та власний контент. 

Місія проєкту — надавати журналістику, засновану на фактах, яку пишуть експерти у своїй галузі, а також надати науковцям право голосу в медіа та в суспільній дискусії. Усі статті можна вільно читати й передруковувати. 

Хоча редакційні процеси схожі в усіх чотирьох виданнях, згідно з моделлю The Conversation U.S, репортери редагують статті, які пишуть експерти. Ейхенвальд підкреслив, що їхня модель повністю відрізняється від будь-якої структури журналістських розслідувань, з якою він коли-небудь працював. Усі експерти працюють з журналістами, які можуть допомогти відредагувати текст і подати матеріал зрозумілою мовою. Меггі Віллігер, редакторка відділу науки й технологій у США, каже, що видання прагне, аби експерти  давали опис і контекст, а не лише результати своїх досліджень.

Головна редакторка The Conversation U.S Марія Балінська ділиться, що видання відштовхується від порядку денного новин, а потім звертається до науковців, щоб «надати новинному циклу особливий, оригінальний і науково обґрунтований контекст». Видання покладається на незавершені наукові роботи, які автори ще не оприлюднили й потребують допомоги журналістів. Водночас ідеї для розслідувань можуть виходити від вченого або репортера — інколи науковець може почати матеріал з нуля разом із журналістом, який і вдосконалює структуру історії та заголовок. Для термінових або поточних новин редактори The Conversation створюють «групу експертів» із кількох людей, кожен із яких може швидко представити коротку перспективу.

Крім того, редакція надсилає електронною поштою запити на коментарі до кількох сотень установ зі всіх США. Водночас зі зростанням обізнаності про сайт серед закладів вищої освіти, все більше науковців звертаються до нього напряму.

Співпраця журналістів з авторами

Розслідувальний підрозділ покладається на позаштатних співробітників. The Conversation поки що не компенсує науковцям участь у цих розслідувальних колабораціях. Навпаки, університети є передплатниками видання. Вони отримують певний брендинг на статтях, які пишуть їхні професори, а на сайті The Conversation їх позначають як учасників і спонсорів. Видання платить незалежним репортерам-розслідувачам за проєкт і надає страхування від наклепу. 

Кожен автор мусить мати зв’язки з академічною установою й довести свою компетентність у предметі, про який він пише. Університети мають свої власні кодекси поведінки та способи визнання і підтвердження експертизи, тож редакція покладається на це. Коли справа доходить до написання статті, редакція створює профіль для автора, щоб показати, хто він є, яку посаду обіймає в університеті і дослідницький досвід має.

Ейхенвальд пояснює: серед науковців які подають теми для публікацій, є тенденція «визнавати, що вони не зовсім впевнені, чи підходять їхні ідеї для дослідницьких робіт». Балінська зазначає: хоча вчені необов’язково мають досвід написання робіт для широкої аудиторії, «журналісти-розслідувачі знають, як знайти наратив на основі даних, етично розмовляти з людьми, а також мають платформу й можливість редагування, щоб охопити широку громадськість». 

Одним із ключових чинників успішної співпраці у цій моделі є робочі відносини. Ейхенвальд каже, що кожен «має перевірити своє его біля дверей [тобто бути скромнішим і відпустити потребу завжди мати рацію, — ред.] », оскільки є велика кількість сфер, про які можна абсолютно нічого не знати.

Як видання відзначає авторів-науковців

Університети-учасники також отримують доступ до спеціальної аналітичної панелі, де вони зможуть перевірити охоплення статті викладача. Панель показуватиме твіти, коментарі, скільки людей і звідки читають статтю, хто її перевидав та інші загальні інституційні показники.

Дописувачі The Conversation використовують власну CMS сайту. Вона включає аналіз читабельності речень і намагається утримати їх від жаргону. Але автори мають вирішальне слово щодо всього — від тексту до заголовка і вибору фотографій. 

Науковці можуть бути особливо чутливими до неправильної характеристики їхньої роботи, тож завжди є багато боротьби за «покращення мови» статті й точний, але привабливий заголовок.

Метрики видання

За багатьма показниками сайт досягає своєї мети — вийти за межі академічної сфери. The Conversation має молоду аудиторію в усьому світі — до 35 років, тому видання також має сторінки в соцмережах — Instagram чи TikTok.

У всій роботі The Conversation пріоритетом є охоплення. Видання розповсюджує свої статті безплатно серед широкого кола новинних організацій за ліцензією Creative Commons. 

Розслідування упаковують у різні формати. «Крадіжки на мільярди» включало:

• повне розслідування з 7000 слів на мікросайті зі складною графікою;
• ідентичну версію Yahoo News, яка вийшла днем ​​раніше;
• коротшу версію з уривками (приблизно 1000 слів) у форматі розмови;
• версію Creative Commons із також приблизно 1000 слів, яку вони створили у відповідь на запити партнерських видань;
• адаптовану версію для національного видання.

«Це щось на кшталт історії, яка ніколи не закінчується, тому що її потрібно знову редагувати, редагувати й редагувати», — іронізує Айхенвальд. Але це також «доносить історію до набагато більшої кількості людей, ніж могло би бути». Лише співпраця з Yahoo News отримала приблизно 500 000 прочитань, тоді як коротша версія Creative Commons більше підходить для невеликих газет, які навряд чи будуть публікувати статті в 7000 слів.