Сім місяців, 40 інтерв’ю та понад 8000 км, щоб розповісти історії спротиву української залізниці. Співкерівниця The Ukrainians Media та шеф-редакторка друкованого журналу Reporters Марічка Паплаускайте написала книгу «Потяг прибуває за розкладом» про українських залізничників, які щодня евакуюють людей із прифронтових територій, підтримують оборонну промисловість, першими зустрічають іноземних дипломатів і зірок. Також медійниця задокументувала спогади пасажирів, чиї життєві ситуації пов’язані із залізницею. 

Про цю свою довгу подорож, героїв історії, підтримку від «Укрзалізниці» та підготовку книги до друку Марічка Паплаускайте розповіла «Медіамейкеру». 

Початок подорожі

Ідея написати книгу, присвячену «Укрзалізниці» під час війни, виникла у видавництва «Лабораторія». У пошуках автора, який зможе втілити цей задум, засновник видавництва Антон Мартинов звернувся за порадою до Марічки Паплаускайте. Виявилося, що їй самій близька тема залізниці. 

«У мене бабуся із дідусем — залізничники, й загалом я дуже багато подорожую залізницею. Я теж помічала, як сильно залізниця змінилася за останні кілька років, і мені стало цікаво зрозуміти, як їм це вдається. Тому я підписалася на цю історію й відклала всі свої робочі обов’язки», — згадує медійниця. 

Марічка, передавши редакційні обов’язки в The Ukrainians та Reporters колегам, узяла сім місяців відпустки для роботи над книгою та довгої подорожі з «Укрзалізницею». 

«Коли до мене прийшла ця пропозиція, я відчувала певне виснаження від роботи й розуміла, що точно не зможу поєднувати. Моє звичайне навантаження дуже мультифункціональне, оскільки я і займаюся журналом Reporters, і спільно з Тарасом Прокопишиним керую нашою медіаорганізацією, яка доволі велика. Мені хотілося сконцентруватися на чомусь одному, щоби повністю зануритися в цю історію», — додає авторка. 

Марічка Паплаускайте говорить, що вдячна «Укрзалізниці» за відкритість до ідеї та розуміння цінності цієї роботи. Комунікаційна команда «Укрзалізниці» допомагала із пошуком героїв та «відчиняла всі зачинені двері».

«Вони могли мені радити якісь історії, а я вже самостійно добирала те, що краще підходило для книги. Також частину героїв я шукала самостійно. Але залізничники дуже мені допомогли, тому що “Укрзалізниця” — це велике державне підприємство, й ти не можеш, наприклад, записати інтерв’ю з начальником станції без погодження зверху, але тут я мала карт-бланш. Скажімо, коли я вирішила поговорити з двома начальниками станції, які затримували російський БТР, мені дали їхні контакти й погодження», — каже Паплаускайте.

Залізні люди 

Паплаускайте спілкувалася з десятками людей — пасажирами, черговими вокзалу, начальниками поїздів, провідницями, вищим керівництвом «Укрзалізниці». Героїв шукали різними способами. Наприклад, могла почути про когось у розмові з іншими спікерами — як про згаданих начальників станції. Пасажирів евакуаційного поїзда авторка шукала через пост на своїй Facebook-сторінці. 

В Ужгороді Марічка записувала Андрія Любку, який волонтерив на вокзалі в перші місяці війни, в Сумах — начальників станції. У Херсоні спілкувалася зі співробітниками місцевого вокзалу, до Краматорська їздила в кабіні з машиністами. Ці й багато інших історій описані на 272 сторінках книги.

«До героїв я їхала потягом, але говорили ми в абсолютно різних обставинах. Десь це було на вокзалі під обстрілом, як у Херсоні, десь це було, як у Києві, де я ходила на вагоноремонтний завод спілкуватися з директором заводу. Якісь історії я записувала телефоном. Одне з інтерв’ю я писала о першій ночі, тому що в людини не було іншого часу, адже залізничники працюють цілодобово й постійно в русі», — говорить медійниця. 

Від початку повномасштабної війни «Укрзалізницею» їхали іноземні дипломати, зірки Голлівуду, спортсмени та всі, хто приїздив підтримати Україну.

«Пасажири виходять із потягу й дякують провідникам, але мало хто пам’ятає, що є ще машиністи, без яких цей поїзд би не поїхав. А ще колійники, диспетчери й тисячі людей, які працюють, щоб пасажирам рухалися цим поїздом. Звісно, що про всіх них я не написала, але вибирала історії, які могли показати, наскільки різні люди долучені до роботи української залізниці», — ділиться Марічка. 

З допомогою «Укрзалізниці» Марічці вдалося записати інтерв’ю із Борисом Джонсоном,  яке увійшло до розділу «Залізна дипломатія». Проте історія зовсім не про колишнього міністра Великої Британії, а про залізничників, які цю поїздку організували. 

«Головні герої — люди із залізниці, які допомагали організувати його приїзд. Моїм основним завданням було спробувати зазирнути всередину цієї величезної структури та зрозуміти, яким чином влаштована ця робота. У цій частині книги багато різних дрібних моментів. Наприклад, виявилося, що о четвертій ранку на кордоні Борису Джонсону шукали молоко до чаю, тому що підготували все, але забули, що в Англії п’ють чай із молоком», — каже вона. 

Марічка не може виділити окремі історії, які її вразили — всі її герої мають вражаючі історії боротьби та спротиву. Проте все ж згадує одну історію: «Провідниця Ірина Юрченко працювала на евакуаційних поїздах, поки її син боронив Маріуполь, а потім потрапив у полон. Вона, переживаючи за сина, віддавалася роботі. Після перших 11 діб у поїзді вона повернулася на вихідні додому, але щоб дістатися назад до Києва на роботу, їй треба було їхати небезпечною трасою, що проходить через Бучу й Ірпінь. Тому вона поїхала автобусом до Львова, і там підсіла на цей поїзд, і далі безперервно працювала. Вона розповідала, як чекаючи плюсиків від свого сина в телефоні, підтримувала інших пасажирів, завжди була привітною та активною, не показуючи іншим свій біль». 

Я побачила дуже багато випадків, коли люди відкладали свої особисті переживання, бо розуміли — перед ними стоїть завдання, важливе для величезної кількості українців.

Небезпека в дорозі 

Під час однієї з поїздок у Херсон авторка потрапила під обстріл — росіяни цілили в будівлю вокзалу, коли там зібралися пасажири. Той день у Херсоні Марічка провела в компанії начальниці вокзалу Алли Лопати, про яку писала в книзі. За декілька хвилин до відправлення зворотного поїзда в Київ росіяни вдарили по вокзалу.

«Ми збігли в укриття, коли сталося перше влучання. Такого гучного вибуху я досі не чула: зі стелі підвалу сипалося, стіни рухалися. Пасажири встигли сховатися у підвалі теж. І ми сиділи там півтори години й рахували наступні прильоти. Двох поліцейських, яких поранило уламками, коли вони допомагали пасажирам сховатися, перевʼязали. Був ще іноземний волонтер, судячи з усього, зі зламаним ребром, але він просив на нього не зважати та просто важко дихав, стікаючи потом», — описувала Марічка цей удар у своїх соцмережах. 

Долаючи ці 8000 кілометрів, авторка не відчувала фізичної втоми, але як емпатичній людині, їй було емоційно складно пропускати всі історії крізь себе. Паплаускайте згадує: «Було одне інтерв’ю про любов, я сиділа поряд із подружжям, і вони розповідали мені свою історію. Я слухала їх дуже уважно й зосереджено, потім вони пішли, а я лишилася за столом та розплакалася». 

«Укрзалізниця» завжди вчасно  

Від початку роботи над книгою медійниця підсвідомо думала над назвою, яка зможе описати авторський задум. Її колега — сценаристка Яна Супоровська в одній розмові сказала, що має варіант вдалої назви для книги: «Потяг прибуває за розкладом». 

Паплаускайте запам’ятала цю фразу, але водночас мала й інші варіанти. На остаточне затвердження назви вплинув обстріл херсонського вокзалу, згадує вона: «Після кількох годин у підвалі ми зрозуміли, що потяг і вокзал розбиті, і нас автобусами доставили в Миколаїв, щоби пересадити на інші вагони. Але на ранок, після всього пережитого, ми приїхали в Київ рівно за розкладом о 07:20. Потяг прибуває вчасно навіть, якщо він потрапив під російський обстріл».

Я зрозуміла, що ця фраза дуже добре відображає мотивацію залізничників й те, що попри всі обставини, українські потяги прибувають за розкладом.

Писати книгу Марічка почала одразу в дорозі, паралельно збираючи історії.

Окремо авторка згадує про моменти, які не можна було докладно описувати в книзі з огляду на безпеку, зокрема перебудову старих вагонів в евакуаційні поїзди для поранених. Про роботу цих потягів не можна було говорити без погодження від Міноборони, але буквально за тиждень до здачі книжки в друк про евакуаційні потяги почали говорити публічно й Міністерство оборони, і «Укрзалізниця». Тому Марічка мала можливість змінити текст, щоби стало зрозуміло, про що саме йдеться.

Боротьба зі синдромом самозванця

16-річний досвід в професії допомагав медійниці під час пошуку героїв, побудови текстів — усе, що вона використовує у роботі щодня, знадобилося і для книги. 

Найскладнішим випробуванням Марічка називає боротьбу з синдромом самозванця. Попри редакторський досвід роботи, медійниця говорить, що їй складно було працювати з власним текстом через внутрішні сумніви. 

«Десь на середині роботи над книжкою я подзвонила своїй подрузі й колезі Вірі Курико і попросила її, щоб вона мене послухала. І я їй плакала про те, що в мене нічого не складається, що я зібрала таку величезну кількість інформації й не знаю, як це все викласти в темпи, за якою логікою будувати структуру цієї книжки», — згадує Марічка. 

Віра Курико стала редакторкою книги Марічки й допомагала їй порадами щодо структури, розкриття історій та правильних акцентів у тексті. 

Допомога в створенні книги

Крім редакторки Віри Курико, до виходу в друк «Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці» готували Юлія Прядко — випускова редакторка, літературна редакторка Леся Марцинкевич, коректорка Клавдія Ставицька, верстальниця Олена Білохвост, технічний редактор Микола Климчук і художня редакторка Тетяна Волошина.

Обкладинку створив Вадим Блонський — колега Марічки з The Ukrainians Media.

«Ми просто обговорювали мою книжку, і я попросила його прикинути мені якусь картинку для обкладинки. І він намалював просто прекрасну обкладинку, яку я тоді принесла в “Лабораторію” та сказала, що хочу, щоб моя книжка виглядала отак», — ділиться Паплаускайте.

Передмову до книги написав британський актор, письменник, режисер і пасажир української залізниці Стівен Фрай. За це авторка дякує «Укрзалізниці», зокрема керівнику комунікацій пасажирського напряму Олександру Шевченку. У них з’явилася ідея запросити до написання передмови когось із відомих людей. 

«Ми перебирали разом пасажирів залізниці, які могли би зголоситися. Одним із перших наших кандидатів був Стівен Фрай, і він погодився. Я думаю, що тут більше відіграв роль залізничний бренд і якість послуги, які вони надавали, зокрема, і Фраю. Тому він і погодився», — каже медійниця.

Також авторка дякує за підтримку засновнику «Лабораторії» Антону Мартинову, з яким вони обговорювали майбутню книгу на різних етапах підготовки. Марічка додає, що відчувала постійну віру команди в цей проєкт. 

Чим завершилася подорож «Укрзалізницею»

Загальний наклад книги — 10 000 примірників. «Потяг прибуває за розкладом» можна замовити на сайті «Лабораторії», а 10 % із продажу кожного примірника перераховується в фонд «Залізна Родина», який опікується родинами загиблих залізничників.

Книгу представлять на «Книжковому Арсеналі», також на середину червня запланована її символічна презентація на вокзалі. Уривки з видання публікуватимуть в Reporters — для цього вже готують ілюстрації. 

Марічка Паплаускайте говорить, що пригода з документування залізничних історій подарувала їй багато знайомств із людьми, пов’язаними із «Укрзалізницею».

«Я дуже вірю, якщо українці побачать залізничників такими, якими побачила та полюбила їх, висока планка поваги до залізничників підніметься ще вище», — підсумовує письменниця.

Марічка після завершення написання повернулася на роботу з новою силою та завзяттям. «Я маю енергію на те, щоб розвивати наші медіа. Я дуже натхнена знову займатися тим, що я дуже люблю й чому я присвячую своє життя. Тому це було класне перезавантаження», — ділиться вона. 

Письменницьких планів найближчим часом Паплаускайте не має — жартує, що пише нову книгу раз на п’ять років. Попри вихід книги, вона вважає себе більше журналісткою і репортеркою, ніж письменницею. Водночас для фіксування сьогоднішньої воєнної реальності в The Ukrainians Media з’явився новий напрям з видавництва репортажних книг. 

«Ми живемо в історичні часи, на жаль, коли довкола нас відбувається багато подій, які дуже важливо фіксувати. Робота над книжкою про залізницю була важливою для мене, щоб задокументувати цю історію. Але мені дуже хочеться, щоб багато моїх колег також могли зосереджуватися на якійсь одній темі й писати книжки, фіксувати реальність, у якій ми живемо», — ділиться медійниця.