Продовжуємо переказувати головне з Bucha Journalism Conference, організованої Media Development Foundation та «Українською правдою».
Військові підрозділи мають свою пресслужбу, необхідне технічне обладнання та найголовніше — доступ до передових позицій та комунікацію з бійцями. Чи може це замінити роботу воєнних креспондентів? Чи справді завдяки постам у соцмережах можна передати історію бригади та героїчні подвиги? Про роботу та роль воєнкорів у російсько-українській війні, обмеження й перешкоди, але водночас важливість перебування журналістів на лінії фронту розповіли:
- спеціальна кореспондентка ТСН Наталія Нагорна;
- засновник та CEO медіа Donbas Frontliner Андрій Дубчак;
- воєнна кореспондентка «Української правди» Ольга Кириленко;
- воєнна кореспондентка Bihus.info Анна Калюжна.
Модерувала розмову кореспондентка hromadske Анастасія Станко.
Андрій Дубчак: «Репортери мають бути на лінії фронту»
Присутність міжнародних і українських журналістів на передовій та їхні докладні розповіді впливають на обізнаність і настрої аудиторії, зокрема щодо надання зброї та іншої підтримки Україні. Але за своїми стандартами, медіа не можуть покладатися, наприклад, на відео з соцмереж, зняті військовими під час боїв. Тож воєнкори мають бути безпосередніми свідками перебігу подій на війні, щоб розповіді були більш повними та правдивими.
Аудиторія також хоче знати більше про цивільних, їй цікаві людські історії. Але глибина та якість репортажів залежать від доступу, зазначає Дубчак: «Щоб розказати правду та зробити розлогий репортаж, тобі треба провести з підрозділом кілька днів. Чому? Тому що ти нова людина, й у перший день ніхто не буде тобі розказувати про свої проблеми та відкривати душу».
Утім, провести кілька днів із воїнами в неформальній обстановці та зрозуміти їхні реальні проблеми практично неможливо, каже Дубчак, адже більшість пресслужб намагаються все показати за короткий проміжок часу під час групових престурів.
Під час відряджень журналісти знімають багато матеріалу, але, розповів журналіст, часто публікації треба відкладати для архіву. Інколи доводиться фільмувати та фіксувати неприємні факти чи речі, які можуть бути небезпечні для українських військових, якщо їх оприлюднити зараз. Зокрема, якщо цю інформацію «миттєво розтягають» пропагандистські канали росіян.
Дубчак додає: «Дуже сильно відчувається вигорання та професійна деформація. Те, що вражало тебе рік тому, сьогодні є буденністю. Але інколи якісь маленькі елементи змушують тебе заплакати».
Утім, усі ці моменти, на його думку, не мають зупиняти журналістів. Робота має тривати задля спільної перемоги та документування воєнних злочинів.
Ольга Кириленко: «Ми маємо показувати все, що не зашкодить українській армії»
Єдине завдання, каже журналістка, — показати якомога правдивішу війну. Під час роботи часто виникають конфлікти з пресофіцерами, які перешкоджають спілкуванню з військовими та інколи намагаються заборонити публікувати навіть ту інформацію, в якій немає чутливих деталей.
«І я щоразу сварюся й намагаюся довести, що ми маємо показувати все, що не нашкодить українській армії. А таких речей об’єктивно не так багато, — каже Кириленко. — Варто окреслити, що у нас є чимало глобальних заборон на центральному рівні, але на місцях є окремі люди, з якими журналістам можна домовитися і працювати».
У роботі Ольги таким прикладом був репортаж зі стабілізаційного пункту в Бахмуті, куди їй вдалося потрапити завдяки домовленостям із пресслужбою чергової бригади. Журналістка провела там добу, бачила поранених та загиблих воїнів, яких привозили з передових позицій. Та доба привідкрила завісу навколо страшної частини війни, але в Кириленко навіть не було питань, показувати це чи ні, — вона переконана, що люди мають бачити і цей бік війни.
Докладніше: Брак доступу до фронту та недовіра місцевих. Ольга Кириленко (УП) — про перший рік роботи воєнкором
Анна Калюжна: «Зброя зброєю, але найголовніше — це люди»
На передовій дуже рідко і пресслужба, і бійці розповідають про себе докладно самі, але журналістам вони відкриваються охоче. Важливо показувати військових, які відмовилися від свого буденного життя, щоб решта цивільних могли мирно працювати.
Проте Калюжна теж наголошує: найбільша проблема — це брак доступу журналістам до лінії фронту та до населених пунктів після деокупації. Через це немає настільки повної картини про, наприклад, контрнаступ на Харківщині та звільнення Херсона, скільки є контенту про оборону.
У зображенні реалій війни журналістка намагається дотримуватися балансу та принципу «не нашкодь», адже, на її думку, важливо не бути аж надто позитивними, але й не говорити виключно про жахи та смерть.
Треба не забувати і про окуповані території, адже тамтешні жителі, на думку журналістки, страждають найбільше. Більшість людей на окупованих територіях стали заручниками російської армії. Вони піддаються тортурам, тому висвітлення їхніх історій та підтримки має чимале значення в роботі журналіста
«Це ми робимо, аби показати, зафіксувати злочини, аби росіяни отримали покарання в майбутньому, тому що зараз ми не можемо притягнути їх до відповідальності за це» — зазначає Калюжна.
Наталія Нагорна: «Головне — це зберегти історію, як усе було насправді»
«Одна з головних функцій, яку виконують журналісти на передовій — це документалістика і фіксування фактів, людей, подій їхніми очима», — вважає спеціальна кореспондентка. Ці кадри та історії війни ввійдуть в історичну хроніку країни.
Обмеження доступу до військових — одна із вагомих перешкод для збирання таких кадрів журналістами. Нагорна додає, що пресофіцери можуть відзняти красиву картинку, змонтувати та накласти музику, та й військові часто постять ефектні відео в соцмережах на кшталт TikTok, які збирають мільйони переглядів. Але, на її думку, оброблення відео та накладання музики, на яку немає авторських прав, спотворюють відео та прибирають інтершум, який теж є елементом історії.
«Дуже багато вирішальних боїв зафіксовані у вертикальних відео, записаних для сторіз або завантажених із TikTok. На них накладені сердечки, написано щось на кшталт “Бахмут непереможний”. Чи гідний це документальний архів? Я дуже сумніваюся, що через 100 років ми би хотіли, щоб нашу війну побачили саме так», — коментує Нагорна.
Крім того, відео для соцмереж дуже легко підробити. Журналісти принаймні перевірять своїх героїв і говоритимуть з ними в бойових умовах. Таке фіксування війни допоможе ідентифікувати справжніх героїв та частково відсіяти «ряжених», яких за понад рік великої війни стало ще більше.
Можливість розказати свою історію воєнкорам, щоб медіа показало її на ширшу аудиторію й зокрема рідним та близьким, справляє терапевтичний ефект на воїнів «Іноді журналісти не можуть зняти, але про побачене можуть розказати дуже круто, але для цього їм треба опинитись поруч із бійцями», — наголошує Нагорна.
Найбільше її засмучує те, що понад рік немає доступу до шпиталів і медичних пунктів через рішення командування Медичних сил ЗСУ. Тож журналісти не можуть розповідати про унікальні операції та роботу тих, хто щодня рятує життя українських воїнів — нібито це небезпечно.
«Ми загнані в такі рамки самоцензури, що ми занадто боїмося, щоб після нашого сюжету ніхто не загинув, і ми потім після цього нормально жили. Кожен з нас думає — це показати чи не показати».
Наталія Нагорна
З іншого боку, зауважила модераторка Анастасія Станко, є відчуття, що медіа «підсадили свою аудиторію на голку екшену». Аудиторія звикла до динамічного та інтенсивного висвітлення боїв, і вже складно розповідати про цивільних чи волонтерів, щоб не втратити увагу та охоплення. Нагорна зауважує, що відчувається «інфляція новин», коли медіа менше уваги приділяють трагедіям меншого масштабу, бо надто багато їх стається щодня, і вони вже не викликають такої реакції в аудиторії.
Попри це, воєнкори, хоча зараз і не можуть назвати імена всіх загиблих і отримати всі відповіді від командування, але продовжують фіксувати всі можливі історії і їздити дивитися власними очима, що відбувається на передовій.
