Офіційні повідомлення — важливе джерело інформації, але вони не розкажуть усіх історій із міст і селищ, які стали театром військових дій. Тож воєнні кореспонденти, ризикуючи життям, вирушають туди, щоб побачити життя на лінії фронту, а потім показати його усьому світові. 

На першій Bucha Journalism Conference журналісти обговорюватимуть етичні особливості та нюанси висвітлення злочинів росіян і роботи в зоні бойових дій. А поки спікерка конференції, воєнна кореспондентка «Української правди» у своїй колонці для «Медіамейкера» розповідає про те, з чим вона стикнулася за свій перший рік роботи на війні під час відряджень — від Херсона до Бахмута й Сєвєродонецька.  

Як це було

Рік тому, 14 травня 2022 року, я сіла в нове сіре броньоване авто й уперше в житті поїхала працювати в зону бойових дій.  

Наш маршрут пролягав із Бахмута, де ще їздили тролейбуси та працювали перукарні, до Сєвєродонецька, на який посилено наступала російська армія.  

Частина дороги до Сєвєра, так звана дорога життя «Бахмут-Лисичанськ», уже прострілювалася. Росіяни намагалися її перерізати та взяти українське угруповання військ в оточення.

У самому Сєвєрі я мала зняти, як поліцейські евакуюють цивільних. У середині травня тамтешні жителі вже вели «підземний» спосіб життя, тобто жили в підвалах і великих заводських бункерах.  

В одному з таких бункерів був спалах Covid-19. Спустившись униз, я побачила більше сотні людей у масках, які, лежачи на диванах і саморобних ліжках, кашляли від хвороби та пилу. Дівчинка років 8–10, також у масці, вчила уроки, які вона «задавала» собі сама.  

До міста буквально тиждень як посунувся фронт. Воно вже не було мирним, але й ще не бачило важких вуличних боїв. Там я вперше почула, як гудить артилерія. Того дня нам пощастило: ми заїхали в місто та повернулися з нього. Я зробила свій перший відеорепортаж із зони бойових дій і відчула, що можу працювати в таких умовах.

За два тижні, 30 травня, у тому ж сірому евакуаційному авто, тією ж дорогою, з тими ж поліцейськими їхав французький журналіст Фредерік Леклерк Імхоффа. І його історія була іншою. Машина потрапила під обстріл, і двоє поліцейських, серед яких тогочасний голова луганської «патрульки» Віктор Левченко, отримали поранення. Фредерік загинув. Евакуацію з Луганщини зупинили.

Після цього я ще раз приїжджала до Лисичанська, з якого добре було видно, як горів Сєвєр у його найгірші дні, і десятки разів — до Бахмута. Працювала на деокупованій Харківщині, Донеччині й бачила Херсон у перші дні після його звільнення. 

Найбільше часу я провела саме на Бахмутському напрямку, який з серпня 2022 вважається найважчим на фронті. Ми з колегою, фотографом Дмитром Ларіним бачили, як зелений Бахмут перетворюється на випалений шматок землі з могилами цивільних жителів у дворах. І як військові, перебігаючи вулиці в цих дворах, отримують кульові поранення.

Усі ці зйомки й тексти у своїй більшості були результатом нашого журналістського пориву й грамотної роботи деяких пресофіцерів. Але іноді — результатом подолання невиправданих заборон із боку військової та політичної влади, а також упереджень із боку цивільного населення.

І про це я хочу розповісти докладніше.

Доступ журналістів до зони бойових дій

Він був головним викликом цього року роботи для мене. Доступ був, але не скрізь і не для всіх.

Звикнувши до майже повної свободи пересування та зйомок на сході — у Сіверську, Соледарі, Бахмуті — мене здивували обмеження, які діяли, наприклад, на півдні. До деокупації правобережної частини Херсонщини виїхати будь-куди за межі Миколаєва без супроводу пресофіцера з Оперативного командування «Південь» вважалося майже злочином. Водночас на сході було достатньо напряму домовитися з бригадою.

«Ще раз без мого дозволу поїдете до військових частин, які перебувають у зоні бойових дій, залишитеся без акредитації Міноборони», — написав мені один із пресофіцерів ОК, вимагаючи негайно покинути бригаду, в яку я приїхала без його погодження.

Як завжди, такі вимоги пояснювалися турботою про безпеку журналістів. І, як завжди, вони грали проти самих журналістів і поінформованості суспільства загалом. Як багато ми тепер знаємо про захоплення плацдарму для наступу на Херсонщину? Про десятки штурмів, проведених морпіхами та десантниками?

Сам Херсон на початку листопада 2022-го узагалі став апогеєм протистояння між журналістами і ОК «Південь». У звільненому місті заборонили працювати пресі. Замість сотень камер історичні кадри в перші дні зняли до десятка знімальних груп, які змогли прорватися в місто через власні контакти. І в підсумку — поплатилися за це своїми акредитаціями Міноборони… 

Серед журналістів, яким тимчасово анулювали акредитації, був і мій колега Дмитро Ларін. Не скажу, що ми не передбачали такий розвиток подій, радше ми готові були ризикнути акредитаціями, аби зробити свою роботу добре. Адже ніщо не спинить журналістів, коли час знімати Херсон настав.

Найсвіжішим прикладом обмеження доступу до фронту було запровадження «червоної зони» в березні 2023. Тобто закритої для роботи журналістів частини фронту. Крім того, що рішення було невиправданим (адже за ним не слідувало жодних наступальних операцій), воно ще й мало особливу примітку: «червона зона» була «червоною» не для всіх. Пресофіцери отримали дозвіл на роботу в закритій частині фронту тільки з однією категорією журналістів — тих, що працюють на «Єдиний марафон».

Брак актуальної інформації

Другим викликом на початках для мене стала відсутність порівняно оперативної інформації про лінію фронту. Тобто елементарного розуміння, куди можна їхати, наприклад знімати цивільних, а куди вже не варто.

Пам‘ятаю, як влітку 2022-го ми з колегою вирішили поїхати в Соледар через Бахмутське. І лише за пару кілометрів від Бахмутського, випадково розговорившись із військовими на блокпосту, ми дізналися, що проїзд цією дорогою вже небезпечний. Зі сходу йшов сильний наступ росіян.

Надалі ми намагаємося докладно проговорювати наш маршрут руху з військовими.

Тут також варто нагадати, що Україна зазвичай не оголошує про втрату контролю над населеними пунктами, особливо невеликими. Або ж, як у ситуації з Соледаром, повідомляє про це з суттєвим запізненням.

Місцеві: страх або агресія

Третім викликом під час роботи на фронті для мене стала взаємодія з місцевими жителями. 

Крім десятків позитивних історій взаємодії, коли ми привозили цивільним продукти й цигарки, забирали їх із лікарень і віддзвонювалися їхнім рідним з тилових міст, було ще кілька. Найгірші з них мають кодову назву «вони нас бояться». 

Припускаю, що причиною того страху була російська пропаганда, яка через Telegram-чати налаштовувала жителів Донеччини проти української армії та українських журналістів. Особливо я це відчувала в Бахмуті та Соледарі. Там деякі місцеві були переконані, що як тільки на точку N приїжджають журналісти, туди одразу ж «прилітає». Тому журналістів треба щонайменше уникати, щонайбільше — проганяти звідусіль.

Так у серпні 2022 біля однієї з багатоповерхівок Соледара, який уже тоді намалися штурмувати росіяни, нас ледь не побили. До десяти місцевих, попри звуки вибухів на фоні, вимагали, щоб ми терміново залишили їхній під’їзд і відійшли від будинку. Інакше вони розправляться з нами фізично.

Було страшно не лише від звуків вибухів, але й від усвідомлення, що конкретно в цій ситуації ми не можемо довіряти своїм громадянам. Для мене це відчуття, мабуть, найгірше на фронті.

***

Попереду — великий наступ української армії, а отже, у нас як журналістів буде багато роботи. Сподіваюся, що буде доступ, і працювати буде легше, ніж на Харківщині та Херсонщині. І в історії цієї великої війни буде якомога менше ненаписаних сторінок.

Фото — Дмитро Ларін, фотокореспондент УП