Минулотижневе розслідування про псевдопсихіатра Спартака Субботу не вперше підняло хвилю обговорення: чому українські видання продовжують звертатися до самозваних експертів? Відповідь на це питання, а також практичні поради про добір спікерів із відповідною експертизою для контенту різного формату «Медіамейкер» шукав у розмові з представниками видань «Бабель», «Дзеркало Тижня», Liga.net та телеканалів «Суспільне» й «Еспресо».

Назарій Поврозник, шеф-редактор прямоетерного мовлення на «Суспільному» 

Для прямоетерного мовлення «Суспільне» має цілу команду гостьових редакторів і продюсерів, які опікуються запрошенням спікерів та експертів на етери. Один із таких фахівців, Назарій Поврозник, розповідає про алгоритми перевірки кожного із гостей:

— Кожен гостьовий редактор має свою телефонну книгу «теплих контактів».

Це перевірені роками й етерами спікери. Звісно, що не всі ці спікери можуть в той час, коли нам треба для етеру. Тому коли гостьовий редактор чи продюсер отримує відмову, то обов’язково просить в «теплого» спікера рекомендації, кого можна ввімкнути натомість. Експертні спікери не радять абикого, але якщо в телефонній книзі з’являється хтось новий, у нас є певний алгоритм, як ми аналізуємо та відбираємо людей для етеру. Кожен зі складників може відсіяти спікера чи підтвердити його придатність.. 

Найперше — пошук інформації з відкритих джерел у мережі 

Пошук інформації насправді дуже ненадійний. Наприклад, та сама освіта й диплом визначається законодавством як персональна інформація. Без згоди громадянина її не можна збирати. Водночас у Вікіпедії про себе можна написати що завгодно, дати собі будь-яку експертність. Тому нам дуже важливо, аби фаховість гостя була підтверджена посадою. Роботодавці, принаймні, коли наймають на роботу працівника, мають доступ до дипломних даних і мали б перевірити ці дані. 

Також у нас є дуже чітке правило, що в титрах ми не можемо просто написати, як роблять це колеги, «експерт із фінансів» чи «військовий експерт». Ми завжди через кому вказуємо чинну або колишню посаду спікера, яка дає зрозуміти дотичність гостя до теми, яку ми обговорюємо. 

Звісно, буває так, що якусь посаду обіймає нефахова людина. Тут включається другий складник аналізу.

Перегляд етерів чи інтерв’ю, які давав спікер іншим телеканалам 

Тут достатньо включити логіку, слухаючи спікера. Адже абсолютно всі псевдоексперти горять на абсурдності своїх тверджень. Так Вінтонів викрив Інструктора UA, так сталося й зі Спартаком Субботою. Якщо людина говорить якісь нелогічні, абсурдні речі або навпаки дуже гладко стелить, аби завуалювати свою необізнаність, це одразу ознака того, що від експерта варто відмовитися.

Перед етером влаштовуємо колективну читку верстки 

До цього долучаються всі випускові редактори та шеф-редактори підрозділів, які працюють над цим етером. Бо одна голова добре, а шість — краще. Якщо я не бачив жодного інтерв’ю зі спікером, а моя колега з іншого підрозділу бачила й аргументовано каже, що цей спікер сипле дурницями, то ми часто міняємо його. 

Останній пункт, який допомагає не повторювати помилок

Буває, як і в кожного медіа, що й до нас пролазять нефахові спікери. Тому в нас є департамент внутрішнього моніторингу. Ці люди переглядають не всі етери, але вибірково, через один чи два, аналізують і дають нам багато фідбеку про спікерів. Бо ми після запису побігли далі, а в них є час проаналізувати сказане, пошукати більше У разі чого ми вже не будемо запрошувати цього експерта на наступний етер.

Якщо говорити про марафон «Єдині новини», то на 6 годин етеру в нас працює шість гостьових редакторів і шість гостьових продюсерів. Кожен має свою нішу: цей більше знається на психологах, а інший на військових експертах тощо.

Ми завжди читаємо верстку етеру, яка може бути на 90 % заповнена, за кілька годин до початку. Навіть тоді, якщо є підозра щодо спікерів, ще є час когось поміняти чи взагалі зняти тему. Пошук не займає багато часу завдяки теплим контактам.

У контексті «великої» війни величезна кількість псевдоекспертів з’явилася не на телебаченні, а в диджитал-сфері. Ні YouTube, ні Facebook не має жодних редакційних стандартів і ніяк не регулюється їхня відповідальність за публікацію контенту. Відповідно, там є величезна можливість для маніпуляцій, маневру та неправди. Для YouTube чи Facebook, напевно, це окей, але це гігантська шкода для телебачення. 

Юрій Смірнов, спеціальний кореспондент Liga.net 

Журналіст Юрій Смірнов переважно пише про політику. До повномасштабного вторгнення у Смірнова була позиція не залучати експертів, якщо можливо. Утім, за його словами, специфіка теми не давала багато приводів перейматися: «Навіть якщо політик скаже якусь дичину, то він підписується під цією дичиною».

«Коли почалася повномасштабна війна, я зрозумів, що треба шукати військових експертів. Тому що депутати депутатами, але експертиза дійсно треба. Тут вже почалися складнощі, тому що в нас із кожним днем “великої” війни кількість військових експертів зростала в геометричній прогресії», — каже кореспондент. 

Як перевіряють спікерів 

Журналіст розповідає, що навіть коли контакт спікера радять колеги, проводити своєрідний OSINT обов’язково. «Наприклад, якщо є контакт якогось Сидора Сидоренка, який очолює інститут планування чогось. Дивишся, чи є в цього інституту сайт, чи він там взагалі комунікує. Потім намагаєшся знайти цю людину в соцмережах. Дуже важливо дивитися на соцмережі будь-якого експерта, тому що він може бути хорошим фахівцем, але, умовно кажучи, у постах десь 2014-го вискакує публікація в стилі “майданутиє”», — пояснює Смірнов.

У кожного відділу Liga.net є своя база експертів. Юрій зауважує, що для нього ринок політичних фахівців виглядає гірше, ніж ринок психотерапевтів. «Немає політичних експертів, які просто працюють за ідею. Вони від когось отримують гроші, тож є небезпека певного впливу», — вважає Смірнов. 

Медійність певного фахівця не означає, що йому можна довіряти, вважає журналіст, адже трапляється, що експерти платять медіа за своє просування: «Тому ще один метод перевірки для мене — якщо номера цього експерта нема в жодного зі знайомих журналістів».

Військові експерти

«Я спеціально подивився, що навіть у нас десь 2019-го Олег Жданов був експертом, настільки тоді ринок військових експертів був бідний», — пригадує журналіст. 

Для військової експертизи Liga.net нерідко бере українське профільне видання Defence Express, яке переважно пише про зброю, перебіг війни та оборонну сферу загалом. Також у текстах намагаються використовувати принаймні двох, а в ідеалі більше експертів з однієї теми. «Так можна проаналізувати, де золота середина, якщо хтось, наприклад, завищив цифру, скільки ракета може кудись летіти», — додає журналіст.

Військові експерти — тема, яка викликає дискусії в журналістському середовищі. Якщо деякі співрозмовники розповідали «Медіамейкеру», що принципово не користуються їхніми послугами, інші проводять лінію під тим, у яких випадках та темах доречно додавати коментарі військових аналітиків. Liga.net бере коментарі експертів, коли пише, наприклад, новину про постачання винищувачів F-16 чи іншої критично важливої зброї для російсько-української війни. 

«Ми хочемо розповісти, що таке F-16, власне, як вони можуть вони стати геймчейнджером на війні, їхні технічні характеристики, як їх можна підлаштувати під нашу систему ППО. Коли йдеться про “а звідки піде контрнаступ”, тобто теоретичні та сенситивні речі, ми максимально обережні», — каже журналіст Liga.net.

Чи можна з цим щось зробити

За словами Смірнова, журналіст має усвідомлювати, що під матеріалом стоїть його прізвище, а не людини, яка порадила цього експерта.

На його думку, проблема, яка штовхає журналістів на довіру медійним експертам, — це брак хороших фахівців, які готові коментувати потрібні теми. «З одного боку, журналіст має перевіряти [всіх експертів], з іншого — у нас дефіцит експертів, і це трохи цугцванг. В мене немає єдиного сценарію, як з цього виходити, окрім того, щоб експерти зрозуміли вагу своїх слів. Особливо, коли коментуються військові дії», — додає Смірнов і підсумовує: «Якщо не помиляюсь, навіть у нас на Liga.net якусь колонку його ставили [Спартака], тобто навіть ми цим згрішили. Тому це складне питання. На кожного експерта робити запити в міністерство освіти та науки — це теж не варіант», — підсумовує журналіст.

Євген Спірін, головний редактор видання «Бабель»

«Ми намагаємося уникати експертів, якщо це аналітичні тексти. Якщо ми робимо карти про війну й це якесь розслідування Bellingcat, то ми беремо експерта з Bellingcat, тому що це їхнє розслідування. Але не коли це якісь економісти чи політологи», — розповідає Євген Спірін.

Де експерти — це ок

За словами головреда, експерти можуть коментувати тексти в рубриці «Користь» із практичними порадами: «[Якщо ми пишемо] про психоделіки та лікування ПТСР, то звісно, що беремо в експерти людину, яка займається лікуванням ПТСР за допомогою психоделіків в Німеччині. Коли ми пишемо, як отримати водійські права, то це людина, яка видає права чи керує автошколою. Але щоразу ми перевіряємо, який рейтинг у цієї автошколи, чи вона не зашкварилась і так далі. Тобто все залежить від тематики, але це має бути професіонал». 

Момент з експертними коментарями прописаний у редполітиці видання. Коли хтось з авторів дає на вичитку текст, де використаний коментар, то завжди пояснює редактору, чому саме цей експерт підходить для тексту, а не інший.

На думку Спіріна, журналіст має аргументувати свій вибір професійністю людини у своїй сфері, а не тим, наскільки вона відома чи скільки має переглядів у TikTok. «Для мене, наприклад, експертом з YouTube буде умовний Андрій Капранов. Чому його думка для мене експертна? Тому що він розігнав “Канал імені Т.Г. Шевченка” з нуля до майже 1 млн підписників. Він для мене експерт з YouTube, але не експерт з історії», — пояснює журналіст.

Інші сфери експертності

Через сумнівну експертність політичних фахівців «Бабель» не бере взагалі, каже головред: «Ми не користуємося ними, тому що це переливання з пустого в порожнє, гадання на кавовій гущі. Або тобі щось кажуть політики та депутати, або твої джерела, наприклад, в Офісі Президента».

За його словами, на «Бабелі» трапляються медійні люди. Наприклад Іванна Коберник — телеведуча та ексрадниця міністра освіти — давала коментар до текстів про нову українську школу. «Вона була експертом не тому, що вона Іванка Коберник, а тому, що працювала над цією реформою», — додає Спірін. 

Як і більшість колег, журналісти «Бабеля» мають свою базу контактів, яка переважно складається з офіційних представників різних структур. Збирання бази експертів видання не практикує. 

То що не так?

«Чому всі любили Арестовича на початку “другої війни”? Тому що він усім казав, що все буде класно, ще два тижні й так далі. А людям не вистачало цього. Я думаю, що тут нічого не зробиш. Якщо взяти, наприклад, США, то там теж вистачає чуваків на кшталт Джо Роґана. Що тут казати, якщо в них популярний рух QAnon, а люди думають, що у піцеріях ґвалтують дітей. Це загальна світова проблема, а не тільки українська», — розмірковує головний редактор «Бабеля».

На його думку, Україні та українським медіа бракує пропрацьованого інституту репутації: «Тому Спартаку Субботі нічого не завадить через тиждень запустити новий подкаст, який знову будуть слухати 3 млн людей. У нас у телемарафоні сидять люди, які сиділи в кадрі на “112-му” й робили все, щоб Росія була впевнена, що ми хочемо завоювання. А тепер вони розповідають про перемоги на фронті. І нічого їм за це не було».

Юлія Самаєва, редакторка відділу економіки видання «Дзеркало тижня»

«Дзеркало тижня» — аналітичне видання, тому команда нетипово підходить до добору експертів, розповідає Юлія Самаєва. «Як таких спікерів у тексти ми залучаємо не часто. Наші автори — експерти кожен у своїй сфері, чим ми пишаємося. Тому шансів, що випадковий спікер потрапить у “Дзеркало тижня”, практично немає. Відповідно, бази спікерів ми не використовуємо», — пояснює редакторка. 

Робота з авторами у медіа — це відповідальність редакторів відділів. Перш ніж почати співпрацю, редакція вивчає потенційних кандидатів і стежить за діяльністю наявних авторів, аби підтримувати високий рівень експертизи. «Якщо експертні коментарі додаються до наших новин, то дають їх або наші ж автори, або профільні редактори, які роками працюють з окремими темами», — пояснює Юлія Самаєва. Вона, наприклад, спеціалізується на економічній журналістиці й висвітлює співпрацю України з МВФ і Світовим Банком, профільні реформи, зокрема, у банківській сфері та секторі держмайна. Експертність кожного редактора описана на сайті видання. 

Про пошук нових авторів Самаєва каже так: «Зазвичай це фахівці, перевірені часом, які мають значний досвід, певні досягнення, робота яких публічна. Вони вже мають публікації та чітку громадянську позицію. Оскільки ми керуємося цими критеріями, то перевіряти, власне, нема чого».

Авторами видання не обов’язково є журналісти, а переважно залучають фахівців з інших галузей. Або ж медійників із дуже значним досвідом у конкретній спеціалізації.

До зовнішніх експертів у «Дзеркалі» звертаються, якщо тема вимагає глибокого аналізу. «Коли це дуже вузька тема, яка вимагає окремого експерта, тоді ми шукаємо перевірених часом фахівців із доробком, з яким можна ознайомитися, аналогічним практичним досвідом, який публічно доступний і його можна вивчити», — розповідає Самаєва.

Медійність експертів для видання не є доказом того, що людині довіряють, пояснює редакторка: «Для нас знак — якість, а не кількість. Зайва медійність навпаки тривожний маркер, бо справжні фахівці переважно надто зайняті для цього».

Андрій Яніцький, економічний оглядач телеканалу «Еспресо»

Журналіст та ведучий телепрограми про економіку на каналі «Еспресо» Андрій Яніцький веде щоденну програму, де щоразу з’являється новий гість. Деякі спікери повторюються — один раз домовився з експертом й далі співпрацюєш, розповідає журналіст. Водночас бувають випадки, коли потрібно разово запросити когось до певної події. Тоді відсіяти сумнівних людей Андрію допомагають випрацювані алгоритми.

Досвід, освіта й фактична робота

Яніцький розповідає, що перш за все обрати експерта, який дійсно знається на своїй справі й не є фейковим, допомагає досвід і відгуки колег про спікера. Фаховість його коментарів і репутація на ринку серед, наприклад, банкірів, багато про що говорить.

«Я вже років 15 працюю в економічній журналістиці. З таким досвідом маєш авторитетів на ринку, чий професійний трек ти знаєш. Наприклад, до нас часто вмикається експерт Євген Дубогриз. Ми його титруємо просто як фінансового експерта, тому що зараз він працює від імені організації, яку не може називати. Але в нас мільйони людей представляються фінансовими експертами. Ми обираємо саме Євгена, тому що знаємо про його досвід і якість його освіти», — розповідає журналіст.

Перед тим, як запросити спікера на розмову, ведучий також намагається ознайомитись із роботами чи дослідженнями експертів. Це допомагає скласти питання й покаже, чи не має людина підозрілих, категоричних висловлювань. Це насторожує у фахівцях, яких погано знаєш, каже оглядач.

«Також є експерти, які готові коментувати будь-які теми. Ти їм кажеш, а може ти про митницю, а може про банки. А він тобі “так, можу, можу”. Тому хороша ознака експерта, коли він каже: “це не моя спеціалізація”», — зауважує Яніцький.

Особисті відвідини

На етери запрошують не тільки економічних експертів, а й представників бізнесу. 

«Дуже багато бізнесменів люблять перебільшувати свою значущість. Вони ж не розкривають свої фінансові дані компанії, це комерційна таємниця. Багато в чому ми маємо довіряти на слово. Тоді я намагаюся виїхати на місце, де людина свій бізнес робить, аби побачити, що він існує не тільки на папері», — ділиться журналіст.

Програма готується раз на тиждень, тому відвідини організувати нескладно. За словами Яніцького, переважно підприємці погоджуються. Але трапляються ситуації, коли після пропозиції відвідати виробництво люди зникають (зі зрозумілих причин).

Що важливо для телебачення

Крім того, що експерт є справді експертом, на телебаченні важливо, щоб людина мала гарний вигляд, додає журналіст «Еспресо»: «Тобто щоб в неї картинка та звук були якісними, наприклад, якщо вона онлайн вмикається. Щоб людина говорила зв’язно та зрозумілою мовою могла пояснити складні економічні питання».

Через те, що не всі справжні експерти так вміють, багатьох Андрій Яніцький не може увімкнути до розмови в телеетері. На противагу, псевдоексперти виглядають більш виграшно — переважно яскраві, приділяють багато уваги формі, щоби транслювати свої меседжі, мають якісну техніку.

Покращити видимість експертів, на його думку, можуть ініціативи на кшталт Українського кризового медіацентру. «Якби таких ініціатив було більше, публічних пресцентрів, скажімо, і не тільки на мілітарну тематику, це був би хороший майданчик для справжніх фахівців».

Помилки та бази експертів

Яніцький наголошує, що брати експерта лише заради коментаря — погана звичка. Цінність таких спікерів у тому, аби дізнатися те, що не можна знайти в інших джерелах. 

Через альтернативний досвід у ролі запрошеного коментатора Яніцький загострює увагу на титруванні: «Мене нерідко залучають як експерта щось прокоментувати з економіки й підписують економістом. Хоча я журналіст, який багато років пише про економіку. Я це завжди виправляю. Утім, усе залежить від експерта. Десь того Субботу один раз підписали психіатром, йому сподобалося. Когось із заступників міністрів підписали міністр. А він не заперечив, що його підвищили. Далі людина бачить, що ніхто не перевіряє, і поступово охоплює зіркова хвороба — починається “глобальний, міжнародний, всесвітній”…», — зауважує оглядач.

Андрій Яніцький вважає, що ініціативи на кшталт бази псевдоекспертів чи сумнівних соціологів спрацювали б добре. «Така, де громадськість ретельно перевірятиме експертів, а не на комерційній основі. Потрібна ініціатива, створена для журналістів, а не для тих, хто хоче з’являтися в медіа частіше», — підсумовує журналіст.