Дослідження про думку українських журналістів про свободу слова в Україні

6,4 із 10 балів: погляд журналістів на свободу слова в Україні — дослідження

Середа, 3 Травня, 2023

Середовище

Тетяна Боць

Центр прав людини ZMINA оприлюднив соціологічне дослідження «Виклики для свободи слова та журналістів в умовах війни». Розповідаємо головне, що українські журналісти думають про стан свободи слова в Україні з початком вторгнення, із чим виникало найбільше проблем та як оцінюють воєнну цензуру.

Дослідження включало три фокус-групові дискусії із 33 журналістами та особами, дотичними до журналістської діяльності, упродовж 23–28 грудня 2022 року. Також з 18 до 27 січня 2023 року Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва на замовлення ZMINA провів експертне опитування 132 журналістів із різних регіонів України.

Оцінка рівня свободи слова

Переважно опитані журналісти вважають, що в Україні зберігається свобода слова навіть в умовах воєнного стану.

Вона існує із суттєвими обмеженнями щодо висвітлення обставин війни, однак зберігається, кажуть українські журналісти. Водночас значна частина погоджується з тезою, що в умовах повномасштабної війни в Україні не може бути свободи слова в традиційному розумінні, яким воно було до російського вторгнення.

Опитані журналісти оцінюють стан свободи слова в Україні в 6,4 бала за 10 бальною шкалою. Кількість екстремально низьких оцінок (від 1 до 3 балів) становить менш як 10 %. 2019 року стан свободи слова оцінювали краще (у 7,6 бала). «Після повномасштабного нападу Росії на Україну оцінка знизилася, однак вона досі відображає позитивне сприйняття журналістами можливості виконувати свою роботу в умовах війни», — підсумовують автори дослідження.

Найчастіше журналісти заявляли про відмову посадових осіб надавати суспільно важливу інформацію (51 % опитаних), цензурування готових матеріалів або заборону оприлюднення певної інформації (22 %) та відмови в акредитації (17 %).

Цензура та доступ до інформації

26 % опитаних говорять про системний характер цензури в Україні. 38 % відповіли, що вона є в окремих медіа, а 31 % вважає, що цензура є лише в поодиноких випадках.

З 2019 року суттєво зросла поляризація журналістів у цьому питанні: значно збільшилися частки журналістів, які говорять або про значну поширеність цензури, або про те, що це явище є досить рідкісним. Найчастіше респонденти заявляли, що їх цензурують різні органи державної чи місцевої влади, а також медіавласники.

Серед форм тиску найчастіше називали покликання на те, що в країні війна (57 %), пояснення, що це в інтересах країни (44 %), а також, що така позиція не популярна в суспільстві (29 %).

Єдиний телемарафон

Однією із форм цензури 62 % опитаних медійників вважають єдиний телемарафон. Дві третини переконані, що єдиний марафон треба припинити, а всі мовники можуть почати мовлення самостійно. Багато журналістів також невдоволені тим, що телемарафон став майданчиком для піару провладної політичної сили.

Автори зазначають, що серед учасників фокус-групових дискусій спостерігалися вкрай різні думки щодо телемарафону. Учасники переважно погодилися з тим, що на початку російського вторгнення він був потрібен. Водночас станом на початок 2023 року думки респондентів розділились.

Узгодження та воєнна цензура

14 % опитаних журналістів повідомили, що органи влади досить часто вимагали попереднього узгодження інформації. Ще 40 % стикалися із цим, але нечасто. Більше опитаних (46 %) заявили, що з ними такого не траплялося. Схожа ситуація була і 2019 року, коли орієнтовно 60 % опитаних представників медіа заявили, що стикались із вимогою узгодження інформації від органів влади. Найчастіше — від посадовців із місцевої адміністрації (55 %) і депутатів із місцевої ради (25 %). Про такі вимоги від народних депутатів ВР, посадовців із міністерств чи ОП повідомляла менша кількість журналістів.

40 % опитаних журналістів вірять у необхідність обмеженої цензури, а третина — проти цього. Водночас 44 % респондентів вважають, що в Україні є теми, про котрі не можна писати чи говорити.

Частина учасників фокус-групових досліджень висловила думку, що цензура щодо ведення бойових дій та стану справ в армії є виправданим. Водночас часто є невдоволення браком узгодженості серед військово-політичного керівництва, яку інформацію вони подають журналістам.

У певних випадках журналісти не бачать сенсу в тотальній забороні на висвітлення ситуації. Наприклад, у військових госпіталях. Деякі інші теми, скажімо, ситуації зі зниклими безвісти, залишаються табуйованими через складність висвітлення та ризики шкоди для близьких.

Поширеність самоцензури та її вияви під час війни

Самоцензура є значно більш суттєвим чинником, що обмежує свободу слова під час війни, ніж законодавчі обмеження чи ризики переслідування. Закономірно збільшила ці випадки широкомасштабна агресія РФ. Із цим твердженням погодилися 78 % опитаних.

Є три ключові чинники, що змушують журналістів до самоцензури:

Значна частина журналістів або не хоче працювати з матеріалами, які передбачають критику місцевої чи центральної влади, тему корупції тощо, або кажуть, що треба робити це обережно. Водночас частина журналістів все-таки намагаються розпоряджатись отриманою інформацією непублічно, аби припинити незаконні дії чи корупційні ризики.

Переважно журналісти (48 %) не визначилися щодо того, чи приховували б правдиву інформацію, якщо вважали б її корисною для держави. Четвертина опитаних вважає, що таку інформацію однаково треба оприлюднювати (2019 року таких респондентів була третина).

Вплив правового регулювання

Опитані досить категорично незгодні (тільки 7 % погоджується) з тим, чи має право журналіст або медіа оприлюднювати неправдиву інформацію для благих цілей, наприклад, для відставки поганих чиновників.

Опитані переважно вважають, що журналіст має нести якусь відповідальність за поширення фейків. Переважно схиляються до адміністративної чи цивільної відповідальності за позовом постраждалого. Лише незначна частка опитаних погоджуються, що за такі дії треба встановити кримінальну відповідальність або дати можливість позасудового блокування інформації.

Так само й опитані на фокус-групах респонденти погоджувалися з тим, що має бути відповідальність за поширення неправдивої інформації та фейків, якщо це зробили навмисно. Однак проблему найбільше вбачають у тому, яка за це має бути відповідальність, і чи не стане покарання способом тиску на журналістів.

Половина опитаних вважають, що українські журналісти, які працюють у російських медіа, мають нести кримінальну відповідальність. 17 % переконані, що не мають, якщо це не пов’язано з поширенням неправдивої інформації.

Зона бойових дій

Більш ніж половина опитаних журналістів заявили, що журналістам не можна працювати в зоні бойових дій без дозволу військового керівництва. Ще 42 % кажуть, що допускають такі ситуації.

Переважна більшість опитаних журналістів не стикалися з проблемою відмови від акредитації для роботи в зоні бойових дій під час війни. Утім, більшість із них не зверталися за такою акредитацією.

Зі 132 опитаних троє журналістів повідомили, що отримували таку відмову, але потім акредитацію надали чи повернули. Одна особа повідомила, що в акредитації відмовили зовсім.

Загрози

Найбільші загрози свободі слова та роботі журналістів на думку опитаних медійників:

З 2019 до 2023 року кількість журналістів, які вважають цензуру з боку власників однією з найбільших загроз, зменшилася вдвічі — із 70 % до 35 %.

Фізичні небезпеки

40 % опитаних журналістів побоюються за власну безпеку, майже стільки ж — ні. З 2019 року кількість тих, хто боїться за власну безпеку, незначно зросла: тоді таких була третина.

Є порівняно невелика кількість тих, хто отримував погрози у зв’язку із журналістською діяльністю (18 %). 2019 року про це повідомили 43 % опитаних. Зменшення більш ніж удвічі можна пояснити тим, що раніше погрози надходили найчастіше від представників влади, бізнесу, кримінальних кіл на місцевому рівні, але через повномасштабну війну основною загрозою люди вважають російську агресію та бойові дії.

Серед тих, хто отримував погрози, кожен десятий повідомив, що вони надходили або від представників органів влади, або від політиків, або від громадських активістів. 17 % вказали, що погрози надходили від невідомих.

Фінансування

Учасники фокус-групових досліджень зазначали, що не лише війна стала причиною зменшення фінансування — другої популярної відповіді про загрози. Пандемія COVID-19 суттєво вплинула на ринок медіа, а війна значно поглибила проблему. Багато видань, особливо в регіонах, вимушено закрилися через фінансові виклики.

«Сьогодні в Одеській області складна ситуація. По-перше, через війну дуже багато медіа закрилися. Якщо ви знаєте, у нас до війни було 30 каналів. Під час пандемії почали закриватися, тому що ринок рекламний скоротився дуже сильно, і власники також не змогли фінансувати свої колективи. Але зараз, під час війни, також багато хто повиїжджав», — відповідь одного із респондентів дослідження.

Ставлення до самосуду та прав людини в умовах війни

Як окремий маркер автори дослідження виокремлюють ставлення журналістів до цінностей прав людини в цілому та їхнє несприйняття самосуду й катувань ворогів. Дві третини опитаних українських медійників вважають самосуд невиправданим за жодних обставин. Орієнтовно третини виправдовують його для окремих обставин.

Так само переважна більшість опитаних журналістів (94 %) вважають, що не можна виправдати застосування тортур до ворогів під час бойових дій. Трохи менше половини не схвалюють тортури через обмеження закону, а трохи більш ніж половина — бо це суперечить принципам гуманізму.

Читайте також: Звідки підуть і куди прийдуть журналісти — світове опитування про стан працівників медіа

дослідження | Медіа | свобода слова