Багато хто, працюючи в журналістиці, відчуває емоційне перевантаження від постійних новин про смерть і руйнування. Ті, хто працює в Україні або в інших зонах бойових дій, найімовірніше знають, що в якийсь момент це може стати настільки виснажливим, що психіка не буде здатна все витримати.
Водночас нині журналісти мають працювати не лише попри втому, а й в умовах інформаційного шуму. Він так само виснажує не лише авдиторію, а й самих журналістів.
Як продовжувати розповідати важливі історії в умовах постійно розсіяної уваги авдиторії та глибокої втоми? Які стратегії допомагають прорватися крізь інформаційний шум і залишити традиційне в минулому? Про це на панелі Lviv Media Forum 2025 щодо втоми від новин спілкувалися:
- Джанін Ді Джованні — аналітикиня й воєнна репортерка з 35-річним досвідом роботи, що спеціалізується на воєнних злочинах. CEO громадської організації The Reckoning Project.
- Дарина Шевченко — CEO видання The Kyiv Independent, раніше працювала у Kyiv Post, обіймала посаду виконавчої директорки Media Development Foundation і виконавчої продюсерки «Слідство.Інфо», очолювала розслідувальну команду на телеканалі ZIK.
- Рей Гартлі — директор із досліджень Фонду Брентерста (ПАР), як журналіст спеціалізується на африканській політиці. Раніше був активістом боротьби з апартеїдом, працював у виконавчому комітеті Національного союзу південноафриканських студентів.
- Модерував Крістіан-Жолт Варга — німецько-угорський журналіст-фрилансер, що спеціалізується на Україні, Угорщині та Східній Європі.
Над текстом працювали Тетяна Боць і Дар’я Трапезнікова.
Чому від новин про війну (в Україні) втомлюються
Дарина Шевченко каже, що втома від новин не була центральною проблемою для українських журналістів на початку 2022-го. Про Україну в принципі небагато знали, тож попит вимагав багато просвітництва, зокрема й у контексті причин війни.
Одна журналістка з Німеччини зателефонувала Дарині, коли вона була в Києві на початку березня 2022 року, у день удару по Запорізькій АЕС. Після уточнень, звідки Шевченко про це відомо, і відповіді, що з новин, журналістка спитала, чи було це чути з Києва. Тобто те, що Київ розташований більш ніж за 600 км від ЗАЕС, для неї було шоком.
«Тож перші кілька років ми намагалися пробудити в них хоча б цікавість. Було багато новин, і люди дивилися багато жахливих сюжетів з України. Але водночас вони почали цікавитися, що це взагалі таке», — розповідає журналістка. Разом із цим прийшли питання про давні стереотипи щодо громадянської війни.
Утому від новин вона вважає комбінацією виснаження від щоденної травматичної інформації та неспроможністю людей відстежувати стільки подій одночасно. Так The Kyiv Independent втратило до 30% авдиторії, коли почалася війна в Газі. Отже, причина не в тому, що авдиторія втомилася від України — просто з’явилась інша трагедія, на яку звернули увагу.
Хто саме читає новини, яких потім уникає
Коли The Kyiv Independent сегментує авдиторію, то виділяє кілька типів читачів. Серед них — ті, хто так чи інакше пов’язані з Україною особисто: мають родичів, друзів, особисті чи давні бізнес-зв’язки тощо.
Інші — це люди, яким ці новини потрібні для роботи. Дипломати, бізнесмени — тобто без жодного особистого зв’язку. Але їм все одно потрібні новини, хай і не в деталях.
Є також окрема категорія — люди, яким просто цікаво. Це сегмент, який захоплюється будь-якою війною чи зброєю — «військові гіки», пояснює Шевченко.
Попри загальне падіння зацікавленості Україною, медіа навпаки почало зростати. Але Дарина Шевченко каже, що це не хороша тенденція, а свідчення, що великі бюджети на висвітлення України, виділені міжнародними медіа раніше, вже не йдуть на нашу війну. Ті, хто досі цікавиться Україною й раніше отримував достатньо інформації від умовних CNN чи The Washington Post, тепер частіше звертаються до The Kyiv Independent.
«Дуже добре працювали спочатку людські історії, історії страждань, яким можна було співпереживати. Але десь у середині 2023-го ми побачили, що цього вже недостатньо. Історія про сім’ю, яка втратила квартиру через ракетний удар, вже не зачіпає за живе», — ділиться керівниця медіа. У команді це по-своєму назвали, що авдиторії вже треба «надзвичайне страждання», щоби вона звернула увагу.
Щоби стати ближчими до авдиторії, вирішили спробувати нетипові для себе формати. Наприклад, TikTok-відео із працівниками редакції, що перебувають в Україні, у стилі «проведи день зі мною» або «як виглядає день у Києві» — вони збирають мільйони переглядів і багато коментарів. Паралельно редакція робить і довгі формати, розслідування, і Дарина Шевченко пояснює, чому: «Це вже не споживання новин. Людина має свідомо вирішити, що вона хоче це дивитися, й заглибитись у тему. І ті, хто готовий, залишаються з нами надовго».
«Тому ми зосередилися на залученні, а не на спробах охопити якомога більше нових людей».
Дарина Шевченко
Старі проблеми й нові виклики
Джанін Ді Джованні додає: наш мозок «вимикається» після перегляду приблизно 90 секунд зображень смерті, руйнувань і так далі, бо це психологічно дуже складно. Джанін працювала під час війни в Боснії та стикалася з цим напряму: «Це був зовсім інший час — ще до появи мобільних телефонів, TikTok, Twitter. Ми передавали новини через супутникові телефони і не могли перевірити, що пишуть інші, бо фактично застрягли в облозі без електрики, води і їжі».
Тоді Джанін працювала на знані британські видання The Sunday Times та The Times. Уже тоді журналістам доводилося конкурувати із «легкими новинами», наприклад, життям принцеси Діани.
«У мене були жахливі історії про страждання в Сараєво. Я дзвонила в редакцію із супутникового телефону — хвилина коштувала $50 — і чула у відповідь: “Знаєш, цього тижня ми не хочемо нічого із Сараєва, бо принцеса Діана щойно розійшлася зі своїм хлопцем чи вирушила на шопінг, і вона буде на першій шпальті”», — згадує репортерка.
Попри травматичні реалії воєнного життя, потрібно було шукати кут, щоби твою історію взагалі прочитали. Тут Джанін також допомогло зосередження на людському вимірі.
Якщо фокусуватися на речах, із якими люди можуть себе ототожнити — сімейне життя, як війна руйнує суспільство, щось крім гуманітарних аспектів — це зачіпає. Наприклад, у житті окупованої частини України може бути цікавим, як люди купують воду: скільки це коштує чи звідки беруть гроші.
Крім раніше згаданих проблем, нині з’явилася ще одна, каже Ді Джованні, і це — Дональд Трамп. Зокрема, його вже системна політика боротьби з вільними медіа й резонансні політичні рішення. Журналістка згадала, що дописує у відомий американський журнал Vanity Fair: «Я сказала, що буду в Україні кілька тижнів, і хочу зосередитися на певних темах. А мені відповіли: “Знаєш, зараз складно це опублікувати, бо в нас — Трамп і його тарифи”. То як із цим конкурувати?».
Ще одне ускладнення — це пропаганда й фейки, вважає репортерка. Адже такі уряди, як у РФ, багато витрачаються на потрібний їм інформаційний шум. Також журналістка намагається не споживати контент у X і BlueSky, адже там складно зрозуміти, що є правдою, а що ні. Так нещодавно Джанін побачила фото лабрадора, який нібито належав покійному Папі Франциску, і якого він востаннє покликав на смертному ложі до себе. Але виявилося, що фото — згенероване, а новина — фейк.
Спиратися на факти у світі стереотипів
Рей Гартлі стверджує: насправді в ПАР і взагалі в південній частині Африки є великий інтерес до України. Україну сприймають як країну на передовій боротьби між двома різними уявленнями про те, як має функціонувати суспільство. Нашому прагненню до свободи та дотримання прав людини протистоїть авторитарна Росія з крихітною елітою, яка висмоктує всі ресурси з суспільства, придушує інформацію, не дає людям бути вільними.
«Ця модель існує і в Африці — і зараз там відбувається дуже схожа боротьба. Про яку, ймовірно, ви навіть не чули, бо новини з Африки не викликають інтересу — усі вже втомлені. Але, наприклад, просто зараз в Танзанії лідер опозиції вже четвертий тиждень перебуває у в’язниці за те, що поставив під сумнів чесність і свободу цих виборів. В Уганді опозиційний лідер також у в’язниці за звинуваченням у державній зраді, а його адвоката заарештували прямо в залі суду й випустили лише через два місяці», — проводить Гартлі паралелі зі ставленням російської влади до тих, хто має іншу точку зору.
За опитуваннями, 70% африканців заявляють, що хочуть жити в демократичному суспільстві. Але понад 90 % не живуть у таких умовах. Спікер наголошує: африканці дуже чітко усвідомлюють, що не хочуть, аби їхні суспільства потрапили під вплив і орбіту Росії. За його даними, понад 70 % опитаного дослідниками населення ПАР вважає вторгнення Росії в Україну неправильним, і що потрібно щось з цим робити, включно з матеріальною підтримкою України. Водночас їхній уряд на той час проводив спільні військово-морські навчання з Росією і відвідував Москву.
«Тому дуже часто, коли йдеться про Африку, виникає хибне уявлення, ніби Африка підтримує Росію. Не плутайте еліти в авторитарних країнах з народами Африки».
Рей Гартлі
Головне завдання на його думку, — спиратися на емпіричні дані, на факти, а не на припущення, які поширюються зловмисними силами в соцмережах та інших каналах про те, що «насправді думає Африка».
Здатність бути сильними
«Я насправді ніколи не бачила людей (а я працювала у 18 війнах), які мали б таку надзвичайну здатність бути сильними й мужніми й водночас зберігати впевненість: ми витримаємо, ми йдемо далі. Навіть о 9 ранку, — поділилася Джані ді Джованні. — Мій син, який тут зі мною, запитав: “Що це таке? Що відбувається?” А я відповіла: щодня о 9-й ранку люди зупиняються на хвилину, щоб усвідомити: ми у стані війни. Ти можеш пити капучино, але ти все одно — у війні, і люди гинуть на фронті та в інших місцях».
«У мене немає простої відповіді, окрім однієї: я не думаю, що вас сприймають як жертв. Справді — ні. Я думаю, вас бачать сильними й незламними».
Джанін Ді Джованні
Дарина Шевченко зауважує: продавати історії про перемоги України іноземній авдиторії зараз значно легше. Щоразу, коли Україна влучає в ціль у Росії — це одразу в топі новин. Українці часто уникають розповідей про особисті переживання, каже Дарина: «Я так реагую: з нами все гаразд, просто дайте нам зброю». Проте з точки зору стратегічної комунікації, за її словами, говорити про війну з точки зору жертви — не така вже й погана річ.
Як рухатися вперед, попри втому
Джанін Ді Джованні вважає: без справедливості не може бути сталої мирної післявоєнної реальності. «Якщо ми хочемо бодай якусь форму перехідного правосуддя, яка продемонструє жертвам жахливих злочинів, що винні несуть покарання, — це надзвичайно важливо для відновлення суспільства й довіри», — каже вона й додає: читачі та глядачі досить спрощено сприймають світ. «Вони люблять хороших і поганих хлопців. Їм потрібні чорно-білі історії. Їм дуже складно сприймати нюанси — і саме тому сьогоднішні перемовини так важко висвітлювати: нічого конкретного не відбувається».
У цьому матеріалі все, що журналістам необхідно знати про перехідне правосуддя
На думку Дарини Шевченко, медійникам треба допомагати людям зустрічатися з іншими людьми в різних обставинах. Зокрема — додавати більше матеріалів про повсякденне життя чи «містки», де люди з різних країн зможуть поспілкуватися та обмінятися думками.
«Медіа мають відійти від уявлення про себе 10-річної давнини. Потрібно бути присутніми на різних платформах і використовувати набагато більше форматів, ніж просто сайт, Twitter чи щось подібне», — каже Шевченко й наводить приклад онлайн-магазину Kyiv Independent. Одяг — це теж медіум, через який можна комунікувати, тому видання випускає власний мерч. Також це — спосіб залучити авдиторію, сформувати та підтримати з нею зв’язок.
Модератор Крістіан-Жолт Варга підсумовує: ще 10–20 років такий підхід назвали би радше активізмом, ніж журналістикою. Але, коли саме поняття класичної журналістики постійно зазнає суттєвих атак, здається природним те, що різні медіа не лише думают про інформування в класичному сенсі, а й взаємодіють зі спільнотами, щоби впливати на різних рівнях.
Читайте в наших інших конспектах із Lviv Media Forum 2025 про переосмислення розвитку медіа та кейси «людської» комунікації.
