З початком повномасштабної війни журналісти фіксували дійсність не лише в сухій новинній хроніці. І на полі бою, і в прифронтовій зоні, і в порівняно віддалених містах колеги постійно записують у деталях різні історії, де болюче переплітається з оптимістичним. Шеф-редакторка Reporters, співзасновниця The Ukrainians Media Марічка Паплаускайте в колонці для «Медіамейкера» розмірковує, як репортажі та насичені відчуттями реконструкції історій впливають і на авторів, і на читачів — сьогоднішніх і майбутніх.
Я згорнула книжку десь на середині та мусила зробити паузу в читанні. Сподівалася заснути, але щойно заплющувала очі, у пам’яті один за одним поставали спогади з перших місяців війни. Тригерною для мене стала книга-щоденник Надії Сухорукової — журналістки з Маріуполя. Вона 20 днів намагалася вижити у місті, яке росіяни убивали із завзятістю маніяка, безперервно скидаючи бомби на житлові райони.
Читати ці нотатки було боляче, але вони — безцінні. Вони не лише бережуть пам’ять про ті дні й документують злочинну правду про дії росіян у заблокованому Маріуполі. Вони, крім того, дають можливість краще зрозуміти інших: співпережити досвід тих, хто залишався в хитких підвалах і з гуркотом кожного нового літака в небі очікував власної смерті, сподіваючись, що цього разу вона все ж омине.
У цій війні ми всі так чи інакше травмовані. Допомогти одне одному впоратися з цим зможемо, як на мене, лише тоді, коли замість мірятися глибиною власних ран чи применшувати чужий досвід, будемо цілком відкритими до розуміння інших.
Відкривати досвід інших
Допомогти з цим можуть репортажні тексти — реальні історії тих, хто пережив щось таке, чого не переживали ми самі. Що відчували люди, які не боялися вийти на вулиці окупованого Херсона, тримаючи в руках українські прапори? Що болить жінкам, які вирішили вивезти власних дітей за кордон заради їхнього майбутнього? Про що думають військові, коли після чергової битви змивають з облич кров і бруд?
З перших днів великої війни ми з командою Reporters узялися фіксувати нашу нову реальність у досвідах інших, хоч робили це й усі роки до того. За останній рік створили понад сотню текстів, кожен з яких є спробою зберегти досвід одних для інших. І ми бачимо, що в цьому справді є потреба.
Книжка «77 днів лютого», яку восени минулого року видали наші партнери з видавництва «Лабораторія», потрапила до переліку бестселерів 2022 року від Українського інституту книги. До неї увійшли репортажі, написані авторками Reporters за перші два з половиною місяці великої війни. Це рідкісний випадок, коли українська репортажна книжка потрапляє в рейтинг книг, що найкраще продаються. Звісно, справа в темі. Але, мені здається, також у тому, що всім нам як ніколи важливо берегти пам’ять сьогодення. І у цьому я бачу другу важливу функцію репортажу.
Писати історію сучасності
Художній репортаж ще називають літературою факту — це жанр, який дає автору змогу послуговуватися літературними прийомами, але водночас спиратися виключно на факти. Ми нотуємо наше сьогодення в оповідях, подіях, обличчях, деталях і емоціях, зберігаючи все це для тих, хто йтиме за нами. Щоби вони могли дізнаватися про цю війну не лише з сухої хронології подій, але й зі свідчень очевидців.
Рік тому ми сумнівалися, чи варто в розпал війни видавати друкований журнал — це була з усіх боків ризикова ідея. Але ми наважилися й маємо вже два числа воєнного часу, попит на які серед нашої аудиторії змусив збільшити тираж удвічі. А один особливий відгук від амбасадорки The Ukrainians додає мені віри в те, що ця робота не марна: «Я ці журнали буду передавати у спадок своїм дітям, якщо будуть. Як свідчення війни, справжнє відображення наших емоцій, фактів, нашої боротьби».
Документувати злочини
Ще одна важлива справа. Окремі журналісти, з якими ми співпрацюємо, спільно з юристами допомагають фіксувати свідчення. Згодом їх можуть використати в національних і міжнародних судах. Це відповідальна та важлива місія, в якій українським репортерам допомагають такі організації, як The Reckoning Project чи Truth Hounds. Серед текстів, які були написані саме під час збору таких свідчень, можу згадати роботу нашої колеги Світлани Ославської про підвал у Ягідному. Вона нещодавно вийшла на обкладинці TIME і згодом буде опублікована в наступному паперовому Reporters.
Мені б хотілося, щоб настільки ґрунтовних репортажів в українських медіа з’являлося більше.
Змінювати нас і давати надію
У червні 2021 року я записувала інтерв’ю зі швейцарським колегою Даніелем Пунтасом, головним редактором журналу Reportagen. Серед іншого, він озвучив таку думку: лікуватися від Twitter, пропаганди та спрощеної правди найкраще за все читанням великих історій про людей. Ототожнюючи себе з героями таких текстів, ми починаємо усвідомлювати, що світ не чорно-білий, а сповнений нюансів.
Повертаючись до репортажної книжки про Маріуполь, яка підштовхнула мене до цих роздумів, я хочу поділитися з вами кількома моментами, які — попри усю описану темряву — вразили мене чи не найбільше своїм світлом. Це короткі згадки про людей, які діяли нетипово щодо обставин. Незнайомі авторці співробітники «Київстару», які попри постійні обстріли пробиралися до розбомбленого офісу заправляти генератор і давати маріупольцям змогу зв’язатися з близькими та довідатися новини. Чоловік, який щодня привозив на ріг однієї з вулиць питну воду у величезній бочці і безплатно наповнював бутлі для людей у черзі. Жінка-янгол у куртці з капюшоном, яка підмела скло в арці між будинками, аби інші могли бігти в укриття, не боячись поранитись.
У таких деталях і таких історіях — сила репортажу. І саме через них ми мусимо продовжувати розповідати самим собі та світові про досвід, якого насправді не хотіли б мати.
