Дарія Гірна раніше працювала журналісткою та ведучою на hromadske та «Суспільному», була лауреаткою премій «30 до 30: Хто творить майбутнє українських медіа» та «Високі стандарти журналістики — 2021». Нині вона є авторкою YouTube-каналу «Обличчя незалежності». Його історія почалася з циклу відеопортретів про українських дисидентів, політв’язнів радянських часів. Нині канал має понад 100 відео, 41 героя та понад 45 000 підписників. Гірна розповіла «Медіамейкеру», чому медійникам важливо говорити про історію та показувати немедійних дисидентів, а також про інші рубрики, майданчики та монетизацію проєкту.
Як усе почалося
Під час навчання в УКУ Дарія Гірна почала працювати над магістерською роботою, практичну частину якої присвятила документальному фільму «Дисидент». Стрічка розповідала про віцеректора УКУ, політв’язня СРСР Мирослава Мариновича. Ця історія занурила Гірну в тему дисидентів. Пізніше вона познайомилася з Мариновичем та Миколою Матусевичем — першими правозахисниками УРСР, які відсиділи 7 років у таборах суворого режиму та 5 років у засланні.
За словами Гірної, відтоді вона зрозуміла, наскільки суспільству байдужі люди, які боролася за українську незалежність задовго до того, як це стало мейнстримом.
«Мені стало цікаво, як живуть інші колишні політв’язні. Виявилося, що багато з них сьогодні так само є забутими, з мінімальними пенсіями. Я впевнена, що в будь-якій європейській країні такі люди були би популярними у школах, університетах, громадському секторі. А ми в Україні, здається, не зрозуміли, про що був дисидентський рух і що він взагалі-то був, і що це критично важливо для нас сьогоднішніх. Без цих людей не було б цієї війни, бо вже б давно не було за що воювати», — переконана журналістка.
Наприкінці травня 2023 року Верховна Рада ухвалила закон, згідно з яким політв’язні часів СРСР отримають пенсії за особливі заслуги перед Україною. У документі йдеться, що надбавка до пенсії становитиме 4200 грн на місяць.
«Два роки зусиль громадянського суспільства та небайдужих народних депутатів дали результат. Наразі чекаємо підпису Президента України, адже без цього підвищення пенсій неможливе».
Медійниця говорить, що дисиденти були незамінною ланкою боротьби за незалежність України в ланцюгу УНР—УВО (Українська військова організація, — ред.)—ОУН—УПА. Проте цей мирний і нечисельний спротив не запам’ятався людям настільки, як, наприклад, героїчна боротьба УПА.
«І мені здається, що це несправедливо. Тому я вирішила зафіксувати ці історії», — каже Гірна.
YouTube-канал
Навесні 2021 року Гірна почала працювати над документальним циклом відеопортретів про українських політв’язнів радянських часів. Саме тоді з’явилася ідея YouTube-каналу «Обличчя незалежності».
Головним медіапартнером проєкту стала команда Reporters. Вони взяли на себе дизайн сторінки, адаптацію відео під соцмережі та поширення. Новостворений YouTube-канал одразу почав збирати аудиторію.
Після завершення циклу перед авторкою постав вибір: призупинити YouTube-канал, залишити його лише під цей проєкт або продовжити тему національної пам’яті та переосмислення тоталітарного минулого.
«Тоді я якраз потрапила на програму для ютуберів-початківців у Киргизстан, яку організував Празький громадянський центр. Я хотіла зрозуміти, як далі рухатися. Від України там виступали Максим Щербина, Сергій Мус Гулейков і Данило Мокрик, які розповідали про свій досвід роботи з YouTube. Перші двоє переконали мене продовжити проєкт вже у форматі блогу, мовляв “Дарка, в тебе вже 3000 підписників! Це не можна так просто залишати!”. Данило Мокрик порадив зробити з історій дисидентів єдиний фільм. Першу пораду я уже втілюю, а друга — на етапі планування. Тому це була в певному сенсі доленосна поїздка», — згадує Гірна.
Контент проєкту
У циклі відео про дисидентів взяв участь 41 герой. Усі вони різні за фахом та професією: інженери, філологи, історики, медики, спортсмени тощо. Як говорить авторка, всіх їх об’єднувало те, що частину свого життя вони прожили в часи СРСР, але водночас мислили достатньо критично, аби стати на опозиційний бік.
На думку Гірної, журналістам варто приділяти увагу менш медійним історіям, особливо зараз, під час повномасштабної війни та масового поширення російської пропаганди.
Серед таких немедійних дисидентів, наприклад, Ольга Гейко, Марія Трофімович, Василь Кулинин, Вадим Павлов, Анатолій Ільченко, Лариса Лохвицька, Леонід Мілявський. Усі вони відбули свої терміни в концтаборах і психлікарнях СРСР через українське питання.
«Ми живемо поруч зі свідками та жертвами радянських злочинів і російського колоніалізму й мало цікавимося ними, не залучаємо зовсім до державної інформаційної політики в такий важливий момент історії. Це неймовірно прикро», — каже Гірна.
Загалом на каналі опубліковано понад 100 випусків про радянські репресії, тоталітарне минуле та героїв XX і XXI століття. Авторка веде одразу кілька рубрик: блог про політику національної пам’яті й декомунізацію, інтерв’ю, проєкт «Стилет чи Стилос», «Українські дисиденти».
У блозі про політику нацпам’яті найбільше переглядів зібрало відео про Леоніда Бикова, а саме «як СРСР ламав талановитого режисера». Гірна каже, що повномасштабна війна підвищила зацікавленість в українській культурі, а тому це відео зібрало чимале охоплення.
«“В бій йдуть тільки “старики” — це одна з культових радянських кінострічок, яку любили наші батьки та їхні батьки. Десятиліттями російська пропаганда використовувала цей фільм як “доказ”, що народи в СРСР жили дружно. І це була зручна культурна ширма для безмежних порушень прав людини в національних питаннях. Мовляв, дивіться, ну про які ж проблеми з українською мовою в УРСР можна говорити, якщо головний герой найпопулярнішого радянського фільму співає українською “Ніч яка місячна”? А про те, як режисеру цього фільму Леоніду Бикову не давали в той час жити, можна і не згадувати. І ще можна не згадувати про те, що українська мова в масовій культурі СРСР була присутня в межах похибки чи в принизливому і дискримінаційному контексті. А цей випуск якраз і проливає світло на лицемірність “совка” на прикладі однієї долі», — пояснює Гірна.
Проєкт «Стилет чи Стилос» реалізується спільно з онлайн-виданням Ukrainer. Це цикл інтерв’ю з військовослужбовцями, які нині на війні, але раніше мали гуманітарну спеціальність чи займалися творчістю.
«Я також робила спільні випуски з позамедійними командами. Наприклад, із культурним проєктом “Мармур” ми зробили випуск про легендарного Федя Черника, а з брендом українського мерчу “Авіація Галичини” — про нарукавні знаки та емблеми авіаційних бригад ЗСУ», — каже Гірна.
Майданчики
Наразі найбільше охоплення аудиторії авторці вдається залучити на YouTube, де канал має понад 45 000 підписників. Утім, медійниця поширює контент і на інших платформах, зокрема на власних сторінках в Instagram, Twitter, Facebook та TikTok.
У TikTok публікуються нарізки з основного YouTube-каналу, а також історичні архіви, які добирає волонтерка проєкту Катерина Шевченко. Наразі Гірна не планує створювати унікальний контент для TikTok.
Весь контент Дарія Гірна створює самостійно: від написання сценарію до монтажу та дизайну. Хоча іноді авторці допомагає її чоловік Владислав Крилевський, який у вільний від роботи час може перечитати сценарій або виставити камеру для знімань.
Контент не приносить авторці багато прибутку. За її словами, лише завдяки донатам на Patreon можна працювати далі й не думати про пошук ще однієї роботи. Згідно з відкритими даними на сторінці, у каналу 69 патронів, які сплачують у сумі $369 на місяць.
Чому наразі варто говорити про історію?
Історія та її підміна — це один з інструментів війни Росії проти нас, говорить Дарія Гірна. Саме росіяни придумали тезу, що українців не існувало, а наразі пропаганда працює над тим, щоб просувати цей наратив.
«Після 24 лютого багато людей, які бачили в росіянах братів і друзів, розчарувалися, і російський культурний фундамент, на якому вони зростали, похитнувся. Нахабне й жорстоке вторгнення росіян у їхні міста і села не просто розчарувало їх, але й спричинило інтерес до історії й української культури як до terra incognita, як це не парадоксально для українського громадянина».
Тому, на думку Гірної, наразі варто створювати якісний історичний контент, аби протистояти проросійським тезам у медіа.
«Вони запускають ці тези у суспільство м’яко, але дуже ефективно, бо повномасштабна війна ще триває, деколонізація ще триває, а у нас вже з’явилися захисники російської мови, хоча стан справ з українською далекий від навіть просто нормального».
Крім того, згідно з результатами опитування фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, 12 % українців негативно ставляться до розпаду СРСР. Хоча, за словами Гірної, до повномасштабної війни це була третина країни. Така ностальгія за радянським минулим може диктувати голосування за кандидатів на виборах, які спекулюватимуть на темі «радянщини», як позитивний український досвід. Тому, саме популяризація правдивої історії зможе вплинути на різні покоління українців.
Нещодавно ми розповідали, як працює мультимедійна платформа «Локальна історія», яка вже протягом 10 років намагається популяризувати історію та зберігати пам’ять про минуле.
