«Локальна історія» — це мультимедійна онлайн-платформа про минуле та сучасне України. Восени цього року проєкту виповнюється 10 років. Його історія почалася ще наприкінці 2013-го з ініціативи кількох істориків записувати спогади очевидців знакових подій. Зараз «Локальна історія» має власний сайт, друкований журнал, аудіо- та відеопродакшн, а найголовніше — читачів, які цінують роботу команди.
Місія «Локальної історії» — зберегти історичну пам’ять, адже вона формує нашу ідентичність. Про початок роботи медіа, найбільші виклики, формати роботи, популяризацію історії, а також перспективи розвитку друкованої преси «Медіамейкеру» розповів головний редактор журналу Віталій Ляска.
Карбування спогадів
Наприкінці 2013 року кілька небайдужих людей зібрались, аби спробувати врятувати частину історичної пам’яті, яка зникала на очах. Серед них був і Віталій Ляска. Спочатку однодумці зняли два фільми — «Золотий вересень» про радянську окупацію західної України 1939 року, «Срібна земля» про Карпатську Україну, а також активно працювали над проєктом «Хроніки УПА» у двох частинах. Ляска наголошує, що фактично скрізь основними джерелами були учасники чи очевидці історичних подій. Ще понад 10 років тому ніхто зі співзасновників не думав, що проєкт «Локальна історія» наскільки розшириться.
«До фільмів було мало матеріалів, які ми віднайшли, але все ж вдалося записати кілька десятків спогадів людей та зберегти їх. Ми багато думали про те, що робити з тими людьми, які пам’ятають щось важливе, тому вирішили записати їхні голоси та зацифрувати світлини з їхніх домашніх архівів, бо це важливий пласт історичної пам’яті, якого нема в книгах чи архівах», — ділиться Ляска.
За час існування проєкту команда «Локальної історії» записала спогади понад 5000 людей, зацифрувала більш ніж 40 000 світлин та документів з родинних архівів, і на початку 2022 року створила сайт «Жива історія», де публікує знайдені свідчення.
Зараз, говорить Ляска, більше уваги приділяють не збору, а опрацюванню та публікації інтерв’ю. На сайті зараз опубліковано понад 170 розмов. Щоби показати все, що має команда в архівах, потрібно ще кілька років.
Ідея у зародку
Протягом перших 5 років роботи команда щоденно їздила в експедиції та відвідала величезну кількість сіл Галичини та частково Волині. Тоді виникло питання, що робити з тими матеріалами, які збирали не для наукових цілей, а щоби показати, що краєзнавство може бути ненудним. Віталій пояснює, що історія цікава емоцією: «Якщо є емоційна прив’язка до тієї чи іншої події й ми розуміємо, що хтось з наших родичів був дотичний до неї, то це важить більше, ніж розповіді якогось відомого професора».
На початку 2018 року команда задумалася, як має розвиватись проєкт і що робити далі. Літні люди відходили, тому запис історій ускладнювався. Тоді Віталій запропонував зробити друкований проєкт, аби у ще один спосіб презентувати дослідження.
«Коли я почав аналізувати ринок історичної преси в Україні, то дуже здивувався та навіть обурився тим, що 2018-го існувало лише кілька видань про історію. Це були “Загадки истории”, які подавали різний радянський та російський наратив, писали про садиби російських дворян під Києвом тощо. А також франшизи закордонних видань, які писали про короля Артура, піратів Карибського моря, гладіаторів, тобто цікаві сюжети зі світової історії», — розповідає головний редактор. Виявилося, що ніша майже не заповнена, тому редакція вирішила ризикнути та заповнити її, створивши журнал про державну історію та сучасність.
Хто в епоху діджитал читатиме друк — перший виклик, з яким зіткнулася команда. Так само й сумніви, хто купуватиме та писатиме фахові й цікаві тексти. За словами Віталія, історики переважно зосереджені у своєму академічному середовищі, пишуть у своїх кабінетах книжки, які читають кілька сотень людей — і це вже успіх. Утім, вже 2019 року з’явився сайт проєкту. Інший фінансовий виклик — зробити журнал не чорно-білим, а кольоровим. Через ці та інші сумніви процес створення друкованого журналу був нелегким. Ляска розповідає, що попри труднощі у визначенні своєї аудиторії, сьогодні журнал цікавий як історикам, так і айтівцям.
Голос професійної спільноти
Найбільшою перемогою за весь час роботи головний редактор називає те, що видання дуже добре сприймає професійне середовище, фахові та не дуже історики, суспільство загалом. «Різна аудиторія дозволяє нам творити різні продукти. Ми стартували з 1000 примірників, а зараз друкуємо й продаємо від 3000 до 4000 штук. Середньостатистична українська книга з 1000 примірників продається рік–два, а ми перейшли цей рубіж», — розповідає Ляска.
До початку повномасштабної війни команда «Локальної історії» ще шукала чітку мету для свого контенту, який мав розповідати українцям про українську історію. 24 лютого 2022 року питання вирішилося саме по собі, бо сьогодні — це про пошук ідентичності. «Для наших ворогів історія має важливе значення, її використовують у пропаганді. Місія “Локальної історії” в тому, аби додатково обґрунтовувати українську ідентичність, яка формувалась, формується та ще формуватиметься», — каже засновник.
Ляску турбує зростання популярності блогерів, які не є фахівцями й розповідають про історію непрофесійно: головне, аби була сенсація. Тому серед головних завдань «Локальної історії» — надати помітнішого голосу професійним історикам, щоб транслювати їхню науково підтверджену працю широкому загалу.
«Це дуже важливо, адже в сусідніх країнах є багато друкованої преси про різні аспекти історії. У Польщі в газетних кіосках можна побачити не менше 10 журналів про історію, а в нас — переважно цигарки», — додає головред.
Історія без заспокійливого
В історії України, за словами Віталія Ляски, часто побутує гранд-наратив «нещасні селяни», про який писав історик Михайло Грушевський. Історик зазначає, що ця оптика дуже журлива, а після поразки Української революції ХХ століття, як писав Володимир Винниченко, історію України взагалі неможливо читати без брому, тобто без заспокійливого. Звідси з’явилася й назва програми.
«У ХІХ столітті по всій Європі панував прогрес, досконала мода, цікаве дозвілля, а в нас під калиною плачуть закріпачені селяни й ще є Шевченко. І що ми ще знаємо про це століття? Якщо копати глибше, можна побачити, що ми були в річищі світових тенденцій, просто це треба досліджувати й показувати. Тому програма “Без брому” — це розмови про неквапливі сторони нашого буття, про які ми зовсім не замислювалися», — пояснює Ляска.
«Локальна історія» має на меті показати, що українська історія — це не лише XX століття, тому у своїх проєктах команда говорить з фахівцями зокрема й про прадавні часи. Попри занепокоєння, що такий кут викликатиме менше інтересу, головний редактор каже, що у видання сформувалася хороша аудиторія, яка розуміє: півтори години їхніх інтерв’ю — це не марно витрачений час. В майбутньому редакція прагне спробувати себе в інших форматах.
Читайте також: «Сьогодні друкована преса — дороге задоволення». Чому на Полтавщині закрилося видання з майже 100-літньою історією
«Локальна історія»: структура, контент і команда
«Локальна історія» — це система окремих проєктів, які функціонують майже автономно. Кожен має свої специфіку контенту, завдання та аудиторію. Члени команди працюють в змішаному форматі — переважно онлайн й іноді в офісі. Звичайний день роботи редакції — це координація цих процесів і робота над розвитком напрямків.
Команда
Над журналом працюють науковий редактор, який перевіряє усі тексти за джерелами та використаною літературою, а також радить авторів, які можуть цікаво написати на ту чи іншу тему. Також є три випускові редактори, літературний редактор, дизайнери та люди, які відповідають за розповсюдження. Кожен текст проходить редагування трьох рівнів — редакція по формату, літературна та наукова редактура.
До охочих писати для медіа є головна вимога — робити це цікаво та з урахуванням різної аудиторії. «Ми орієнтуємося на теми номера журналу, і відповідно до неї підбираємо авторів. Власне, історичні теми пишуть фахові та визнані авторитети, а журналісти готують інтерв’ю, репортажі та розслідування. Також нам дописують мистецтвознавці, філософи, культурологи, письменники. Про мистецтво пише Діана Клочко [відома мистецтвознавиця й письменниця, — ред.], репортажі готує Максим Безпалов [журналіст, член українського ПЕН-центру, — ред.], працювали з Андрієм Любкою. Також на сайті є авторські колонки, як от Віталія Портникова чи Галини Пагутяк [письменниця, лауреатка Шевченківської премії, — ред.]», — перелічує Ляска. Більше про авторів «Локальної історії можна дізнатися на сайті.
Після запуску видавництва, який «Локальна історія» анонсувала у квітні 2024 року, команда трішки масштабувалася. Проте операційну частину (п’ятеро людей) закривають ті ж, хто працює над іншими проєктами «Локальної історії». Залучили людей, які відповідають за академічну сторону, скаутинг іноземних книжок, наукове редагування, маркетинг і піар. Також додалася певна кількість фрилансерів: передусім ідеться про перекладачів, літературних редакторів, людей, які займаються версткою.
Контент і формати
Теми, з якими «Локальна історія» не працює, це насамперед ворожі наративи та «жовтизна». Ляска розповідає, що серед випусків журналу був номер, присвячений любощам в українській історії. Утім, писати про історію відвертого сексу за межами напрямку роботи видання. Також редакція не писатиме на теми, в яких команда некомпетентна чи не може знайти відповідних експертів.
У проєкту також є сайт, контент з якого майже не перегукується із матеріалами в журналі. Команда прагнула зробити його не додатком до друкованих примірників, а повноцінною одиницею. Ляска розповідає, що сайт щомісяця відвідує понад 100 000 людей.
Основний канал комунікації з аудиторією — це соцмережі: Facebook, Instagram, Telegram та YouTube, де теж є своя аудиторія. «Також ми першими почали професійно виробляти історичні подкасти. Наш продюсер подкастів Павло Нечитайло — це дивовижне поєднання археолога, музиканта та радійника», — розповідає Віталій. — Ще одна сфера — відеопродакшн, де я веду авторську програму “Без брому з Віталієм Ляскою”, яку дуже люблять глядачі». Сьогодні вийшло понад 170 випусків програми, а YouTube канал видання зібрав понад 74 000 підписників. Середня кількість переглядів на випуск — не менше 10 000, а загальний діапазон — від 6000–7000 до 80 000, ділиться головред. Сумарна кількість переглядів — понад 8 млн.
2024 року вийшов подкаст «На чисту воду» про історичні міфи та фейки, де наразі вийшло чотири епізоди.
Ілюстрації
Історія має бути яскравою та привабливою. Тому для журналу використовують ілюстрації та колажі. Крім того, каже редактор, ілюстрація — це також зміст. Ця традиція перенеслася й на книжки.
«Ми вважаємо, що ні книжка, ні журнал не має виглядати нудно, сіро й непривабливо, ніби про нашу історію говориться стражденно. Історія може бути модерною, її сприйняття може бути модерним, а вона може бути яскравою. Крім того, за допомогою чорно-білих обкладинок не вдасться розширити нашу цільову авдиторію», — говорить Ляска.
Фото чи ілюстрації в журналі «Локальна історія» переважно архівні, їх неможливо знайти у вільному доступі, тому у журналі рідко знайдеться фотографія з інтернету, яку можна завантажити чи скопіювати. Водночас команда не має окремого більд-редактора, тому всі в команді залучені до формування візуального вигляду проєкта.
Видавництво «Локальна історія»
Ляска говорить, що все, з чого команда починала 2018 року, збереглося. Водночас додаються і масштабуються нові проєкти. Зараз видання має власний сайт, друкований журнал, аудіо- й відеопродакшн. Видавництво, яке зареєстрували восени 2023 року, стало одним із проєктів, який має забезпечити як сталий розвиток команди, так і виконати просвітницьку мету.
«Ринок історичного нонфікшену, чи документальної літератури України потребує підсилення новими книжками й новим баченням. Ми, як історики, які працюють із популярними знаннями та їхньою ретрансляцією, бачимо, що є категорія людей, яким потрібна не ретрансляція шкільних знань, а глибше розуміння в історії. Для цього ми намагаємося балансувати між доступним поданням теми та глибиною наукового аналізуи».
Крім того, команда хоче «розрухати» академічну науку, принаймні, в Україні. Історики, каже Ляска, пишуть у свої шухляди, видаючи роботу накладом у кільканадцять примірників і розсилаючи їх у бібліотеки. На цьому закінчується шлях книжки.
Наша місія — стати місточком між істориками й суспільством
Ще важливо збільшити кількість перекладної літератури, На думку Ляски, український читач знає лише кілька імен англомовних чи закордонних істориків, серед яких Тімоті Снайдер та Енн Епплбаум. Натомість є дуже багато істориків, які добре пишуть на теми, дотичні до України або які є для українців актуальними.
Редакція укладає угоди й зі світовими видавництвами — Єльським та Прінстонським університетами, The Wylie Agency, PEW Literary, агентством Беати Стасінської та іншими.
Команда вже видала чотири книжки, у роботі ще 10, а кількість контрактів, говорить Віталій, сягає 40. 2025 року планують вийти в ритм, який дасть змогу видавати 20–25 книжок на рік. Зараз видавничий портфель на два роки сформований приблизно на 80 %. Ляска каже, що книжки добре купують, а першу книжку «Карпати. Коротка історія мандрів» додруковують.
Команда приділяє велику увагу скаутингу (скаут — це людина, яка тримає руку на пульсі видавничого ринку, — авт.), науковому й літературному редагуванню й анонімному рецензуванню.
«Рукописи українських авторів обов’язково проходять анонімне рецензування, на основі якого визначається подальша доля книжки. Після цього деякі книжки ми відхиляємо. Це, з одного боку, жорсткий, але професійний підхід. З іншого боку, це світовий тренд у науці: якщо ви хочете подати свою роботу за кордоном, то обов’язково маєте пройти таке рецензування. Таке потрібно впроваджувати і в Україні», — пояснює Ляска.
Дистрибуція та цінність ніші
Важливу роль у популяризації контенту відіграє також мережа розповсюдження. Якщо журнал є всюди, його й купуватимуть всюди — в ресторанах, книгарнях, газетних кіосках. Журнали «Локальної історії» продаються в мережі «Книгарень Є», «Yakaboo», «Книголенд», мережі «Fest» тощо. Крім того, є можливість оформити передплату на журнал через Укрпошту та редакцію.
«Потреба і перспектива розвитку друкованої преси дуже велика. Якщо глянути на європейські країни, то там розвивається глянець. Є інтернет, але водночас друкована преса не вмерла. Діджитал — це про щоденне та швидке, а друкована преса — про повільне та більш вдумливе читання, а також насолоду. Читати матеріал в глянцевому журналі приємніше, ніж гортати лонгрід на сайті», — додає Ляска.
Віталій Ляска каже, що нішеве видання переважно ексклюзивне, тож тексти звідти складно знайти у мережі. Фото чи ілюстрації в журналі «Локальна історія» переважно архівні, їх неможливо знайти у вільному доступі.
Особливо цікавою для читачів була тема про Степана Бандеру. Перед повномасштабною війною вдалося видати наклад у 1500 примірників, присвячених постаті Бандери. Відтоді цей номер кілька разів додруковували через значний попит від читачів. За словами головного редактора, постать цього діяча досить міфологізована, тому людям цікаво дізнатися, ким він був насправді.
Серед діджитал-форматів зараз читачам та слухачам цікаві теми Речі Посполитої, Середньовіччя та праісторії, яким видання приділяє багато уваги. Крім того, велику кількість переглядів (понад 100 000) зібрав спецпроєкт «Дисиденти», де команда зібрала шість репортажних портретів людей, які чинили спротив радянській системі.
Медіапростір і табу
Редакційна політика «Локальної історії» є незалежною. Велика частка бюджету формується коштом продажів журналу та донатів від людей на Patreon, які вірять у проєкт. Зараз таких приблизно 700. Ляска зауважує, що видання не працює із замовними матеріалами, лише з відкритими й цікавими співпрацями.
Також команда має кілька грантів, завдяки чому, зокрема, запустила проєкт «Сандармох» про злочин проти української інтелігенції. Крім цього «Локальна історія» присутня у всіх книжкових ритейлерах в Україні.
Партнерства
«Локальна історія» організовує колаборації з медійними партнерами. Наприклад, із «ШоТам». Це корисні проєкти для популяризації, адже так можна розповідати про історію більшій аудиторії.
Віталій ділиться, що це також вихід із зони комфорту для редакції. Адже контент для людей, які цікавляться історією, та тих, хто може взагалі її не знати, дуже відрізняється. Також видання організовує співпраці з різними компаніями. Наприклад, наприкінці травня відбудеться спільний проєкт із виробником туристичного спорядження «Gorgany» про мандри в Карпатах. Також команда реалізувала другий сезон подкаста «Крафтове Різдво з Надійкою Гербіш» із «Кредобанком», а «Різвяний співальник з “Курбасами”» і «Співаник боротьби» про українську мілітарну пісенну традицію — з FestRepublic.
Серед іншого, 2021 року «Локальна історія» спільно з Центром дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ підготувала проєкт «Депортації» про виселення українців Закерзоння.
Читайте також: «Бахмут для мене відкрився зовсім по-іншому»: як «Вільне Радіо» на відстані розповідає про життя сходу
Конкуренція як можливість
Ляска запевняє, що команда ставиться до конкуренції доволі спокійно: десь вона є, наприклад, у YouTube чи серед подкастів, а десь її взагалі немає, якщо йдеться про друк. Ще один великий український проєкт, спрямований на популяризацію історії, це «Історична правда». Головред каже, що «Локальна історія» та ІП — різні ініціативи, тому ніщо не заважає читачам переглядати обидва сайти: «”Історична правда” трохи складніша для сприйняття та приділяє увагу переважно історії ХХ століття. Ми ж пишемо легше та висвітлюємо давніші події. Тобто я не розглядаю нас як конкурентів, а як два дуже важливі історичні проєкти».
В українському сегменті YouTube серед цікавих історичних проєктів Ляска виділяє також «Історію Без Міфів», WAS та «Історію для дорослих» як канали, які ведуть професійні історики або люди, які дуже добре в ній розуміються. Водночас Віталій каже, що зараз про історію не говорить хіба що лінивий. Тож є багато каналів чи людей, які створюють непрофесійний контент, що теж набирає багато переглядів.
«Тепер багато історичного контенту побудовано на аналізі російської агресії та спростуванні міфів. Ми теж маємо подкаст “Битва за Південь”, де розвінчуємо російські міфи. Але на одному руйнуванні міфів буде важко, бо ще є багато таких, які породили ми як окуповане суспільство. Тут в мене виникає питання: а що було б, якби цієї держави-агресора не існувало? Як би ми тоді розповідали нашу історію? Тоді ми б говорили про щось більш звичне — епідемії на території України, життя в княжому Києві, міграції та різні цікавинки. Важливо цей мотузок зв’язку з Росією розірвати та подивитися на все в сучасному контексті» — додає Віталій Ляска.
Події від «Локальної історії»
Команда також організовує заходи. Прагнуть, щоб на них не лише презентувалися книжки, але й давали глядачу додаткову цінність.
«Ми хочемо розмовляти не тільки про книжки, а про теми, які підіймають такі книжки. Наприклад, на початку грудня у київському “Сенсі” на Хрещатику обговорюватимемо книжку Пйотра Маєвського та привид Мюнхена: чи є небезпека для України повторення умовного Мюнхена? На заході виступатиме й Віталій Портніков, який подасть власне бачення того, що може бути», — каже Ляска. Також у листопаді в Американському домі у Львові відбудеться презентація книги Максима Беспалова «У пошуках Єви» (книга ввійшла до довгих списків премій «Книга року BBC» та Премії імені Юрія Шевельова). Заходів у команди небагато, проте вони змістовні й порушують ширше коло питань, аніж розповідь про роботу над книжкою.
Зустріч із війною
Перші тижні після початку повномасштабної війни для редакції були часом абсолютної невизначеності. Утім, «Локальна історія» хотіла й надалі максимально інформувати суспільство й транслювати голоси українських та закордонних істориків. З таким переконанням працювали перші тижні. Випуск журналу спочатку призупинили й відновили аж у травні. Тоді ж змінилася тематика — коли в країні триває війна, неможливо ігнорувати це й писати про щось інше, згадує головред.
«Перші номери були про ворога, аналіз Росії та чому ми встояли. За цей час повномасштабної війни ми стали серйознішими — працювали з важливими темами, показували потрібні речі і я тішуся, що аудиторія від цього не відвернулась, — каже Ляска. — Історію сприймають не як щось “лайтове”, а як те, що потрібно зрозуміти. За понад рік війни ми збільшили тираж журналу втричі. В ці непевні часи історія виявилася дуже важливою».
На думку Віталія Ляски, історія зараз надзвичайно актуальна й залишатиметься такою після нашої перемоги, адже перемога стане частиною історії. «Ми маємо переписати шкільну історію, маємо зробити акценти та позбавитися страдницької візії, яка домінує. Історія та хороші історики, які готові говорити з людьми, будуть потрібними. На Заході історія комерціоналізована, то чому в нас такого не може бути? Журнали мають продаватися, фільми мають показувати, YouTube має достойно монетизуватися», — підсумовує історик.
Читайте також: Мистецька версія репортажу. Як Inker візуалізує історії через соціальний мальопис
У планах «Локальної історії» — розвивати наявні проєкти та запускати нові. Медіа хоче збільшити наклад журналу, аби забезпечити фінансову незалежність. Також Ляска планує випустити одну чи навіть дві книги протягом цього року.
«Ми сформували таку команду, з якою робимо не лише важливий продукт, але і розуміємо, навіщо ми це робимо. Команда росте, продукує нові ідеї. Іноді жартую, що ми придумуємо нові проєкти й рухаємося далі, коли нам нудно. Тому найбільше пишаюсь нашою командою», — додає Віталій Ляска.
Поради для читачів «Медіамейкера»
Для читачів «Медімейкера» Віталій Ляска рекомендує кілька матеріалів «Локальної історії»:
- «Куди поділись словацькі українці». Досить давній репортаж Антона Семиженка, який є одним із взірців репортажного стилю. Тут історія подана крізь призму сучасності та людських спогадів.
- Спецпроєкт «Дисиденти». Цікава, важлива та щемка історія про Василя Овсієнка, Мустафу Джемілєва, Михайла Якубівського, Степана Хмару, Мирослава Мариновича та Миколу Матусевича, які чинили опір тоталітарній системі.
- Цикл подкастів «Ми і Воно» з Юрком Прохаськом про наше сприйняття історії, наші травми та як їх долати.
Також незабаром у «Локальної історії» вийде подкаст «Гени війни», у якому розповідатиметься про давню українську історію та Середньовіччя.
Текст оновила Вероніка Нановська 15 листопада 2024 року. Перша версія тексту вийшла 15 травня 2023 року.
