«Локальна історія» — це мультимедійна онлайн-платформа про минуле та сучасне України. Восени цього року проєкту виповнюється 10 років. Його історія почалася ще наприкінці 2013-го з ініціативи кількох істориків записувати спогади очевидців знакових подій. Зараз «Локальна історія» має власний сайт, друкований журнал, аудіо- та відеопродакшн, а найголовніше — читачів, які цінують роботу команди.
Місія «Локальної історії» — зберегти історичну пам’ять, адже вона формує нашу ідентичність. Про початок роботи медіа, найбільші виклики, формати роботи, популяризацію історії, а також перспективи розвитку друкованої преси «Медіамейкеру» розповів головний редактор журналу Віталій Ляска.
Карбування спогадів
Наприкінці 2013 року кілька небайдужих людей зібрались, аби спробувати врятувати частину історичної пам’яті, яка зникала на очах. Серед них був і Віталій Ляска. Спочатку однодумці зняли два фільми — «Золотий вересень» про радянську окупацію західної України 1939 року, «Срібна земля» про Карпатську Україну, а також активно працювали над проєктом «Хроніки УПА» у двох частинах. Ляска наголошує, що фактично скрізь основними джерелами були учасники чи очевидці історичних подій. Ще 10 років тому ніхто зі співзасновників не думав, що проєкт «Локальна історія» наскільки розшириться.
«До фільмів було мало матеріалів, які ми віднайшли, але все ж вдалося записати кілька десятків спогадів людей та зберегти їх. Ми багато думали про те, що робити з тими людьми, які пам’ятають щось важливе, тому вирішили записати їхні голоси та зацифрувати світлини з їхніх домашніх архівів, бо це важливий пласт історичної пам’яті, якого нема в книгах чи архівах», — ділиться Ляска.
За час існування проєкту команда «Локальної історії» записала спогади понад 5000 людей, зацифрувала більш ніж 40 000 світлин та документів з родинних архівів, і на початку 2022 року створила сайт «Жива історія», де публікує знайдені свідчення.
Ідея у зародку
Протягом перших 5 років роботи команда щоденно їздила в експедиції та відвідала величезну кількість сіл Галичини та частково Волині. Тоді виникло питання, що робити з тими матеріалами, які збирали не для наукових цілей, а щоби показати, що краєзнавство може бути ненудним. Віталій пояснює, що історія цікава емоцією: «Якщо є емоційна прив’язка до тієї чи іншої події й ми розуміємо, що хтось з наших родичів був дотичний до неї, то це важить більше, ніж розповіді якогось відомого професора».
На початку 2018 року команда задумалася, як має розвиватись проєкт і що робити далі. Літні люди відходили, тому запис історій ускладнювався. Тоді Віталій запропонував зробити друкований проєкт, аби у ще один спосіб презентувати дослідження.
«Коли я почав аналізувати ринок історичної преси в Україні, то дуже здивувався та навіть обурився тим, що 2018-го існувало лише кілька видань про історію. Це були “Загадки истории”, які подавали різний радянський та російський наратив, писали про садиби російських дворян під Києвом тощо. А також франшизи закордонних видань, які писали про короля Артура, піратів Карибського моря, гладіаторів, тобто цікаві сюжети зі світової історії», — розповідає головний редактор. Виявилося, що ніша майже не заповнена, тому редакція вирішила ризикнути та заповнити її, створивши журнал про державну історію та сучасність.
Хто в епоху діджитал читатиме друк — перший виклик, з яким зіткнулася команда. Так само й сумніви, хто купуватиме та писатиме фахові й цікаві тексти. За словами Віталія, історики переважно зосереджені у своєму академічному середовищі, пишуть у своїх кабінетах книжки, які читають кілька сотень людей — і це вже успіх. Утім, вже 2019 року з’явився сайт проєкту. Інший фінансовий виклик — зробити журнал не чорно-білим, а кольоровим. Через ці та інші сумніви процес створення друкованого журналу був нелегким. Ляска розповідає, що попри труднощі у визначенні своєї аудиторії, сьогодні журнал цікавий як історикам, так і айтівцям.
Голос професійної спільноти
Найбільшою перемогою за весь час роботи головний редактор називає те, що видання дуже добре сприймає професійне середовище, фахові історики, суспільство загалом. «Різна аудиторія дозволяє нам творити різні продукти. Ми стартували з 1000 примірників, а зараз друкуємо й продаємо 3500 штук. Середньостатистична українська книга з 1000 примірників продається рік–два, а ми перейшли цей рубіж», — розповідає Ляска.
До початку повномасштабної війни команда «Локальної історії» ще шукала чітку мету для свого контенту, який мав розповідати українцям про українську історію. 24 лютого 2022 року питання вирішилося саме по собі, бо сьогодні — це про пошук ідентичності. «Для наших ворогів історія має важливе значення, її використовують у пропаганді. Місія “Локальної історії” в тому, аби додатково обґрунтовувати українську ідентичність, яка формувалась, формується та ще формуватиметься», — каже засновник.
Ляску турбує зростання популярності блогерів, які не є фахівцями й розповідають про історію непрофесійно: головне, аби була сенсація. Тому серед головних завдань «Локальної історії» — надати помітнішого голосу професійним історикам, щоб транслювати їхню науково підтверджену працю широкому загалу.
«Це дуже важливо, адже в сусідніх країнах є багато друкованої преси про різні аспекти історії. У Польщі в газетних кіосках можна побачити не менше 10 журналів про історію, а в нас — переважно цигарки», — додає головред.
Історія без заспокійливого
В історії України, за словами Віталія Ляски, часто побутує гранд-наратив «нещасні селяни», про який писав історик Михайло Грушевський. Історик зазначає, що ця оптика дуже журлива, а після поразки Української революції ХХ століття, як писав Володимир Винниченко, історію України взагалі неможливо читати без брому, тобто без заспокійливого. Звідси з’явилася й назва програми.
«У ХІХ столітті по всій Європі панував прогрес, досконала мода, цікаве дозвілля, а в нас під калиною плачуть закріпачені селяни й ще є Шевченко. І що ми ще знаємо про це століття? Якщо копати глибше, можна побачити, що ми були в річищі світових тенденцій, просто це треба досліджувати й показувати. Тому програма “Без брому” — це розмови про неквапливі сторони нашого буття, про які ми зовсім не замислювалися», — пояснює Ляска.
«Локальна історія» має на меті показати, що українська історія — це не лише XX століття, тому у своїх проєктах команда говорить з фахівцями зокрема й про прадавні часи. Попри занепокоєння, що такий кут викликатиме менше інтересу, головний редактор каже, що у видання сформувалася хороша аудиторія, яка розуміє: півтори години їхніх інтерв’ю — це не марно витрачений час. В майбутньому редакція прагне спробувати себе в інших форматах.
Читайте також: «Сьогодні друкована преса — дороге задоволення». Чому на Полтавщині закрилося видання з майже 100-літньою історією
Структура, контент і команда
«Локальна історія» — це система окремих проєктів, які функціонують майже автономно. Кожен має свої специфіку контенту, завдання та аудиторію. Члени команди працюють в змішаному форматі — переважно онлайн й іноді в офісі. Звичайний день роботи редакції — це координація цих процесів і робота над розвитком напрямків.
Команда
Над журналом працюють науковий редактор, який перевіряє усі тексти за джерелами та використаною літературою, а також радить авторів, які можуть цікаво написати на ту чи іншу тему. Також є три випускові редактори, літературний редактор, дизайнери та люди, які відповідають за розповсюдження. Кожен текст проходить редагування трьох рівнів — редакція по формату, літературна та наукова редактура.
До охочих писати для медіа є головна вимога — робити це цікаво та з урахуванням різної аудиторії. «Ми орієнтуємося на теми номера журналу, і відповідно до неї підбираємо авторів. Власне, історичні теми пишуть фахові та визнані авторитети, а журналісти готують інтерв’ю, репортажі та розслідування. Також нам дописують мистецтвознавці, філософи, культурологи, письменники. Про мистецтво пише Діана Клочко [відома мистецтвознавиця й письменниця, — ред.], репортажі готує Максим Безпалов [журналіст, член українського ПЕН-центру, — ред.], працювали з Андрієм Любкою. Також на сайті є авторські колонки, як от Віталія Портникова чи Галини Пагутяк [письменниця, лауреатка Шевченківської премії, — ред.]», — перелічує Ляска. Більше про авторів «Локальної історії можна дізнатися на сайті.
Контент і формати
Теми, з якими «Локальна історія» не працює, це насамперед ворожі наративи та «жовтизна». Ляска розповідає, що серед випусків журналу був номер, присвячений любощам в українській історії. Утім, писати про історію відвертого сексу за межами напрямку роботи видання. Також редакція не писатиме на теми, в яких команда некомпетентна чи не може знайти відповідних експертів.
У проєкту також є сайт, контент з якого майже не перегукується із матеріалами в журналі. Команда прагнула зробити його не додатком до друкованих примірників, а повноцінною одиницею. Ляска розповідає, що сайт щомісяця відвідує понад 100 000 людей.
Основний канал комунікації з аудиторією — це соцмережі: Facebook, Instagram, Telegram та TikTok, де теж є своя аудиторія. «Також ми першими почали професійно виробляти історичні подкасти. Наш продюсер подкастів Павло Нечитайло — це дивовижне поєднання археолога, музиканта та радійника», — розповідає Віталій. — Ще одна сфера — відеопродакшн, де я веду авторську програму “Без брому з Віталієм Ляскою”, яку дуже люблять глядачі». Сьогодні вийшло 140 випусків програми, а YouTube канал видання зібрав понад 52 000 підписників. Середня кількість переглядів на випуск — не менше 10 000, а загальний діапазон — від 6-7 до 80 000, ділиться головред.
Дистрибуція та цінність ніші
Важливу роль у популяризації контенту відіграє також мережа розповсюдження. Якщо журнал є всюди, його й купуватимуть всюди — в ресторанах, книгарнях, газетних кіосках. Журнали «Локальної історії» продаються в мережі «Книгарень Є», «Yakaboo», «Книголенд», мережі «Fest» тощо. Крім того, є можливість оформити передплату на журнал через Укрпошту та редакцію.
«Потреба і перспектива розвитку друкованої преси дуже велика. Якщо глянути на європейські країни, то там розвивається глянець. Є інтернет, але водночас друкована преса не вмерла. Діджитал — це про щоденне та швидке, а друкована преса — про повільне та більш вдумливе читання, а також насолоду. Читати матеріал в глянцевому журналі приємніше, ніж гортати лонгрід на сайті», — додає Ляска.
Віталій Ляска каже, що нішеве видання переважно ексклюзивне, тож тексти звідти складно знайти у мережі. Фото чи ілюстрації в журналі «Локальна історія» переважно архівні, їх неможливо знайти у вільному доступі.
Особливо цікавою для читачів була тема про Степана Бандеру. Перед повномасштабною війною вдалося видати наклад у 1500 примірників, присвячених постаті Бандери. Відтоді цей номер кілька разів додруковували через значний попит від читачів. За словами головного редактора, постать цього діяча досить міфологізована, тому людям цікаво дізнатися, ким він був насправді.
Серед діджитал-форматів зараз читачам та слухачам цікаві теми Речі Посполитої, Середньовіччя та праісторії, яким видання приділяє багато уваги. Крім того, велику кількість переглядів (понад 100 000) зібрав спецпроєкт «Дисиденти», де команда зібрала шість репортажних портретів людей, які чинили спротив радянській системі.
Медіапростір і табу
Редакційна політика «Локальної історії» є незалежною. Велика частка бюджету формується коштом продажів журналу та донатів від людей на Patreon, які вірять у проєкт. Тому Ляска зауважує, що видання не працює із замовними матеріалами, лише з відкритими й цікавими співпрацями.
Партнерства
«Локальна історія» організовує колаборації з медійними партнерами. Наприклад, із «ШоТам». Це корисні проєкти для популяризації, адже так можна розповідати про історію більшій аудиторії.
Віталій ділиться, що це також вихід із зони комфорту для редакції. Адже контент для людей, які цікавляться історією, і для тих, хто може взагалі її не знати — дуже відрізняється. Також видання організовує співпраці з різними компаніями. Наприклад, наприкінці травня відбудеться спільний проєкт з виробником туристичного спорядження «Gorgany» про мандри в Карпатах.
Серед іншого, 2021 року «Локальна історія» спільно з Центром дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ підготувала проєкт «Депортації» про виселення українців Закерзоння.
Читайте також: «Бахмут для мене відкрився зовсім по-іншому»: як «Вільне Радіо» на відстані розповідає про життя сходу
Конкуренція як можливість
Ляска запевняє, що команда ставиться до конкуренції доволі спокійно: десь вона є, наприклад, у YouTube чи серед подкастів, а десь її взагалі немає, якщо йдеться про друк. Ще один великий український проєкт, спрямований на популяризацію історії, це «Історична правда». Головред каже, що «Локальна історія» та ІП — різні ініціативи, тому ніщо не заважає читачам переглядати обидва сайти: «”Історична правда” трохи складніша для сприйняття та приділяє увагу переважно історії ХХ століття. Ми ж пишемо легше та висвітлюємо давніші події. Тобто я не розглядаю нас як конкурентів, а як два дуже важливі історичні проєкти».
В українському сегменті YouTube серед цікавих історичних проєктів Ляска виділяє також «Історію Без Міфів», WAS та «Історію для дорослих» як канали, які ведуть професійні історики або люди, які дуже добре в ній розуміються. Водночас Віталій каже, що зараз про історію не говорить хіба що лінивий. Тож є багато каналів чи людей, які створюють непрофесійний контент, що теж набирає багато переглядів.
«Тепер багато історичного контенту побудовано на аналізі російської агресії та спростуванні міфів. Ми теж маємо подкаст “Битва за Південь”, де розвінчуємо російські міфи. Але на одному руйнуванні міфів буде важко, бо ще є багато таких, які породили ми як окуповане суспільство. Тут в мене виникає питання: а що було б, якби цієї держави-агресора не існувало? Як би ми тоді розповідали нашу історію? Тоді ми б говорили про щось більш звичне — епідемії на території України, життя в княжому Києві, міграції та різні цікавинки. Важливо цей мотузок зв’язку з Росією розірвати та подивитися на все в сучасному контексті» — додає Віталій Ляска.
Зустріч з війною
Перші тижні після початку повномасштабної війни для редакції були часом абсолютної невизначеності. Утім, «Локальна історія» хотіла й надалі максимально інформувати суспільство й транслювати голоси українських та закордонних істориків. З таким переконанням працювали перші тижні. Випуск журналу спочатку призупинили й відновили аж у травні. Тоді ж змінилася тематика — коли в країні триває війна, неможливо ігнорувати це й писати про щось інше, згадує головред.
«Перші номери були про ворога, аналіз Росії та чому ми встояли. За цей час повномасштабної війни ми стали серйознішими — працювали з важливими темами, показували потрібні речі і я тішуся, що аудиторія від цього не відвернулась, — каже Ляска. — Історію сприймають не як щось “лайтове”, а як те, що потрібно зрозуміти. За понад рік війни ми збільшили тираж журналу втричі. В ці непевні часи історія виявилася дуже важливою».
На думку Віталія Ляски, історія зараз надзвичайно актуальна й залишатиметься такою після нашої перемоги, адже перемога стане частиною історії. «Ми маємо переписати шкільну історію, маємо зробити акценти та позбавитися страдницької візії, яка домінує. Історія та хороші історики, які готові говорити з людьми, будуть потрібними. На Заході історія комерціоналізована, то чому в нас такого не може бути? Журнали мають продаватися, фільми мають показувати, YouTube має достойно монетизуватися», — підсумовує історик.
Читайте також: Мистецька версія репортажу. Як Inker візуалізує історії через соціальний мальопис
В планах «Локальної історії» — розвивати наявні проєкти та запускати нові. Медіа хоче збільшити наклад журналу, аби забезпечити фінансову незалежність. Також Ляска планує випустити одну чи навіть дві книги протягом цього року.
«Ми сформували таку команду, з якою робимо не лише важливий продукт, але і розуміємо, навіщо ми це робимо. Команда росте, продукує нові ідеї. Іноді жартую, що ми придумуємо нові проєкти й рухаємося далі, коли нам нудно. Тому найбільше пишаюсь нашою командою», — додає Віталій Ляска.
Поради для читачів «Медіамейкера»
Для читачів «Медімейкера» Віталій Ляска рекомендує кілька матеріалів «Локальної історії»:
- «Куди поділись словацькі українці». Досить давній репортаж Антона Семиженка, який є одним із взірців репортажного стилю. Тут історія подана крізь призму сучасності та людських спогадів.
- Спецпроєкт «Дисиденти». Цікава, важлива та щемка історія про Василя Овсієнка, Мустафу Джемілєва, Михайла Якубівського, Степана Хмару, Мирослава Мариновича та Миколу Матусевича, які чинили опір тоталітарній системі.
- Цикл подкастів «Ми і Воно» з Юрком Прохаськом про наше сприйняття історії, наші травми та як їх долати.
Також незабаром у «Локальної історії» вийде подкаст «Гени війни», у якому розповідатиметься про давню українську історію та Середньовіччя.
