Британське видання The Guardian має підрозділ, який продюсує документальні фільми з різних куточків світу. Команда із трьох людей випускає Guardian Documentaries, які здобувають «Оскари», BAFTA та «Еммі» й демонструються на топових міжнародних фестивалях. Мета фільмів — бачити, що стоїть за сухими рядками екстрених новин, і показувати історії, які дивуватимуть і провокуватимуть на роздуми. 

У межах індустрійної програми DOCU/ПРО 21-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини DocuDays UA виконавча продюсерка Guardian Documentaries Джесс Ґормлі розповіла про те, як її відділ вибудовує співпрацю з документалістами, як шукають неординарні історії та задіюють усю силу великого міжнародного медіа для їхньої дистрибуції. «Медіамейкер» записав головне. 

Загальні вимоги Guardian Documentaries

The Guardian знімає документальні фільми протягом багатьох десятиліть, але лише 2016 року вони запустили окремий напрям Guardian Documentaries і випустили перший його фільм — Gun Nation. Відтоді вийшли понад 90 фільмів, які отримали більш ніж 50 млн переглядів сумарно. Щомісяця виходять один-два фільми тривалістю 15–30 хвилин. Джесс Ґормлі пояснює: «Ми не телеканал, у нас немає слотів етеру, які треба заповнити відео конкретної тривалості. А для онлайн-фільмів, на нашу думку, 20 хвилин — найкраща тривалість. Довші фільми вже важче “продати” глядачеві».    

Фільми розміщують на вебсайті The Guardian, тож вони мусять бути пов’язані з їхніми журналістськими матеріалами й місією. «Ми шукаємо проєкти з універсальними темами, які будуть привабливі для міжнародної авдиторії, а не лише для конкретного регіону. Оскільки ми — новинний вебсайт, усі наші проєкти тісно пов’язані з порядком денним у новинах і мають здаватися дуже терміновими. Ми є частиною великого відеовідділу, і поки ми робимо документальні фільми, колеги працюють із новинними сюжетами. Тож наші проєкти більш “вічнозелені”, ніж їхні, але вони теж мають відчуватися актуальними й сучасними», — описує свою зону відповідальності Ґормлі.

На фоні новинних сюжетів документальні фільми The Guardian набагато кінематографічніші й інноваційніші за формою, хоча намагаються дотримуватися балансу. «Ми не хочемо настільки художніх і поетичних проєктів, що вони не матимуть сенсу на сайті новин. Їх буде важко сприйняти як онлайн-фільм», — підкреслює продюсерка.

Ще одна дуже важлива для команди річ — вплив фільму, здатність історії викликати здивування та емоційно залучити і команду, і глядачів. Цьому приділяють багато уваги в роботі з режисерами. 

Яких героїв шукають

Усі фільми, з якими працюють Guardian Documentaries, зосереджені на людині, тому шукають насамперед історію із драматичною аркою персонажа (арка — трансформація, яку проходить герой протягом твору, — авт.). «Наші проєкти є переважно фільмами-спостереженнями. Режисери мають доступ до справді унікальних персонажів, тому ми не шукаємо фільми з “головами, що говорять”, які засновані лише на проблемі. Це про те, щоб дати нам свого роду інтимну перспективу життя, яка ховається за заголовками новин. Ми також шукаємо проєкти, які дійсно візуальні та доступні», — деталізує Джесс.

Водночас команда має в доробку фільми, де поєднуються інтерв’ю з головним героєм, архівні відео й реконструкція подій. Як приклад продюсерка навела фільм The Black Cop, який отримав премію BAFTA 2022 року. Режисер проінтерв’ював головного героя — колишнього працівника міської поліції Лондона, який стикався з расизмом і гомофобією — і поєднав це з архівними матеріалами й реконструкцією деяких сцен із його життя. Вихід фільму збігся з відставкою керівника поліції Лондона. Ґормлі згадує: «Це був один із тих блискучих моментів, коли гучні новинні заголовки перекликаються з фільмом саме тоді, коли ми його запускаємо. Це наша головна мета — креативно візуалізувати справжній досвід, додати певного кольору й деталей до новинного заголовка через особистий переказ історії».

Продюсерка наголошує: використовуючи елементи реконструкції подій, треба переконатися, що наша авдиторія знає, на що вона дивиться. Не можна, щоб вони дивилися на драматичну реконструкцію, думаючи, що це справжні задокументовані події, тож Джесс радить пояснювати це текстовою приміткою на екрані чи голосом. 

Щодо кількості персонажів, то в Guardian Documentaries вважають, що другорядних героїв може бути багато, але для 20-хвилинного фільму цілком достатньо одного-двох ключових персонажів. Адже якщо їх більше трьох, то з таким коротким хронометражем важко зануритися й розкрити історію кожного глибоко.

Читайте більше про це:

• Як дотримуватися етики під час знімання документального фільму
• Уважність, підготовка та контакт: як спілкуватися з героями документального кіно

Умови співпраці

Guardian Documentaries охоче співпрацюють із незалежними документалістами. Вважають, що їхня перевага — те, що вони перебувають на місці подій, про які пишуть журналісти The Guardian, і живуть у цьому протягом тривалого часу, а отже зможуть глибше розкрити історію. Охоче приймають пропозиції не лише від досвідчених, а й від початківців і тих, хто раніше не працював із документальним кіно. Британці допомагають фільммейкерам не лише грошима, а й іншими ресурсами. 

Як запітчити документальний фільм The Guardian

Фільми приймають постійно — команда отримує тисячі заявок щороку. Тож раундів пітчингу із чіткими датами немає, але інколи видання проводить кампанію-нагадування про таку можливість. 

Щоби запітчити фільм, треба заповнити цю форму, вказавши:

• назву;
• логлайн;
• синопсис;
• опис візуального підходу;
• зразок матеріалу (може бути трейлер чи уривок сцени);
• до кого й чого у вас є доступ (персонажі, архіви тощо);
• загальний бюджет фільму та частку фінансування, яка у вас уже є;

Останнє, але найважливіше питання — як можна пов’язати ваш фільм із тим, про що пише The Guardian (можна навіть додати покликання на конкретні матеріали). Джесс пояснює: інколи вони консультуються щодо релевантності ідеї з тими колегами-журналістами, які висвітлюють тему чи регіон заявника. Тож влучна відповідь на це питання й додані покликання на конкретні матеріали спрощують оцінювання. 

Крім Джесс, у Guardian Documentaries працює керівниця відділу Ліндсі Пултон, нещодавно найняли ще одну людину.

Щотижня вони переглядають електронну таблицю, куди потрапляє інформація з форми (тому краще надсилати пітчі туди, а не на пошту чи в соцмережі). Релевантні проєкти переносять у список відстеження й уже звідти вибирають тих, із ким будуть співпрацювати. Тим, хто заповнив форму, обіцяють надати відповідь протягом місяця.

Продюсування та права

Зазвичай команда долучається на етапі пізнього девелопменту як виконавчі продюсери чи копродюсери. Тому обов’язково просять показати якісь матеріали перед початком співпраці, щоб оцінити персонажів і зв’язок із журналістикою The Guardian, а під час співпраці даватимуть фідбек на:

• rough cut — першу версію монтажу, яка показує структуру фільму й те, як розвивається історія;
• fine cut — коли вибирають найкращі дублі та вдосконалюють темп, ритм і тон історії;
• final cut — остаточну версію фільму.

«Ми можемо об’єднати людей з іншими продюсерами чи виробничими компаніями, які, на нашу думку, могли би з ними спрацюватися. Ми також можемо безплатно надати команду монтажерів, редакторів, дизайнерів, особливо якщо режисер працює в умовах, які ускладнюють завершення стрічки», — каже Ґормлі.

«Ми ніколи не випустимо фільм, яким режисер не буде задоволений».

Щодо прав, то зазвичай Guardian Documentaries просить безстрокові права на онлайн-трансляцію в усьому світі з однорічним ексклюзивним вікном, а потім — неексклюзивно. Часто режисери приходять до них із проектами, які потім розвивають у повнометражний фільм. Британці беруть права лише на онлайн-покази й лише на короткометражку, а права на похідні продукти залишаються в режисера.  

Іноді купують і готові фільми, додає продюсерка: «До пандемії такого було дуже мало, а в ковідну епоху ми почали робити набагато більше, й досі купуємо багато. Приблизно в 70 % випадків ми залучаємося у виробництво проєктів, а 25–30 % — купуємо готові. Це часто дає доступ до історій, які ми не змогли б отримати інакше». 

Фінансування

За словами Ґормлі, The Guardian дуже рідко є єдиним джерелом фінансування фільму. «Оскільки ми не є грантовою організацією, ми можемо надати вам кошти на фільм лише тоді, коли ви забезпечили собі ресурс для його завершення. Вам потрібно довести нам, що ви зможете зняти фільм, перш ніж ми укладемо контракт і надамо наше фінансування», — зауважує продюсерка.

Утім, це не означає, що не можна пітчити фільм, якому бракує грошей. Якщо Guardian Documentaries зацікавиться проєктом, то може звести режисера з іншими донорами або написати лист про зацікавленість у проєкті, який автори можуть показати іншим організаціям. «Багато партнерів, з якими ми давно співпрацюємо й обговорюємо цікаві проєкти, можуть прийняти цей лист. Та й загалом донори більш охоче фінансуватимуть фільм, коли знатимуть, що вашою кінцевою метою є така глобальна міжнародна платформа новин, як ми», — пояснює Джесс. 

Як просувають фільм

Перед випуском фільму команда Guardian Documentaries разом із документалістами намагається налагодити контакт із цільовою авдиторією. Спільно вони визначають групи, до яких треба достукатися, й намагаються це зробити через різні канали — від контенту в соцмережах до кінопоказів у парламенті. 

Фестивалі

Джесс та її колеги регулярно відвідують міжнародні кінофестивалі, щоби зустрітися віч-на-віч із режисерами, які показують свої роботи, чи взяти участь у пітчингах або додаткових зустрічах. 

Заохочують до участі у фестивалях і авторів своїх фільмів — перед онлайн-релізом стрічка майже завжди демонстрається на кількох кіноподіях. Водночас The Guardian радить своїм підопічним не робити фестивальний цикл довшим за шість місяців — інакше фільм, який все-таки мусить мати прив’язку до поточних подій, почне втрачати актуальність. 

«Ми заохочуємо кінематографістів спочатку подати заявку на всі кінофестивалі, які вимагають статусу прем’єри (тобто, щоби фільм уперше показали саме на цьому заході, — авт.), а вже потім випускати стрічку в інтернет і йти на величезну кількість кінофестивалів, які не вимагають статусу прем’єри. Також ми заохочуємо кінематографістів і далі стежити за іншими можливостями показати фільм», — деталізує продюсерка.  

Дистрибуція онлайн

Повні фільми викладають на сайті та каналах The Guardian у YouTube та Vimeo. Серед найпопулярніших тематичних кластерів — довкілля, ЛГБТК+, фільми з Європи, фільми про війни, технології, інновації, здоров’я тощо.   

Короткі трейлери чи нарізки сцен публікують в Instagram, X і YouTube Shorts, а також усе активніше — в TikTok. «Ми часто радимо режисерам створити для фільму сторінку в Instagram чи TikTok і, можливо, вебсайт. Коли ми постимо такі трейлери чи нарізки, то тегаємо акаунти й лишаємо покликання на сайт. Тож будь-яка третя сторона зможе зв’язатися із творцями фільму напряму», — ділиться Ґормлі. 

«Нам пощастило, що ми можемо задіювати машину The Guardian на максимум, випускаючи контент. І якщо станеться щось, пов’язане з темою фільму, то рекламуватимемо його в кінці новин про це».

Джесс Ґормлі

Підписникам імейл-розсилки The Guardian надсилає Q&A з режисером — щоб розповісти більше про людину, контекст навколо фільму та інші проєкти. Також режисер чи герой може стати гостем одного з подкастів видання. 

На сайті випускають додаткові матеріали про країну, ситуацію, проблему, яка в основі сюжету нової документалки. «Оскільки люди переважно приходять до The Guardian, щоб почитати статті, це хороший спосіб відправити їх на перегляд фільмів, — вважає Джесс. — Зазвичай це матеріали до 800 слів, які пишуть або автори фільму, або наш журналіст, який контекстуалізує стрічку. У статтю ми вставимо фільм, а на сторінку фільму — покликання на статті для перехресного просування». 

Як і в будь-якого бренду, авдиторії на різних майданчиках The Guardian дещо відрізняються, тому вони намагаються активно працювати з усіма платформами, щоб фільми побачило якнайбільше людей.

Маркетингова команда та інші колеги постійно допомагають відділу знайти додаткові можливості для промо документалок й організувати додаткові покази й сесії питань-відповідей. Але і творців фільму просять бути в курсі та стежити за інфоприводами, які можна було би використати для промо. 

Чому українська й міжнародна назви фільму іноді відрізняються?

«Наша робота — переконатися, що ми використовуємо правильне зображення та слова, щоби продавати фільм міжнародній авдиторії онлайн. Тож нам постійно доводиться працювати з кінематографістами, щоб адаптувати їхні оригінальні назви та просто переконатися, що вони будуть значущими для міжнародної авдиторії», — пояснює Джесс.

Маркетологи, SEO-фахівці й менеджери YouTube-каналу допомагають продюсерам дібрати правильні ключові слова, які привернуть увагу міжнародного глядача. Тому іноді доводиться змінювати назви, які режисери поставили спочатку.

Guardian Documentaries про Україну

На питання, чи зацікавлені The Guardian в історіях про український фронт і військових, Ґормлі відповідає, що про це багато знімають новинарі, а для документальних фільмів вони шукають щось, що відрізнятиметься від повсякденних репортажів і буде достатньо кінематографічним та інтимним. Вона описала кейси двох стрічок про українців, які виходили на The Guardian до річниць повномасштаного вторгнення Росії в Україну.

The year that never ended

Фільм режисера Антона Штуки вийшов 2023 року, але запітчив він його ще 2022-го, і Guardian Documentaries відстежували його приблизно протягом шести місяців. 

Стрічка розповідає про те, як стендап-комік Василь Байдак разом із групою волонтерів Repair.together відновлював будинок жінки на Чернігівщині. Джесс зауважує, що у фільму були чіткий початок і кінець: волонтери спочатку приїхали до розбомбленого селища, а потім глядач і команда спостерігали за процесом відбудови. «Цей проєкт був дуже інтимний, містив багато надії та гумору. Василь Байдак знімає різноманітні стендап-комедії та має дуже свіжий погляд на війну й волонтерський рух. І тому ми просто подумали, що тонально це справді відрізняється від багатьох інших пітчів», — згадує продюсерка. 

Фільм монтувався під час блекаутної зими 2022-го. Тож редактори The Guardian завершували монтаж у Великій Британії за вказівками Штуки, який у знеструмленій Україні не зміг би завершити його вчасно. На щастя, за словами продюсерки, результат усіх задовольнив, і фільм отримав чудові відгуки. «Багато наших підписників відповідали на нашу розсилку, бажаючи пожертвувати гроші Василю. Здається, у нього була краудфандингова кампанія на GoFundMe. Василь також дуже любить Monty Python — британську комедійну трупу, яка зрештою надіслала йому електронний лист, щоби привітати з виходом стрічки», — поділилася Ґормлі.

Ukrainian Factory

Стрічку режисерки Ольги Журби випустили цього року. «До другої річниці вторгнення The Guardian багато висвітлювало військові дії на передовій, а також сім’ї, які переїхали до інших країн Європи й далі. Але чого ми не зробили, так це не подивилися на тих людей, які залишилися позаду, — розмірковує продюсерка. — І тому цей проєкт здався справді унікальним, оскільки він розповідає про персонажа, який працює на хлібзаводі, а двоє його дітей живуть за кордоном уже півтора роки. І це дуже гостро продемонструвало розрив між ним і дітьми, який почав поглиблюватися. Герой розповідав, як Україні вдається підтримувати щоденні служби, незважаючи на постійні бомбардування. Тож мати доступ до хлібзаводу, почути деякі історії робітників і просто побачити, як вони все ще функціонують, було справді цікаво». 

Продюсерка відзначила, що головний герой був неймовірно харизматичним, добре виглядав перед камерою й дуже глибоко показав цілковиту самотність, через яку він проходив без сім’ї. Режисерка регулярно фільмувала його дзвінки дітям і те, як підтримувати контакт стає все важче й важче. Ще один виразний момент — голуби, яких тримав головний герой, і їхній політ як символ свободи. «Я думаю, що він чекає, щоб його покликали [мобілізували в ЗСУ, — авт.]. Тож це своєрідний коментар щодо стану армії та потреби залучити туди більше звичайних громадян. І що від цього відчувають такі люди, як цей головний герой, Віталій», — коментує Ґормлі. 

Вплив і повернення до тих самих героїв

The Guardian розглядає різні показники оцінювання впливу — від «Оскарів» і BAFTA до кількості переглядів на сайті, коментарів і листів після запуску фільму. Але бувають і нестандартні речі, каже продюсерка: «Наприклад, ми зняли фільм The ‘Spider-Man’ of Sudan, який показували в Конгресі США, коли в Судані почалася війна. І це дуже вплинуло на політиків, які активно вирішували, яка допомога надходитиме Судану від Штатів». Інша стрічка Sending Aya back про сирійську дівчину, яку з Данії збиралися відправити назад до Сирії, зіграла роль в отриманні нею данського громадянства. 

«Ми не замовляємо фільми спеціально для того, щоб допомогти одній людині. Але це змінило хід подій у конкретному випадку та в певній темі».

Джесс Ґормлі

Guardian Documentaries зазвичай не роблять «другу серію» про зміни в житті своїх героїв. Проте наприкінці року вони запитують у режисерів про такі апдейти, щоби зробити підсумкову розсилку. Особливо значущі новини можуть перетворитися на окремий матеріал. 

Джесс не виключає, що колись вони переглянуть свої підходи та знімуть продовження документального фільму чи навіть серіал. Також вони не проти робити нові проєкти з тими, з ким уже співпрацювали. «Але пам’ятайте, що ми випускаємо від 12 до 18 фільмів щороку. І в цій низці проєктів ми хочемо справжньої різноманітності — кінематографістів, тем, регіонів. Тому мусить бути вагома причина знову повернутися до тих самих героїв, режисерів і країн», — підсумовує продюсерка.