Більшість історій, які зараз знімають в Україні, — про людей у травмі. Їхній реальний досвід стає канвою для репортажів, статей і документальних фільмів. Але щоб коректно донести його до авдиторії, журналістам потрібно керуватися етичними нормами.
Лауреатка премії Emmy за документальне кіно про звірства росіян у Бучі Софія Кочмар поділилася досвідом, як правильно спілкуватися з людьми у кризовому стані. У межах «Практичного курсу зі створення документальних фільмів» від MDF вона розповіла, як дбати про власний ресурс, поважати межі співрозмовника, слухати до кінця та заземляти героя після бесіди.
Етичні норми для інтервʼю на чутливу тематику
Одна з важливих норм, яку Софія Кочмар виділила для себе, — дбати про власний ресурс. «Якщо ви збираєтеся щось отримати від людини, яка пережила горе, й натомість не маєте що дати їй у відповідь, наприклад, співчуття, підтримку, інформаційну допомогу — не раджу йти на інтервʼю в такому стані», — додає вона.
Взаємодія з героями інтервʼю
Інша норма, якою керується документалістка, — повага до меж. За її досвідом, немає жодного випадку, коли б хороша історія була важливішою за те, що переживає людина зараз. «У Бучі 2022-го ми знімали на Великдень — це було кілька тижнів після звільнення міста. Спочатку ми вирушили до церковного подвірʼя, де стояла жінка в чорному. Я чекала, коли закінчиться літургія, та попросилася до неї на великодній сніданок для знімання. Водночас працівник з іншого каналу почав казати: “Вона моя, я з нею перший домовився”. Так робити не можна», — каже Софія Кочмар. За її словами, потрібно давати змогу людині погодитися на розмову або самій обирати місце.
Адже коли медійник сприймає людину самобутньою стороною діалогу, а не своїм продуктом — це про повагу до людських кордонів.
Важливим правилом є також слухати героя до кінця. Це означає дати людині час ділитися своїм досвідом, доки вона може і хоче про це говорити. У цьому контексті Кочмар пригадує історію жінки, чоловік якої був закатований та загинув. «Вона попросила, щоб я її кудись завезла, але в Бучі на той момент не було ні ресторанів, ні кафе. Єдине місце, де можна було випити кави, — заправка. Там до мене приєднався новий колега-фіксер, який під час інтервʼю то сидів, то відходив кудись, і так кілька разів. Мене це роздратувало, бо [слухаючи історію] ти наче заходиш у кімнату чужого горя і маєш бути присутнім до кінця», — розповідає журналістка. Також під час роботи над документальним фільмом потрібно готуватися до того, що історія не буде такою, як написано у плані. Вона може швидко змінюватися й потрібно це відчувати та приймати, переконана Кочмар.
Читати також: Уважність, підготовка та контакт: як спілкуватися з героями документального кіно
Серед іншого, якщо всі питання поставили, але хочеться більшого, дуже хороше запитання: «Розкажіть щось таке, чого я вас не запитав/ла». «Ти ніби змушуєш людину говорити й водночас дотримуєшся етичних меж», — додає вона.
Журналістка також наголошує, що не можна відпускати людей у стані гострих переживань. Розповідаючи про свій досвід, вони починають вербалізувати травму та глибоко занурюються в неї. У цьому контексті дуже важливо заземлити співрозмовника, порозмовлявши off the record на буденні теми й про те, що вас повʼязує. Також людина може розповісти про свої відчуття під час інтервʼю.
Точність і достовірність інформації
Фактчекінг — теж надважлива частина роботи з потерпілими. Софія Кочмар зазначає: якщо ми спотворюємо історію людини — це порушення етики. Адже те, що ми покажемо мільйонній авдиторії, стане правдою. «Я знімала жінку біля моргу, яка вчетверте забирала тіло сина й розповіла про сліди катувань. Після розмови я уточнила її прізвище й підійшла до лікаря. Він повідомив, що інформація про катування є неправдою і що ця жінка як мама емоційно сприйняла вигляд сина», — ділиться досвідом Кочмар.
З-поміж іншого журналістка каже, що людина не має чути невідомих деталей своєї історії з екрана. Дуже часто медійники мають доступ до правоохоронців, які можуть розповідати більше, ніж про це знають самі потерпілі. Тому вкрай важливо, щоб герої інтервʼю не дізнавалися про це вже після виходу сюжету чи фільму. Їхню реакцію в цьому випадку неможливо передбачити.
«Наприклад, я спілкувалася з жінкою, чоловіка якої закатували. Ми дізналися від правоохоронців, що в його тілі знайшли вісім куль — тобто він тікав. Я зателефонувала дружині та запитала, чи вона про це знає, і як ставиться до того, що це покажуть в етері», — каже Кочмар.
Використання чутливого контенту
Щодо використання кадрів загиблих, поранених тощо, журналістка радить дотримуватися наративу історії, адже під час війни дуже посунулася межа чутливого контенту.
«Наприклад, один із моїх фільмів з кадру, де лежать вісім тіл. Я з цього і почала роботу, бо хотіла розповісти історії цих людей. У етері їх блюрили, але не повністю, щоб глядач бачив, що перед ним тіла загиблих», — ділиться журналістка. Водночас, зазначає Кочмар, якщо загальна історія та ідея безпосередньо не повʼязані з певним чутливим контентом, — потрібно зрозуміти, чи дійсно глядачеві необхідно його побачити.
Як правильно спілкуватися з людьми, що пережили зґвалтування
Це дуже поширений воєнний злочин росіян в Україні, ділиться Софія Кочмар. Тож, по-перше, людині потрібно чесно пояснити, які наслідки будуть після її розповіді. Це не завжди обмежує те, що вона потім вам розповість. Іноді, залежно від ситуації, ці наслідки має прорахувати журналіст. Наприклад, була жінка, яка готова була відкрито розповідати телебаченню про зґвалтування і вбивство своєї доньки, але водночас робити це таємно від свого чоловіка. Вона сподівалася, що він англійською не зрозуміє, про що йдеться. Звісно, що в такому разі ми змушені відмовитися від ідеї поки вона не вирішить спочатку сімейних конфліктів.
Також потрібно так обрати простір, час і місце зустрічі, щоб ні в якому разі діти не слухали розмови. «Міжнародні правила етики для журналістів в цьому сенсі дуже строгі. Захист інтересів дитини має бути в першу чергу, тому згвалтування – це не та розмова, в якій вони мають приймати участь», — пригадує Софія Кочмар.
Наступним обовʼязковим елементом також є інформована згода героя на інтервʼю. Адже особа не з медійного світу дуже часто думає, що розповідає історію лише вам, а не камері, каже Кочмар. А в суді може сказати, що нею зманіпулювали. Інформована згода — це документ, в якому пише, що людина говорить із власної волі, у стані ясного розуму та розуміє, з якого видання журналісти. «Вона вбезпечує передусім нас, бо якщо ми говоримо про документальний фільм — це не кілька хвилин в етері, це про людей, які впускають нас у свій простір і з екрана можуть сприймати розповідь по-іншому», — пояснює журналістка.
Документ можна давати як на початку, так і наприкінці розмови. Щодо цього можна дискутувати із юристами каналу та відчувати людину. Але щоб не спровокувати барʼєр, можна дати згоду після інтервʼю — так людина не злякається передчасно, каже документалістка.
У разі цькування в оточенні після виходу матеріалу варто знайти когось, хто зможе захистити героя інтервʼю та стати на його бік. «Це може бути голови сільради, заступники міського голови, бізнесмени — я б заручилася підтримкою когось, хто може поручитися за героя», — каже Кочмар. Водночас якщо журналіст попереджає про наслідки публікації, наприклад, щодо обговорення в близькому оточенні, — це частково знімає з нього відповідальність.
Відповідальність журналіста перед героєм інтерв’ю та авдиторією
Журналістка радить сприймати «ні» як «ні».
Навіть якщо герой спочатку погодився на розмову, але перед записом відмовив — потрібно це сприймати спокійно.
Тут Кочмар наголошує, що за інтервʼю не платять ні герої, ні героям. За це журналісти відповідають не так перед співрозмовником, як перед глядачем. Оскільки етична норма справжньої документалістики — правда перш за все, її спотворюють гроші чи матеріальні речі.
Одним із важливих методів збереження балансу під час спілкування з людьми, які пережили травму, — спостерігати за ними, наче через екран. Проте з цим підходом потрібно бути обережним, каже журналістка, щоб не обманювати героя інтервʼю штучною щирістю в емоціях. «Якщо ти бачиш емоційне занурення людини [у свою тяжку життєву історію], ця стіна може вберегти. Але так часто не працює, коли знімаєш власну війну», — додає Кочмар.
Відповідальність за героя може пригнічувати, каже документалістка. На її переконання, варто нести відповідальність за те, що людина розповіла авдиторії та що з нею після цього може статися. Але журналіст не відповідає за те, що сталося з героєм інтервʼю. Перед початком розмови варто про це памʼятати.
Водночас у міжнародних медіа часто є бюджет на терапію для героя за такої необхідності. «На одному каналі, де я працювала, у нас був закладений бюджет на психотерапевта, щоб люди могли висловити свої відчуття під час розмови про пережите», — пригадує Кочмар.
Читати також: Природа ПТСР. Що відбувається в мозку людей, які пережили травматичні події
Як правильно припиняти спілкування з дітьми та дорослими
На її думку, працюючи над документальним фільмом автори зближуються з людьми на довгий період і не можуть очікувати, що після знімання мають право повністю зникнути з їхнього життя.
Коли в дитини, наприклад, помер тато й невдовзі приходять журналісти — через цікавість медіа до історії вона може сприйняти їх як рятівне коло, розповідає Кочмар. Дитина уявляє, що медійники прийшли назавжди й може звикнути ділитися з ними своїми переживаннями. У такому випадку відповідальність журналістів — побудувати чіткі кордони.
Читати також: Як висвітлювати в медіа тему насильства над дітьми — рекомендації Нацради з питань телебачення та радіомовлення
Водночас нерідко цікавість журналістів працює навпаки, і тоді складно виходити на контакт із дітьми, які пережили травматичні події. «Наприклад, я спілкувалася із хлопцем, який пережив депортацію. Усі правила інтервʼю, які я попередньо знала, з ним не діяли, адже це підліток. Коли зателефонувала й запитала щодо майбутньої розмови з колегою — він відповів, що не хоче. На всі питання про причини його рішення не було дорослої відповіді. Підлітка неможливо змусити до розмови. Він має мати свої причини цей діалог продовжувати. З людьми, які не хочуть спілкуватися з журналістами, я зазвичай даю дві речі: перший — це час, а другий — це право вибору», — каже Кочмар.
