У травні відбулися два заходи, де обговорювали виклики та помилки, з якими стикаються українські та закордонні медійники під час висвітлення війни в Україні. «Медіамейкер» законспектував основне з обох заходів — про глибину занурення в місцевий контекст і російську оптику, про співпрацю та контакти з місцевими та погляд на військових, цивільних і владу. 

Німецька неурядова організація n-ost анонсувала Kyiv Media Hub — серію щомісячних подій у межах проєкту «The Europe-Ukraine Desk». Серед учасників першої панелі «Висвітлення України: Панорама перспектив з Європи» були: 

• Олівія Кортас — київська кореспондентка німецького видання Die Zeit;
• Ізабель Кошів — журналістка, яка висвітлює Україну для британських медіа;
• Владислав Головін — фрилансер у Forbes Україна, фіксер і перекладач;
• Анастасія Власова — українська фотожурналістка.

На Bucha Journalism Conference, яку організували Media Development Foundation та «Українська правда», також відбулася дискусія про виклики для іноземних медіа. У панелі взяли участь:

• Ізабель Хуршудян, голова українського бюро Washington Post;
• Мирослава Гонгадзе, керівниця Voice of America у Східній Європі;
• Метью Лаксмур, кореспондент The Wall Street Journal;
• Марк Сантора, міжнародний редактор новин у The New York Times.

Публікуємо узагальнені підсумки обох дискусій.

Відчуття присутності

Після початку повномасштабного російського вторгнення Україна стала гарячою точкою на мапі світових подій. Медіа почали швидко реагувати на це: відкривати свої офіси в Києві та відправляти своїх репортерів на місце подій. Раніше кореспонденти, які висвітлювали Україну для своїх країн, базувалися переважно у Москві. Але проблема «московської перспективи» на Україну в західній пресі не нова.

Мирослава Гонгадзе згадує Волтера Дюранті — британського журналіста, який писав для The New York Times і потім очолив московське бюро. Він відіграв важливу роль у формуванні міфу про велику впливову Росію, зокрема замовчуючи у своїх репортажах факти голоду в Україні та інших частинах СРСР. Попри це, він здобув визнання — зокрема здобув Пулітцерівську премію. 

Ізабель Хуршудян каже, що Росія вважалася головною силою в східному регіоні. Будь-яка сусідня країна розглядалася у контексті позиції Москви, а російська історія довгий час цікавила американську аудиторію більше. Тепер важливо пам’ятати, що думки та настрої росіян щодо України можуть бути різними, і вони не завжди збігаються з західними уявленнями.

«Сьогодні важливо, щоб журналісти постійно перебували на місцях в Україні. Так вони мають можливість зустрічатися з українськими джерелами, відчувати ситуацію особисто. Це додає їхнім репортажам глибини, якої неможливо досягти здалеку. Саме така інформація допомагає зрозуміти думки та почуття українців»

— зазначає Хуршудян. 

Одним із прикладів такого підходу є німецькі медіа. Олівія Кортас каже: попри те, що не всі німецькі медіа мають постійних кореспондентів у Києві, деякі з них вже відкрили офіси з кількома журналістами та спеціальною редакцією для висвітлення подій в Україні. Також журналісти працюють на ротаційній основі. Перебуваючи у країні, де відбуваються події, журналісти ставлять питання, про важливість яких не подумали б на відстані. 

Ще приклад: Як репортерка NPR розповідає історії українських дітей, постраждалих від війни

Хибні уявлення та довіра 

З початку 2014 року міжнародні медіа стали майданчиком для поширення безлічі хибних уявлень про Україну. Серед них — спроби неправомірно позначити представників самопроголошених республік, так званих ДНР/ЛНР, як повстанців. 

Після повномасштабного вторгнення це помітно змінилося — ситуація стала настільки очевидною, що люди нібито не мали складнощів зрозуміти суть подій. Водночас деякі медіа й далі використовують неточні терміни та не довіряють українцям, коли ті намагаються пояснити правду про те, що трапилося. 

Ізабель Кошів каже, що зараз у наукових колах використовують термін «епістемічна несправедливість», який позначає неналежний рівень довіри до слів людини. Спочатку його застосовували до кольорових людей в Америці та корінних американців, коли їхній версії історії відмовлялися вірити. Українські журналісти часто зіштовхуються з цим, намагаючись поширити правдиву інформацію.

Більше про це: Емоції, правда, конструктив. Як журналістам розповідати про воєнні злочини та страждання цивільних

Раніше у світі мало знали про Україну й не мали доступу до такого обсягу інформації про неї. З цієї причини українці часто зіштовхуються з відмовою визнати свою необізнаність щодо певних питань. Коли українці намагаються виправити неточності чи подати правдиву інформацію, часто зустрічають недовіру.

Під час повномасштабного вторгнення добір спікерів у деяких медіа викликав здивування. Ізабель Кошів зазначає, що деякі люди, які приїжджають в Україну, не завжди розуміють, із ким вони спілкуються, хоча навіть під час прочитання їхньої біографії на українській Вікіпедії можна зрозуміти все сумнівне минуле політика, включно зі зв’язками з особами, які пізніше втекли до Росії 2022 року. 

Тонкощі коректної мови

У журналістській професії іноді виникають помилки або ситуації, коли необхідно внести корективи до публікацій. Використання термінології пов’язане з розумінням контексту, інформованістю та відповідальністю журналістів. 

Учасники панелі в Бучі погодилися, що навіть попри початкові помилки, організаціям необхідно коригувати свою позицію та не йти «легкими шляхами», використовуючи мову терористів, яка розмиває ситуацію.  Наприклад, не повторювати за Путіним «спеціальна воєнна операція» на позначення війни.   

«У редакціях має постійно тривати розмова про мову та формулювання, особливо коли йдеться про конфліктні ситуації. Журналісти та редактори мусять усвідомлювати важливість точності й об’єктивності у висловлюваннях».

— наголошує Мирослава Гонгадзе.

Олівія Кортас каже: треба бути свідомими того, що маємо справу з російською пропагандою. Варто знати, які слова вживаються та які заголовки використовуються у пропагандистських матеріалах. Журналісти, зазначає Олівія, несуть відповідальність за формування об’єктивної картини реальності.

«Ми мусимо мати аргументи, щоб протистояти цим маніпуляціям, оскільки дезінформацію не так просто розкрити. Ми маємо усвідомлювати, що і наші фрейми, слова і заголовки можуть впливати на сприйняття інформації». 

— каже Олівія Кортас.

Ще один спосіб бути в контексті, за словами Метью Лаксмура, — вчити мову країни перебування. Звісно, це вимагає часу й зусиль, але дає змогу краще розуміти місцевих людей і здобувати їхню прихильність, говорячи їхньою мовою.

Критика влади

Є й інший бік правди, який варто шукати. Ізабель Кошів наводить приклад кількості втрат серед військових, які стали найбільш обговорюваною темою в цій війні, і, здається, однією з найкраще збережених таємниць. Ми розуміємо, що ця стратегічна таємниця допомагає зберегти військову перевагу. Водночас виникає питання, чи це не пов’язано з бажанням підтримувати моральний дух та уникати розголосу щодо можливих помилок, які можуть бути неприємними для розкриття. За словами іноземки, Україна є жертвою цієї війни, і критикувати її владу за такі аспекти є непростим завданням.

«Намагаючись висвітлити ці чинники та донести суть того, що насправді відбувається, журналісти стикаються з надзвичайно складним завданням. Вони перебувають під тиском, щоб не вийти за встановлені межі». 

— зазначає Ізабель Кошів.

Зосереджуватися на владі країни, яка перебуває під постійними російськими атаками, вкрай важливо, зокрема говорити про факти корупції та зловживань, якщо такі трапляються. Олівія Кортас каже, що вона як журналістка розуміє, що ухилення від певних тем не лише позбавить її довіри як професійного журналіста, але також негативно відобразиться на іміджі України в німецьких медіа.

Доступ до лінії фронту

Владислав каже, що доступ до подій іноземних медіа залежить не тільки від журналістів, але й від фіксерів. Звісно, для відомих медіа, таких як The New York Times, The Washington Post, The Guardian або будь-яких інших, що мають широку популярність в Україні, легше організувати доступ до подій. Однак для менш відомих медіа це стає складнішим завданням.

Журналістам необхідно мати фінансову підтримку, щоб створити команду, яка зможе спільно працювати над однією темою протягом тривалого періоду, від кількох тижнів до місяців. Це справжня розкіш, яку, на жаль, частіше можуть собі дозволити лише іноземні медіа.

Однією з переваг роботи українських журналістів, про що каже Анастасія Власова, є їхнє знання місцевості та знання мови. Однак, є низка місць, куди українські журналісти не можуть проникнути через відсутність належного рівня безпеки та захисту, які мають іноземні медіа. Це ставить під питання можливість створити повну картину подій.

Найголовніше — навички переговорів і комунікації, які має конкретний журналіст чи фіксер, та його мережа зв’язків. Це також суттєво залежить від взаємин між журналістами та їхніми джерелами, зокрема серед військових.

У Forbes, каже Владислав, часто жартували, що піар-менеджери створені для відлякування журналістів. Коли потрібно отримати інтерв’ю з бізнесменом, піар-менеджер ставить перешкоди, які журналіст намагається обійти. Проте така тактика не має діяти в військовому контексті. Завдання пресофіцера — надати допомогу журналісту. І вони, безумовно, допомагають, хоча не завжди мають можливість це зробити. 

Деякі з них, які мають журналістську або комунікаційну освіту, симпатизують журналістам. Але іноді пресофіцери не розуміють роль медіа та вважають, що медіа хочуть показувати кров і створювати сенсацію. Утім, це винятки.

Анастасія додає: коли ж пресофіцери не усвідомлюють значення доступу та зусиль, які доводиться витратити журналістам для потрапляння на те чи інше місце, важливо підкреслювати роль медіа та відповідальність журналістів, підкріплену роками навчання, великим досвідом репортажів із війни, тренінгами з першої медичної допомоги та постійним моніторингом ситуації. 

Увага до України: від війни до культури

У перших кілька місяців після вторгнення в Україну ми спостерігали високий інтерес до України, про що зазначає Ізабель Кошів. Британські медіа та газети повідомляли про рекордні показники переглядів на своїх вебсайтах, які висвітлювали війну в Україні. Ця зацікавленість також зберігається в США, попри те, що багато людей там не мають особистого зв’язку з Україною.

Україна вже здобула певний рівень уваги, який, ймовірно, не зникне у найближчому майбутньому. Водночас, каже Мирослава Гонгадзе, постійні атаки на Київ та інші міста, а також інші подібні події, з якими ми стикаємось неодноразово, вже не викликають шоку. Це те, на що журналісти мають звертати увагу.

У публікаціях медіа спостерігається тенденція до розширення кола тем, пов’язаних із Україною. Тепер, окрім бойових дій та воєнних злочинів, іноземні видання все частіше звертають увагу на соціальні та геополітичні аспекти впливу конфлікту на українське суспільство. Наприклад, недавно The Guardian опублікувала статтю про психічне здоров’я українських солдатів та їхніх родин. Волонтерський рух, соціальні проблеми та інші теми починають знаходити своє місце в медіа.

Ще одним прикладом є огляд ринок житла — відновлення житлового фонду, зусилля уряду та долі людей, які повертаються до зруйнованих будинків. Ця тема, яка може бути менш актуальною для інших країн, стає основою для поглибленого аналізу та розуміння українського контексту на фоні глобальної політики.

«Попри те, що інтерес до України може коливатися, він завжди залишатиметься високим  і порівняно стабільним. Поступово усвідомлюватиметься, що Україна має власну цінність і заслуговує на увагу медіа».

— каже Ізабель Кошів.

Метью Лаксмур каже, що для зовнішньої аудиторії, зокрема читачів у США чи у Великій Британії, деякі теми про Україну стають монотонними. А тому одним із головних завдань журналістів, які пишуть не для внутрішньої аудиторії, є постійне оновлення теми й пошук нових поглядів. Так люди розумітимуть, що конфлікт триває. 

Загроза нормалізації сприйняття подій є одним із найбільших викликів. Журналістам потрібно знаходити способи розповідати історію так, щоб люди продовжували слухати її. Саме це дає змогу глибше розібратися в ситуації та розширити образ країни у світовому медіапросторі.

Читайте також: «Слухачам не набридають людські історії». Як The Telegraph збирає прослуховування на подкасті про війну в Україні

Чутливі теми

Олівія Кортас зазначає, що люди часто втомлюються від тривалих криз і негативних новин. Це спостерігалося також під час кризи біженців, коли фотографії ставали все менш популярними серед аудиторії. Відтак інтерес до подій може коливатися. Також варто зазначити, що матеріали на чутливі теми впливають на людей по-різному, і не всі можуть читати про смерть. 

Коли ми стикаємося з людьми, які пережили важкі травми або були жертвами тортур, їх історії самі по собі є драматичними. Але це особливо важко для українських журналістів, які розуміють історію від першої особи та розмовляють зі співрозмовником його ж мовою, а тому більше співпереживають. Для іноземних журналістів важливі людяність і співчуття до героїв, які постраждали від російської агресії — дати їм можливість говорити, уникаючи великої кількості питань.

Корисні поради: Травма та стрес — як журналістам жити та працювати з ними