Минулого тижня відбулася перша Bucha Journalism Conference. Протягом цього тижня «Медіамейкер» ділитиметься найважливішими думками з дискусійних панелей. 

Медійники по-різному сприймають свою роль у війні. Для одних важливо показати емоції людей та пережиті ними жахи максимально яскраво та докладно, щоб кожен зміг відчути цей біль та назавжди закарбувати в пам’яті вчинки росіян. Інші ж  намагаються викладати матеріали сухо та об’єктивно, щоб вони стали неспростовним доказом воєнних злочинів Російської Федерації. 

Під час першої панельної розмови журналістка та виконавча директорка «Лабораторії суспільного інтересу» Наталя Гуменюк, керівниця агенції журналістських розслідувань «Слідство.Інфо» Анна Бабінець, журналістка та ведуча програми на «5 каналі» Яніна Соколова та головний редактор видання «Бабель» Євген Спірін розповіли, як вони та їхні медіа ставляться до питань етики під час війни, у чому полягає відповідальність медіа під час висвітленні воєнних злочинів та як спілкуватися з людьми, що пережили травматичний досвід. 

Євген Спірін: «Ми обрали правду» 

Головний редактор «Бабеля» розповів про проєкт із документування жертв трагедії в Бучі, над яким зараз працює його команда. На початку квітня вони потрапили до міста, де почали роботу над документуванням воєнних злочинів росіян. Зокрема, журналісти розбирали могили та ідентифікували тіла. 

«Чи був я в цей час журналістом чи волонтером? Однозначної відповіді в мене немає», — згадує Спірін.

На його думку, коли іноземні воєнкори приїжджають до країни, де триває війна, їм досить легко залишатися професійними журналістами. Коли ж війна вдома — важко не бути на боці своєї країни. 

«Тому це був перший етичний бар’єр: чи маю я право схилятися на бік своєї країни? Чи я мушу бути нейтральним? Нейтральним я стати не зміг», — каже головний редактор «Бабеля»

Спірін докладно розповів журналістам про процес документування подій у Бучі: розбір могил, ідентифікацію тіл, сортування та опис кожного з них. Він розповідав, як важко було встановити та описати людей, оскільки тіла були пошкоджені та переплутані. У більшості загиблих були вогнепальні поранення.

Через велике навантаження на бучанський морг (тіл було понад 400, а пропускна здатність моргу — 20 тіл на місяць) жертв російської агресії розвезли по області. Деяких, наприклад, направили аж до Білої Церкви. Усюди був «хаос і плутанина», згадує Спірін та вказує на сумнозвісний 28-й номер у Excel-таблиці — загиблого однофамільця російського опозиціонера Навального.

На основі зібраної інформації «Бабель» розробляє онлайн-меморіал для вшанування пам’яті загиблих у Бучі. Особливу увагу приділили храму Святого Апостола Андрія Первозванного: саме біля нього знайшли найбільше поховання. 

«Ми відслідкували всіх, кого змогли знайти з братської могили. Це 116 людей і кілька пакетів, в яких були рештки. На інтерактивну мапу нанесли точки, де цих людей вбивали», — пояснює Спірін.

Важливою частиною створення мапи є реконструкція процесу поховання та ідентифікації, щоб з’ясувати, хто саме лежить у цих могилах, оскільки багато людей загинули в різні періоди. У братські могили потрапили й ті, хто помер до повномасштабного вторгнення, але 24 лютого перебував у бучанському моргу.

«Цей проєкт покликаний називати людей людьми, а не особами, яких було вбито, як люблять у нас казати в поліції», — наголошує Спірін. — Чи мали ми право фотографувати вбитих, показувати ці фото чи розголошувати їхні дані? Я вважаю, що є міфічні правила етики, а є правда. І ми вибрали правду. І ми будемо це показувати».

Яніна Соколова: «Зараз не час для компромісів»  

Яніна Соколова розповідала про знімання фільму «Чисте зло». Назва стрічки — це цитата однієї з героїнь, яка зазнала сексуального насилля з боку військових РФ.

Мешканка Берестянки (село в Бучанському районі Київської області) Вікторія постраждала від сексуального насилля під час великої війни. Жінку зґвалтували, а перед цим на її очах вбили сусідів. Інша героїня, режисерка Аліса Коваленко, знімала документальний фільм про підлітків у Донецькій області 2014-го й зазнала насильства під час знімань. 

Обох жінок, попри різний вік, соціальний статус і освіту, об’єднує одне — страшний злочин, вчинений проти них російськими окупантами.

Минуло багато часу, перш ніж знімальна команда здобула довіру до жінок, аби вони змогли спілкуватися з журналістами як з друзями та, зрештою, розказати правду, якою б страшною вона не була. 

Етичним питанням було те, наскільки журналістам важко сприймати історію в усіх деталях та як подати її аудиторії правдиво, але й обережно. Утім, Яніна згадує про молодого стажера, який сидів поряд з нею та роздивлявся фотографії тіл мертвих росіян. Тоді журналісти зрозуміли, що люди, які щодня стикаються з подібним жахом, будуть готові почути цю історію.

«Ми для себе зрозуміли, що з якою б важкою правдою ми не працювали, весь світ і Україна має знати про неї», — каже Соколова.

Попри велику емпатію до нас, у міжнародній спільності з часом знижується увага до України та злочинів росіян. Яніна переконана, що війна триватиме довго. Тож важливо постійно нагадувати про страшну реальність, в якій живуть українці. Крім цього, вона закликає кожного журналіста й далі звертати увагу на цю проблему та створювати матеріали, що розкривають правду та злочини, скоєні РФ.

Тема, з якою працювала Соколова, була радше емоційною. У команди не було інших доказів, крім слів свідків та кримінального провадження місцевих правоохоронних органів. Утім, усі «молекули» цієї війни треба розібрати в усіх варіаціях, зазначила журналістка. Етично це чи не етично — кожен з медійників має зрозуміти це, поспілкувавшись із жертвою цих злочинів і з самим собою. 

«Наша зброя — правда, і зараз важливо нести її тим шляхом, який обрав кожен із нас. Тільки постійним висвітленням правдивої інформації ми зможемо перемогти в інформаційній війні», — підсумувала Соколова.

Також у дискусії постало питання заголовків, що надто шокують. Чи варто використовувати в них настільки графічні описи? Соколова каже: «Наше завдання, щоб матеріали про трагедію в Краматорську чи інші подібні прочитали та переглянули. Якщо заголовок шокує, але повністю правдивий, ваша команда перевірила це, то зараз не час для компромісів чи бар’єрів страху». 

Читайте також: Чи змінила війна підходи журналістів, які працюють із чутливими темами

Наталя Гуменюк: «Важливо, щоб історія залишилася такою, як є. Тоді її ніхто не заперечить» 

«Мені здається, в нас є певна історія, і вона заснована, власне, на правді. Та ти не перебрешеш, не розкажеш так, як не було. Насамперед з поваги до людей. Саме вцілілі люди найбільше хочуть правди. Вони не хочуть перебільшення. Вони не хочуть іншої історії», — наголошує Наталя Гуменюк.

Одного разу вона домовлялася про інтерв’ю з жителем деокупованої Чернігівщини, сказавши: «ваша теща сказала, що ви бачили, як застрелили українського військовополоненого». 

«Він одразу в телефонній розмові на першій секунді мене поправив: “Я не бачив — мені зав’язали очі. Я чув”. Для нього було важливо, щоб історія залишилася такою, як є. Бо тоді ніхто її не заперечить», — пояснює Гуменюк.

Деяким журналістам, навпаки, необхідна драма. Вони здатні ретравматизувати героя, аби отримати найстрашніші деталі. Журналістка навела приклад роботи іноземних журналістів у Бучі. Один репортер прийшов на місце, де було багато потерпілих, і спитав: «Чи є хтось згвалтований, хто говорить англійською?». 

«Вони підводили людей до речей, які ті насправді не планували говорити. Вони змушували людей перебільшувати їхню історію. Хоча вона достатньо погана, щоб її не підважувати», — пояснює Гуменюк.

Раніше ми писали, як журналістам говорити з людьми, що пережили горе

Торік команда The Reckoning Project, співзасновницею якого є Наталя, вирішила документувати воєнні злочини, використовуючи методологію глибинних інтерв’ю, які вимагали докладного опису злочину. Це означало, що журналістам доводилося іноді ставити травматичні запитання, щоб докладно розібрати склад злочину. 

Інтерв’юери намагалися ставитися до постраждалої людини з повагою та уважністю. Вони виділяли час для спілкування, щоб уважно вислухати кожну деталь. Журналістам було важливо мати усвідомлення значущості своєї роботи та цілей спілкування з людьми. Наталя зазначила, що кожен має бути вдячним за довіру героїв та етично викристовувати їхні історії.

«Ти не маєш права під час своєї розмови подивитися на телефон і показати свою неуважність. Ти не маєш права переплутати деталь, бо в людини зруйнований світ. Вона хоче порядку й уваги до себе. Твоє втручання може це все зламати, тому треба бути надуважним», — підкреслила Гуменюк.

Важливо також, щоб людина розуміла, навіщо ми з нею говоримо та як використаємо її історію. Варто повернутися до людини перед публікацією її історії та перепитати про деталі, які могли змінитися чи були сприйняті неправильно.

Більше — у колонці Наталі Гуменюк про баланс чутливості та справедливості у висвітленні воєнних злочинів

Анна Бабінець: «Говорити мовою доказів і конструктиву»  

Анна зазначає, що її виданню «Слідство.Інфо» було легше пристосуватися до умов повномасштабної війни, оскільки журналісти протягом 11 років працюють у сфері розслідувань. Вони багато спілкувалися зі свідками злочинів, особливо коли робили фільм про вбивство Павла Шеремета чи розслідували справу Катерини Гандзюк — херсонської активістки. Тому певною мірою мали навички комунікації з потерпілими від насильства та злочинів. Утім, до катастрофічних наслідків великої війни ніхто не міг бути готовим.

Орієнтовані передусім на результат, журналісти-розслідувачі використовували мову доказів у своїх матеріалах. Багато їхньої роботи, зокрема по Бучі та інших деокупованих територіях, уже є частиною кримінальних справ в Україні. Утім, щоб переконати світову спільноту у вині Росії, треба зробити зібрані розслідувачами докази частиною міжнародних процесів.

«Ми маємо усвідомлювати, що без допомоги світу ми цю війну не виграємо, зокрема без інформаційної підтримки», — наголошує Бабінець. На її думку, коли справи дійдуть до міжнародних судів, ніхто у світі не захоче засуджувати Росію, бо вона все ще потужна та її досі бояться. 

Бабінець зауважує, що на міжнародних заходах світова спільнота іноді відкидає твердження українців про жахливі злочини, бо вони нібито надто емоційні як для журналістів, які мали б керуватися стандартами об’єктивності та балансу. Попри те, що українські журналісти проживають війну і як громадяни, за кордоном від них хочуть чути лише конструктив. Тому для досягнення бажаного результату Анна використовує у своїх доповідях лише мову доказів. 

Коли журналістів-розслідувачів запитують про етику їхньої роботи, включно закидаючи питаннями про зібрані докази, використання повних імен та прізвищ росіян, а також не заблюрені обличчя — для внутрішнього та зовнішнього ринків буде різна відповідь. 

«Чим стрункішими будуть докази, які ми зібрали, тим більше шансів, що вони будуть покарані. Для цього нам треба відсунути емоції та говорити зі світом мовою доказів та конструктиву. Матеріали мусять настільки відповідати журналістським стандартам, щоб ніхто не зміг причепитися до чогось і викреслити якісь зібрані нами докази, аби знайти ще один привід не судити Росію», — наголошує Бабінець.

Фото Дмитра Ларіна
Читайте також: Майкл Шелдон із Bellingcat — про OSINT-пошук російських воєнних злочинців