Раніше репортерка однієї з найбільших мереж радіостанцій у США NPR Елісса Надворни писала про освіту. Набуті навички допомогли їй сьогодні писати історії дітей, які пережили травматичний досвід. Як Надворни розповідає історії українських дітей та чим вона керується у своїй роботі.

Харків

Торік у серпні російська артилерія обстріляла дитячий садочок №323 у Харкові. Майже всі вікна будівлі вибило вибуховою хвилею, а сходові клітки завалило руїнами. Тоді кореспондентка NPR Елісса Надворни зацікавилася, що ж сталося далі його з вихованцями. Аби розповісти історію з місця подій, журналістка підтримувала зв’язок із багатьма родинами однієї з груп садочка, які роз’їхалися по всьому світу.

У одному із вересневих випусків програми Morning Edition Надворни розповіла про свою екскурсію садочком, де вона взяла інтерв’ю в керівниці садочка Яни Циганенко.

«Коли ми виходили, директорка сказала мені: “Я оплакую не шкоду, завдану школі. Це знищення дитинства”», — каже Надворни. — «Я не могла перестати думати про це. У мене виникла ідея, що я маю знайти учнів, які раніше навчалися там».

Так почалася багатомісячна репортажна подорож. Надворни повернулася до Харкова, щоби знайти виховательку та родини для інтерв’ю. Серед інших історій була особливо щемлива розповідь про двох найкращих друзів, яких розлучила війна. NPR перетворили її у репортаж та опублікували аж 12 квітня.

Щоб підготувати розповідь про шестирічних друзів Даніеля Бізяєва та Аврору Демченко, Надворни витратила кілька місяців, стежачи за історією з фотографом. Даніель зараз живе зі своїми батьками та двома братами у США, а Аврора з трьома братами та батьками — в Іспанії. Журналістка особисто їздила між країнами й тісно спілкувалася з героями про спогади й пережите.

Теми й життя в Україні

Раніше Надворни переважно висвітлювала питання освіти, але з початком повномасштабної війни почала їздити Україною, бувала у Львові та Києві. «Я висвітлювала освіту вже майже десять років, і багато з цієї роботи пов’язане з розмовами з дітьми», — каже репортерка. 

Про зміну тематики Надворни каже, що насправді перехід не був надто різким: «В основі більшості моїх історій — люди, які орієнтуються у світі, де вони опинилися — і це насправді одне й те ж, куди б ви не направили мікрофон. У мене є великий досвід спілкування з родинами та дітьми, тож це допомогло мені під час моїх репортажів в Україні».

Переважно свої сюжети репортерка записує на аудіо, але у випадку глибоких історій, як от про дітей Даніеля та Аврору, пише текстові репортажі. Її сюжети виходять у прямому етері NPR, у програмах на кшталт Morning Edition або All Things Considered. Кожна історія, яку Надворни готує з обстрілюваних міст, передбачає розмову з командою безпеки радіо на місцях та у штаб-квартирі у Вашингтоні. 

Журналістка каже, що повітряні тривоги та постійні обстріли значно ускладнюють швидкість роботи. Крім того, вона радить постійно пам’ятати про їжу та воду, адже міжнародний репортер може просто не врахувати комендантську годину. Серед іншого, Надворни подобається те, що вона бачить в Україні.

«Одна річ, яка може здивувати людей: це неймовірно сучасна та технічно підкована країна. У громадському транспорті — метро чи трамваї — ви можете розрахуватися за допомогою сканування телефону (відсканувавши квиток із застосунку чи за допомогою NFC, — ред.). Навіть під час війни поштова служба все ще працює та є набагато ефективнішою, ніж USPS (поштова служба у США, — ред.)!», — згадує репортерка.

Поради 

Серед джерел, які, на думку журналістки, можуть допомогти зацікавленим темою освіти, дітей та травми, є ресурс EWA. Це платформа, яка підтримує авторів у ніші та пропонує експертизу й редакційний супровід таких матеріалів. Також під час роботи з дітьми, особливо з таких місць, як обстрілюваний Харків, Елісса Надворни покладається, зокрема, на поради Dart Center. Він спеціалізується на журналістиці травми та пропонує враховувати такі нюанси:

• Будьте насамперед людиною, а вже потім — журналістом. Почніть зі слів співчуття дітям та їхнім сім’ям. Вони мають зрозуміти, що вам не байдуже. Далі чітко визначте, для чого ви прийшли. Поясніть свою роботу простими словами: «Я репортер і розмовляю з людьми про те, через що вони пройшли, аби розповісти їхні історії».

• Проведіть якомога більше попереднього дослідження. Перш ніж ставити дитині делікатні питання, поговоріть з її батьками, братами чи сестрами, вчителями, терапевтами, наставниками та будь-ким іншим, хто може знати про психіку дитини. Зберіть матеріал, аби мати контекст, у якому перебуває дитина.

• З’ясуйте, які питання ставила дитина. Ніщо не дасть вам краще зрозуміти її душевний стан (і, зокрема, що викликає тривогу), ніж запитання, які дитина ставить дорослим навколо. Ідеться саме про питання щодо травматичної події.

• Коли можливо, занурюйтеся у життя. Спостереження за дітьми в їхньому природному середовищі часто є більш плідним, ніж опитування. Якщо у вас є час і доступ, тусуйтеся вдома, у школі, де тільки можете.

• Коли прийде час розмови, знайдіть комфортне місце. Коли вам потрібно провести більш офіційне інтерв’ю, запитайте дитину, де їй зручніше поговорити. Молодші діти майже завжди хочуть спілкуватися у своїй кімнаті. Демонстрація улюблених речей зазвичай є приємним процесом для дитини. Тому запитайте про них: про іграшки, книги чи ігри. Також краще сидіти на підлозі, аби не натякати, що ви — авторитетна особа. Почніть із простих запитань, які загалом стосуються теми. Також варто сказати, що якщо дитина не хоче говорити, то завжди можна зупинитися.

• Залиште їх у «хорошому місці». Коли ми ведемо когось у «темне місце» під час розмови, треба повернути їх звідти до закінчення інтерв’ю. Для дитини це означає повернення до чогось легкого та позитивного — до своїх іграшок, друзів, улюблених телешоу — після того, як важка частина закінчилася.

• Перевірте те, що вам розповіли. Діти, як і дорослі, теж розуміють речі неправильно, тож їхні спогади можуть бути ненадійними.

• Не недооцінюйте їх. Журналісти все ще часто покладаються на батьків, вчителів чи поліціянтів, коли говорять від імені дітей, які пережили травму, залишаючи їх одновимірними фігурами. Але діти помічають набагато більше, ніж багато хто з нас усвідомлює. У них багато на думці, і зазвичай вони діляться цим, не знаючи, як їхні слова вписуються в ширший контекст. 

Раніше ми писали про досвід українських журналісток, які працюють із чутливими темами, та зміни, які внесла в їхню роботу війна. Також публікували поради про те, як журналістам спілкуватися з тими, хто пережив горе.