Перед Євромайданом, у відповідь на нищення Януковичем незалежних медіа, зародилася громадська організація Media Development Foundation. До ювілейної конференції Media Development Day (деталі тут) «Медіамейкер» спитав кількох журналістів і медіаменеджерів про те, як змінилася українська журналістика за 10 років. Публікуємо рефлексію головної редакторки LIGA.net Юлії Банкової. Більше матеріалів про ключові зміни та медіа, що виникли за цей час, очікуйте найближчим часом до річниці Революції Гідності.
Уранці 23 квітня 2013 року я прийшла на улюблену роботу, де працювала авторкою та ведучою ранкової програми з найкращими та найвідданішими професії журналістами. Це був телеканал ТВі. На той час — єдиний телеканал, де ми все ще могли говорити правду в країні, якою третій рік керував Янукович, і яка стрімко котилася в прірву диктатури. Влада системно ігнорувала інформаційні запити, вилучала опозиційні канали з кабельних мереж. Власники медіа втручалися в редакційну політику, забороняючи висвітлювати ті чи інші події. Важливі теми замовчувалися, журналістам перешкоджали виконувати роботу, а за численні випадки побиття нікого не карали.
Того ранку на прохідній ТВі нас зустрічали незнайомі молодики у спортивках — у кращих традиціях тих часів. Усі метушилися, кудись дзвонили, викликали поліцію… За одну ніч у телеканалу змінився власник — без попереджень і пояснень Костянтина Кагаловського замінив Александр Альтман, а гендиректором призначили Артема Шевченка. Ми вимагали прозорої структури власності та невтручання в редакційну політику, але ніхто не збирався задовольняти наші вимоги. За тиждень із телеканалу звільнилися понад 30 працівників, а редакція — майже у повному складі.
Ми втратили останню можливість чесно говорити із глядачем. Хоча ми знали, що так буде.
До Революції Гідності, окрім звичної роботи, українські журналісти боролися за професію: протести (щороку на День журналіста ми їздили в Межигір’я, проводили акції під час виступів Януковича та на його пресконференціях), зверталися до міжнародних організацій, створювали рухи проти цензури («Стоп цензурі!»). Також була підтримка колег у судах, самвидав, поїздки регіонами з надією достукатися до журналістів і редакторів із локальних медіа. Ми як могли кричали про важливість зберегти свободу слова. Я вважаю, нам це вдалося.
Відтоді багато змінилося. Люди, які тоді ухвалили єдине правильне для журналістів рішення (пішли з ТВі), створили проєкти, що досі рухають країну в бік демократії, роботу яких поважають: «Схеми. Корупція в деталях», «Слідство.Інфо», Bigus.info, hromadske та інші. Результати розслідувань лягають в основу кримінальних справ, депутатів позбавляють мандатів, чиновників-корупціонерів звільняють. Міжнародні партнери запитують нашу думку, світові організації вручають нагороди. 10 років тому про це годі було й мріяти.
Олігархічне телебачення досі існує, але вже не має такого впливу (згідно з дослідженням Internews, частка людей, для яких джерелом новин є ТБ, впала з 85 % 2015 року до 36 % 2022 року). Інтернет став альтернативою — і тут уже статки власника не мають вирішального значення.
Озираючись назад, я часто думаю, як далеко ми дійшли.
Молоді журналісти, яких я беру сьогодні на роботу, вже не знають, що таке боротьба за свободу слова (як я колись знала про темники лише з розповідей старших колег), не знають, що таке «президентський пул» і цензура (залишмо воєнний стан поза дужками). У них є вибір, якого в мене не було — криза кадрів, спричинена війною, змушує нас, редакторів, буквально боротися за мотивованих і професійних журналістів. Адже їх мало, а хороших незалежних видань уже значно більше. Останні 10 років вони з’являлися й розвивалися переважно на гроші грантів та пожертв людей, які розуміють цінність якісної журналістики.
Коли ми 2013 року створювали hromadske (авторка — одна із засновників медіа, обіймала посади журналістки, редакторки, ведучої та СЕО, — Ред.), люди легко давали гроші на медіа, яке 24/7 транслювало події на Майдані, а потім ретельно висвітлювало війну (перший мільйон гривень ми зібрали на платформі «Спільнокошт», але люди чимало донатили на рахунки й навіть давали гроші на вулиці, впізнаючи нас під час роботи). Альтернативи цьому майже не було.
За кілька років маленька ГО із вісьмома засновниками розрослася до великого медіа, в якому працювали приблизно 100 людей. І тут нашої журналістської майстерності вже було недостатньо: треба було вміти ефективно управляти людьми, планувати, диверсифікувати доходи тощо. Серед нас не було менеджерів — ми, журналісти, вчилися всьому на власних помилках. Ми ніколи не думали про медіа як про клієнтоорієнтований бізнес, який якщо не є прибутковим, то принаймні заробляє на існування та розвиток. Ми завжди думали про виживання та збереження професії як такої, а не про пошук грошей на існування.
Замислитися про гроші нас змусила пандемія. Коли рекламні ринки впали (а вони для багатьох медіа були визначальним джерелом доходів) — комерційні відділи нічого не могли вдіяти. Тоді журналісти звернулися до читачів: ви — наша єдина надія, підтримайте нас, якщо хочете, щоб ми продовжували працювати. І люди відгукнулися. З ринком сталося те, з чого hromadske починало: краудфандинг і формування спільноти однодумців. Аудиторію почали слухати, бо вона давала гроші.
Звісно, це не стало основним джерелом надходжень, давши у кращому випадку 10–13 % річного доходу, але в людей почала формуватися звичка й культура. Ми отримали хороший сигнал: українці готові платити за якісну інформацію, вони розуміють цінність незалежної журналістики. Почали з’являтися пейволи, нові формати роботи (тут я маю на увазі участь читачів у створенні контенту, події для передплатників, чати, які давали швидкий доступ до редакції). Оживали бізнеси — нативна реклама вийшла на новий рівень, бо тепер вона точно мала відповідати інтересам читачів, які співфінансували медіа.
Читайте також: Соціальна проблематика — більше не «екзотика». Олександра Горчинська — про зміни в українській журналістиці за 10 років
Але повномасштабний напад Росії зупинив усі плани розвитку й відкотив нас назад до грантів, (само)цензури (частіше в інтересах національної безпеки, але іноді всупереч їм) та державного телебачення. Телемарафон, який давно час завершити, став реінкарнацією того державного ТБ з майже виключним правом на доступ до спікерів та лінії фронту, з якого я звільнилася 2010 року через цензуру Адміністрації Президента часів Януковича (йдеться про Перший Національний телеканал, сьогодні — Суспільне, — Ред.). І перед нами знову той самий виклик — боротися за виживання:
- фізичне виживання кожного з нас у війні з Росією;
- виживання професії — тут є дві небезпеки: російська пропаганда та розвиток технологій (SM та AI) і влада, якій буде дуже важко відмовитися від монополії на інформаційний простір, коли війна завершиться.
Але нам не звикати. Тим паче, що стартові умови сьогодні значно кращі, ніж були в нас 10 років тому.
