21 листопада 2013 року група людей, незгодних із політикою тодішнього президента України Віктора Януковича, вийшла на Майдан Незалежності з мирною акцією протесту. Цей день змінив не лише історію всієї України загалом, а й українську журналістику зокрема. 

Перед Євромайданом, у відповідь на нищення Януковичем незалежних медіа, зародилася громадська організація Media Development Foundation. До ювілейної конференції Media Development Day (деталі й реєстрація тут) «Медіамейкер» спитав кількох журналістів і медіаменеджерів про те, як змінилася українська журналістика за 10 років. Публікуємо рефлексію журналістки NV Олександри Горчинської. Більше матеріалів про ключові зміни за цей час очікуйте найближчим часом до річниці Революції Гідності.  

Євромайдан як точка незворотності

Восени 2013 року, за пару днів до початку Євромайдану, я, тоді 22-річна випускниця Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, прийшла на роботу в «Газету по-українськи». Це була моя перша робота, де потрібно було працювати в редакції фултайм. До цього я писала для різних видань і працювала дистанційно, поєднуючи роботу з навчанням. Проте то був дещо інший досвід. 

Євромайдан, а згодом — Революція Гідності, анексія Криму та початок війни на Донбасі повністю й незворотно змінили контент в українських медіа. А також суттєво вплинули на особливості та умови роботи самих журналістів. 

Наймоторошніше, що могло з’являтися на шпальтах газет до того, — це новини про маніяків, зґвалтування або страшні смертельні ДТП. Фотознімки до таких матеріалів ретельно заблюрювалися або добиралися з таким ракурсом, щоб уникнути демонстрації прямих сцен жорстокості та насильства. 

Проте в один момент все змінилося. На мою думку, цим моментом став день, коли в центрі української столиці раптом почали розстрілювати насмерть мирних протестувальників — учасників Революції Гідності. Ті кадри, продемонстровані в прямому етері, згодом — фотографії загиблих, загорнутих у просякнуті кров’ю синьо-жовті прапори, а ще згодом — масове прощання з цими загиблими на Майдані Незалежності під «Гей, пливе кача»,  мабуть, і стали тієї точкою неповернення. Точкою, після якої все уже точно не стане як раніше. 

З початком війни на Донбасі в соцмережах, а також у матеріалах і сюжетах журналістів з’явилося більше контенту нового, продиктованого війною формату: історії військових і цивільних, що постраждали від бойових дій, знімки понівечених уламками облич і тіл, історії сімей загиблих воїнів… Цей контент, на жаль, не просто став звичною частиною сучасних медіа. Через нього також почала формуватися нова дискусія про етику роботи журналістів: що потрібно заблюрювати, а що ні? Як писати про війну? Чи потрібно показувати глядачам тіла окупантів? А зловтішатися з їхньої загибелі? Як подавати інформацію про осіб, що здобули тяжкі травми й інвалідність під час війни? Вийшли з полону? Мають ПТСР?..  

Соціальні теми вже не є чимось незвичайним 

Я почала цікавитися соціальною тематикою приблизно через півтора року після того, як потрапила на роботу в NV. Тоді зробила перший матеріал про ринок секс-послуг у Києві, згодом потрапила на міжнародну програму Harm Reduction Academy від МБФ «Альянс громадського здоров’я», присвячену темі наркозалежності та програмам зменшення шкоди для наркозалежних осіб в Україні та світі. Тоді ж з’явилися мої перші матеріали про життя ЛГБТ в Україні, потім — репортаж із київського крематорію та багато інших публікацій, присвячених таким табуйованим на той момент темам, як секс, смерть, психічне здоров’я, залежності, ВІЛ/СНІД тощо. 

На той час, коли я тільки починала занурюватися в такі тематики, аудиторія це сприймала як таку собі «екзотику».

Про це мало писали, такі теми практично не досліджували серйозно, з такими героями майже не робили нормальних, адекватних інтерв’ю без стигматизації та слів «шок» і «сенсація» в заголовку.

Відтоді минуло, напевне, років п’ять, і ми бачимо зовсім новий, проте цілком сформований напрям журналістики. З’являється все більше авторів та авторок, які вміють, хочуть і знають, як висвітлювати складні соціальні теми, розуміють, що означає словосполучення «журналістська етика», та спроможні знайти підходи навіть до найскладніших героїв або героїнь. А такі теми, як життя ЛГБТ, наприклад, більше не є чимось ексклюзивним і незвичайним. Принаймні, якщо ми говоримо про великі медіа. 

Більше про це: Як працювати з чутливими темами під час війни — досвід Олександри Горчинської, Олесі Біди й Анастасії Іванців

Звісно, досі є величезний розрив між загальнонаціональними крупними медіа та медіа регіональними й локальними. Зокрема й у тому, що стосується висвітлення чутливих тем, які завжди було прийнято вважати «пікантними» й «забороненими». Проте хочеться вірити, що цей розрив із часом лише зменшуватиметься. 

Окрема ніша, якій я хотіла би приділити увагу, — це так звані «жіночі» медіа. Раніше словосполучення «жіночий журнал» найчастіше могло асоціюватися з якимись виданнями типу «Натали» або «Лиза». А «жіночим» контентом вважалися статті про те, як лікувати нежить у дітей, поради, як стати тигрицею в ліжку, рецепти випічки на свята та рекомендації щодо нанесення вечірнього макіяжу. Сьогодні ж на українському ринку з’явилося чимало якісних видань, які пишуть про гендерну рівність, права жінок та фемінізм і виробляють справді високоякісний контент. А глянцеві журнали, які раніше аж виблискували фотографіями ідеальних оголених тіл на обкладинках, також змінюють пріоритети. Яскравий приклад — свіжий матеріал українського VOGUE із виконувачкою обов’язків директорки Музею Голодомору Лесею Гасиджак, яка пережила хвилю хейту в соцмережах через свою вагу. 

Журналісти працюють у нових умовах 

Наприклад, якщо раніше журналісти ділилися на тих, хто висвітлює війну — безпосередньо на лінії фронту або ж в тилу — і тих, хто має інший профіль, то з початком повномасштабки війна так чи інакше фігурує в роботі всіх українських журналістів. Її неможливо оминати в створюваному контенті, вона тепер — усюди.

А ті, хто ще пару років тому і не думав працювати воєнкорами, сьогодні можуть не вилазити з передової.

Докладніше: Українські воєнкори — про інфляцію трагедій і вимушені прогалини в історії

Зміна, яку також важливо зафіксувати, — перехід на дистанційну роботу. Спочатку світ поглинула пандемія коронавірусу COVID-19, через яку більшість компаній вимушено переформатувалися під віддалений режим роботи. Багато хто після подібних експериментів так і не повернувся до повноцінного офісного графіку. Потім — початок повномасштабної війни у лютому 2022-го. Через велику війну тисячі українців та українок були змушені переїздити — як у межах країни, так і за кордон. Але такі журналісти й далі працюють на українські медіа — навіть перебуваючи десь в Європі, Канаді або Великій Британії. 

Докладніше: «Залишаюся в українському інфопросторі». Як працюють медійниці, які виїхали за кордон через війну

Ще один важливий момент, який хотілося б відзначити, — це видимість самих журналістів та їхньої роботи для світової аудиторії. Українські медіа почали не лише помічати, а й цитувати. Українські журналісти пішли працювати фіксерами та стрингерами, створюють колонки й репортажі для найкращих медіа світу. А ще — здобувають найпрестижніші журналістські нагороди світу за репортажі з Маріуполя, фіксування воєнних злочинів тощо. 

Тут більше про те, як українські редакції ставляться до висвітлення воєнних злочинів

Ціна, яку наші колеги платять за свою впізнаваність, сьогодні — надвисока. Проте саме завдяки цій безстрашності та готовності працювати в будь-яких умовах, під кулями, в підвалах та бліндажах, в умовах блекаутів та в окупації, твориться нова українська журналістика. Така, в якій центром всього стає одна мета — донести світові правду про те, що відбувається в нашій країні під час війни.