У нещодавній колонці спікерка Bucha Journalism Conference 2023 Ольга Кириленко ділилася з нами досвідом свого першого року документування війни. Чимало колег-журналістів не ведуть репортажі з передової, проте наслідки війни та документування злочинів російських військових стали невіддільною частиною їхньої роботи.

У цьому тексті Наталя Гуменюк, співзасновниця The Reckoning Project, виконавча директорка Лабораторії журналістики суспільного інтересу й також спікерка конференції в Бучі, розмірковує про зниження чутливості до жахливих історій, сенс фіксування й опрацювання гігабайтів людського горя та те, чому документування воєнних злочинів недаремне.

На початку квітня 2022-го, одразу після звільнення Шестовиці — села на під’їзді до Чернігова — один із місцевих чоловіків веде нас подивитися на гору спаленої російської техніки. Під час короткої розмови дорогою з’ясовується, що його сина розстріляли, коли той намагався виїхати з окупованого села. 

Через кілька годин у сусідній Киїнці біля розбитого мосту сидить дідусь. Ми знаємо, що Киїнка взяла на себе удар і постраждала найбільше. 

Побіжно запитую, як люди пережили бойові дії. Виявляється, що дідусь також втратив сина. Той загинув під час обстрілу. До Ягідного, розташованого через річку від Шестовиці, добираємося лише наступного дня. Село стало відоме тим, що упродовж місяця російські окупанти утримували 370 місцевих у підвалі школи. Дорогою до неї зупиняюся біля чоловіка, що мете вулицю. Той починає плакати щойно звертаюсь із питанням. Він — батько убитого Віктора Шевченка, його другий син вважається зниклим безвісти.

Це що, жахливе журналістське «везіння» — щоразу просто на вулиці зустрічати людей, в яких загинули діти? 

Обережно з градацією страждань

Буча, Ізюм, Маріуполь… Власні назви українських міст, що бачили найгірше, стали символами жахіть. Справді, за час окупації в Київській області загинуло орієнтовно 3000 людей, більшість були страчені. У Бучі кількість убитих найбільша на кількість населення. На цвинтарі в Ізюмі 440 свіжих могил. Ми досі з заціпенінням чекаємо на ту саму цифру — кількість маріупольців, що втратили життя під час облоги. 

Водночас фраза «У нас не було такого страшного, як у Бучі», яку чула в селах Чернігівщини, Харківщини, Миколаївщини, не має вводити в оману. Бодай трохи поспілкувавшись, у кожному населеному пункті, який пережив окупацію чи опинився на лінії фронту, я натикалася на жінку, чийого чоловіка кидали до підвалу чи розстріляли, бо він говорив телефоном при дорозі, мав стару військову форму, в якій ходив рибалити (як буває в українських селах), або чию машину обстріляли під час евакуації. А старости згадували ім’я чийогось сина-брата-батька, якого знайшли убитим у лісі неподалік. «Один на село» — здається небагато. Та страхіття в тому, що йдеться фактично про кожне село, містечко, хутір. Так само в цій війні ще не було дня, аби хтось не загинув.

Жодна прокуратура світу не створена, щоб розслідувати таку кількість порушень. Не існує правозахисної організації, спроможної проаналізувати усе. Навіть усі українські медіа гуртом не можуть розповісти геть ці історії…

Але це не означає, що цього не треба робити. Але як обирати? 

Фахівці, що працюють із травмою та вчили нашу команду з документування воєнних злочинів спілкуватися з тими, хто пройшов важкий досвід, попереджають: обережно з градацією страждань. Жахливість одних злочинів — катувань чи убивств — не применшує болю, який відчула людина, що пройшла через (на перший погляд) менші випробування. 

Та це дається непросто. На занятті з висвітлення травми я зізналася собі, що найбільше соромлюся не знаходити сил для співчуття, порівнюючи досвід людей. Після десятого розбитого села й сотої розтрощеної хати, вийшовши з розмови про катування, таки непросто приділити належну увагу людині, яка просить розповісти про її обстріляний будинок. 

Психолог попереджає: така нечутливість — ознака емоційного вигорання, симптом, що організм не здатен обробити більше інформації та потребує перерви в роботі. Але для нас, репортерів, така порада «зупинитися» звучить як насмішка.

Усе ж справа не тільки в емоційному вигоранні, але й тому, як працює наша індустрія. 

Знецінення «менших» злочинів 

2020-го ми створили Лабораторію журналістики суспільного інтересу саме для того, щоб шукати нові форми роботи зі складними, важливими, але непопулярними темами — зокрема окупацією Криму та східної України. Висвітлюючи їх як кореспондентка, редакторка та керівниця медіа, я бачила, як складно редакціям продовжувати висвітлювати війну, бо «аудиторія не читає». Нашим завданням було експериментувати, проводити соціологічні дослідження, вислуховувати фідбек на матеріали у фокус-групах, щоб зрозуміти, які журналістські підходи можуть повернути довіру та зацікавленість. 23 лютого 2022-го року ми презентували українським редакторам дослідження, як працювати з окупованими територіями. 

Велика війна все перервала. Кожен мав робити те, що може найліпше й має якусь додаткову цінність. Для мене це був досвід воєнкора, а також великих західних видань. Тому як репортерка я почала подорожувати країною та писати англійською колонки й репортажі для The Rolling Stone, The Guardian, The Washington Post, а зрештою й інших видань. 

Київ, Одеса, Миколаїв, харківська Салтівка, Охтирка, розмови з маріупольцями, які змогли дістатися Запоріжжя, Бахмут, Сєвєродонецьк, Лисичанськ… Та працюючи навіть з найліпшими редакторами, яким мені немає чим дорікнути — вони дійсно з максимальною повагою ставилися до текстів української репортерки, яка висвітлює війну у своїй країні — я таки спостерігала, як ескалація насильства знецінює «менші злочини». 

Певно, тому ще в перший тиждень війни я попросила одного з редакторів прибрати дописаний ним прикметник «slaughter» (буквальний переклад — різанина, використовується для опису чогось жорстокого). «Поки зарано вживати це слово. Ті обстріли Києва про які я пишу зараз, це ще не slaughter. На жаль, за тиждень, за два, за місяць буде гірше. Тож яке слово ми вживатимемо тоді, коли зрештою станемо свідками “slaughter”? Давайте поки не будемо використовувати це слово», — відписала я. 

У звільнену Бучу я їхала з телефоном, забитим гігабайтами невідпрацьованих інтерв’ю з маріупольцями, з записником, що ряснів прізвищами сєвєродонеччан, які подарували мені свій час і увагу, але на розповідь яких мені не вистачало сил. І якщо в перші дні видання просили, щоб «написала бодай щось», на цьому етапі треба було добре постаратися, щоб західний читач таки дочитав цю оповідь. 

Коли повернулася з Мотижина, де ховали Ольгу Сухенко — цей матеріал досі для нас залишається одним з найтяжчих — то запам’ятала телефонну розмову з американським колегою. Доти він був кореспондентом одного з найбільших світових видань, але нарікав, що після перших публікацій про страхіття в Бучі, його колишнє медіа просто намагається знайти історію, «гіршу за попередню». 

Я ж говорила, що емоційно відмовляюся зумисно шукати «ще трагічнішу історію, ніж із Бучі» саме тому, щоб не підігравати цій спіралі ескалації. Правда достатньо жахлива. Зрештою, частина російської тактики — посилювати ставки, затьмарювати попередні злочини ще більшими трагедіями, ніби стираючи попередні біди.

Проговорити, щоб рухатися далі

Моральних сил мені давало те, що разом із командою Лабораторії журналістики суспільного інтересу, нашим давнім колегою Пітером Померанцевим, а також американською воєнною кореспонденткою Джанін ді Джовані ми започаткували The Reckoning Project: Ukraine Testifies, що документує воєнні злочини. До цієї ініціативи ми долучили кількадесят українських репортерів та режисерів-документалістів зі всіх куточків України, а також іноземних аналітиків і юристів. Уже рік ми записуємо детальні розмови з прямими свідками ймовірних воєнних злочинів у спосіб, який дає змогу аналізувати ці дані, передавати їх юристам і готувати справи в національних і міжнародних судах. 

Паралельно свідчення стають основою документальних фільмів та медіаматеріалів, які ми спершу готували для великих англомовних медіа. Нині ми починаємо працювати з іншими мовами й континентами. Зафіксовані, зафільмовані свідчення фактично лишаються історичними документами, які можна використати для майбутніх меморіалів, музеїв, великих художніх творів. 

Власне, це відчуття осмисленості щоденної роботи й досі дає змогу триматися. Усвідомлення, що кожна розмова має цінність, вона не загубиться в моєму записнику, і навіть якщо матеріал не вийшов зараз, хтось використає його згодом. 

Так наша дослідниця й письменниця з Чернігова Віра Курико зберегла історію першого великого авіаудару по вулиці Чорновола в Чернігові, де, за офіційними даними, загинули 47 людей. Російський літак випустив бомбу по мирному кварталу міста 3 березня 2022 року, коли у місті в облозі не було зв’язку. Новина про те, що в Чернігові загинули люди, які стояли в черзі в аптеку, за великим рахунком залишилася новиною. Та переглядаючи на міжнародних показах наш фільм про цю атаку, я розумію, що найбільше розчулююся на моменті, коли одна з героїнь — Галина Пісня, яка заледве вижила, бо її квартиру геть зруйнувало — розповідає, «я казала “до побачення” кожній речі, яку зберігала все життя, але яку довелося викинути». Руйнування однієї речі може бути руйнуванням цілого світу. 

8 квітня 2023 року, рівно за рік після обстрілу Краматорського вокзалу, в якому загинуло за різними даними від 59 до 61 людини, ми показували фільм у Краматорську. Етично ми переживали, як почуватимуться свідки однієї з найкривавіших атак під час перегляду. Чи варто їм нагадувати?

Та їхня реакція дала мені зрозуміти, що поки історія не розказана — вона залишається плямою болю. Біль втрати, звісно, не загоїти так легко. Але вербалізована історія, проговорений досвід дає можливість відділити жахіття від себе, хоча б трошки «відпрацювати» й рухатися далі. 

(Повідомлення про обстріл Краматорська я прочитала, саме дописуючи матеріал з Бучі. Добре пам’ятаю, що того дня і світовим, і українським медіа було не до Донеччини. Зрештою, ця історія лишилася недорозказаною, хоча цей злочин лишається одним з найкривавіших одномоментних ударів). 

Відповідальність чи попередження?

За цей рік ми з командою записали орієнтовно 300 глибоких, докладних розмов із прямими свідками воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Постійно комунікуючи з юристами, я можу дозволити собі сказати: кожен злочин — це трагедія, але не кожна трагедія є злочином. Співочолюючи проєкт, який сфокусований на юридичній відповідальності за скоєні дії, можна почати професійно «відфільтровувати» незлочини… Я в жодному разі не закликаю до цього. Зізнаюсь, я б найбільше не хотіла, щоб ця війна асоціювалась у світу лише з воєнними злочинами. Певно, частково завдяки цьому мені так само важливо окремо збирати інші історії російської війни проти України на платформі «Життя війни».

Аби не загубитися, не потонути в потоці жахіть, варто зрозуміти власний фокус, мету, ціль. 

2022-го нашим завданням було насамперед привертати увагу до самого факту того, що відбувається, розповідати про те, що коїть російська армія в Україні. «Сидячи» на горі з доказів, 2023-го мені, завдяки експертизі наших аналітиків і юристів, важливо наголошувати, що «злочини — не просто трагедія». Адже трагедія може сприйматися як прикрість, «супутня втрата війни». А злочин має виконавців, які мусять нести відповідальність. 

Мені важливо пояснювати, що те, що ми висвітлюємо злочини в реальному часі, — не перешкода, а перевага. З часом травма витісняє важкі спогади, а з ними — і важливі деталі. Переобтяжені кількістю інформації, згодом свідки починають переповідати не власний досвід, а те, що прочитали в соцмережах, почули від сусідів. Тож чим раніше ми говоримо з людьми, тим більше шансів докопатися до правди. 

Ще одна російська тактика — посіяти зневіру, що всі попередні «міжнародні кримінальні суди не мали значення», «ніяких справ не буде», або ж вони триватимуть десятиліттями. 

Міжнародне правосуддя дійсно недосконале. Я ж наводжу аргументи: немає причин йому таким лишатися. 

Дії російських військових — також і наслідок безкарності. Ця армія відшліфовувала свій злочинний інструментарій у Чечні та Сирії. На території, контрольованій диктаторами, не було так багато журналістів, як в Україні. Війська РФ у Бучі, певно, сподівалися, що світ не нічого не дізнається. Але наразі росіяни намагаються знищити й окупувати територію демократичної, вільної країни, де після звільнення зможуть працювати як місцеві, так і національні медіа, куди можуть доїхати й правозахисники, й міжнародні прокурори. 

Якщо мої колеги, що працювали на війнах на Балканах, Африці, Сирії, говорячи про потребу розслідувати міжнародні злочини, насамперед згадують про відповідальність за скоєне, мені як журналістці з України більше йдеться про превенцію. 

У червні 2022-го Ірина Лопатіна прочитала новину, що батько з Маріуполя не пройшов фільтрації, а його трьох дітей забрали до Росії. Тоді росіяни хизувалися тим, як багато дітей вивозять. А ми й уявити не могли, що в березні 2023-го Міжнародний кримінальний суд видасть ордер на арешт Владіміра Путіна, звинувачуючи його саме в незаконному вивезенні українських дітей. Герої нашого матеріалу також дали свідчення міжнародним прокурорам. І якщо в перші дні після оголошення ордера МКС так звана уповноважена з питань дітей у РФ Марія Львова-Бєлова саркастично жартувала над гаазькими прокурорами, то наступні місяці стала обережнішою. 

Якщо ордер на арешт хоча б зупинить збільшення масштабів депортації, зробить ці викрадення не такими системними, або хоча б одну дитину повернуть, я говоритиму, що все не дарма. 

Одне з частих журналістських питань: «Які шанси побачити Путіна за ґратами»? Я б була обережна з формулюваннями, які заганяють нас в рамку «пан або пропав», «усе або нічого». Зізнаюсь, що імейл від редактора великої газети з Південної Африки, де ми публікували свої матеріали, що через повістку МКС Путін не приїде на саміт БРІКС в ПАР цього літа, дає відчуття, що все ж щось рухається. 

У цій великій війні ми не можемо підбивати підсумки, бо вона ще триває. Ми можемо думати про те, де шукати сили, щоби продовжувати працювати. Так само я утримуюсь від порад іншим. Єдину можу дати собі — працювати осмислено, постійно ставлячи собі питання: чи є якась користь від того, що я наразі роблю?