Журналістика і в світі, і в Україні переживає важкі часи. Масові скорочення, занепад моделей дистрибуції та заробітку, а в Україні — війна, окупація територій і психологічне виснаження, призводять до закриття та зникнення видань. Або, як варіант, там залишається один-два журналісти, а контент-план зводиться до рерайтів пресрелізів чи інших новин, адже на довгі формати не вистачає ресурсу.
Особливо небезпечно це на локальному й гіперлокальному рівні. Національні медіа рідко можуть спуститися в громади, а якщо вони втратять свої медіа, то про їхні проблеми буде нікому говорити. Так утворюються новинні пустелі. Про спустошення медіаландшафту та його вплив на інші сфери життя як в Україні, так і в інших країнах, розповідає керівник відділу досліджень Media Development Foundation Максим Срібний.
Що визначає новинні пустелі?
Хороша метафора допомагає краще осмислити проблему або явище. Коли говориш про «новинні пустелі», то нескладно зрозуміти, що це означає. Наочно, зрозуміло, просто. Пустеля = нічого немає, а новинна пустеля = немає новин. Якщо заглиблюватися, то будуть з’являтися безліч нюансів і уточнень, але основа буде тією ж — у новинних пустелях немає новин.
Концепт новинних пустель прийшов до нас зі США у дуже специфічному моменті історії — занепаді щоденних і щотижневих локальних паперових газет на фоні розвитку диджитал-медіа та економічної кризи 2008 року. За підрахунком Школи журналістики та медіа імені Волтера Хуссмана (Hussman) Університету Північної Кароліни за 14 років (із 2004-го до 2018-го) із мапи США зникли понад 1800 газет. А ті, що залишилися, зазвичай мають тираж менш ніж 15 000 примірників і постійно борються за виживання.
Саме брак локальних медіа мають на увазі, коли кажуть про «новинні пустелі». Та сама Школа журналістики імені Волтера Хуссмана визначає, що:
Новинні пустелі — це громада (сільська чи міська) з обмеженим доступом до перевірених і повних новин, достатньої інформації, що живить демократію на низовому рівні.
Як живеться громадам у новинних пустелях
Пропоную в межах цього тексту прийняти постулат, що місцеві медіа абсолютно необхідні для розвитку здорової демократії.
Це можна проілюструвати двома наслідками:
- Перший — очевидніший — без місцевої преси місцева влада не відчуває потреби бути підзвітною громаді у розподіленні ресурсів для цієї громади. Іноді це відчувається на гаманцях платників податків — у громадах, де немає локальних незалежних медіа, вартість робіт із облаштування міста вища, як і рахунки за комунальні послуги.
- Другий — без змістовної роботи локальних медіа, які стежать за конкретними службами міста (так званий beat reporting), про безліч зловживань і критичних ситуацій ніхто б і не дізнався. Та й великі розслідування цілком можуть початися саме з систематизації маленьких локальних історій.
Новинні пустелі — не єдині «тематичні» пустелі, які є. За аналогією можна говорити про харчові пустелі, медичні пустелі, доглядові пустелі та ще безліч понять, які теж використовують цю дуже наочну метафору. Усі вони дуже тісно пов’язані між собою, бо фактично говорять про одне й те саме — відсутність ресурсів для розвитку громади чи цілої області на якійсь території. Представлення доволі складних концептів доступу до ресурсів, регіонального розподілу та наявності послуг у вигляді простої мапи дає змогу взагалі говорити про пустелі, осмислити їх і пробувати їх викорінити.
Щодо причин появи та розширення новинних пустель, то дослідники сходяться в першості економічних причин — що менше платоспроможного населення та рекламодавців, то менше можливостей для незалежного медіа існувати. Дослідження Північно-західного університету (Northwestern University)подають інформацію про медіанний дохід домогосподарства кожного штату, роблячи видимими економіку кожного регіону. Так, статистично ймовірніше, що новинна пустеля буде у штатах із нижчим медіанним доходом домогосподарства. Це ж правило стосується і регіональних розподілів в інших країнах.
Яка ситуація з новинними пустелями у світі
Це не лише американська історія, до цієї теми активно звертаються у:
- Великій Британії: там виявили, що орієнтовно 4 млн громадян живуть у новинних пустелях (і ще 1 млн у «сухих землях» із дуже незначною кількістю медіа), а найбільшою новинною пустелею є район Лондона Льюїсхем із населенням у понад 400 000 людей;
- Європейському союзі: там можна казати про цілі регіони Центральної та Південно-Східної Європи як про ті, що мають потенціал опустелювання;
- Австралії: новинні пустелі можуть займати тисячі кілометрів провінції Південна Австралія, а найнасиченішим медіа містом є не Канберра — столиця держави — а Брисбен, третє за населенням місто країни (на 2.5 млн населення припадає орієнтовно 14 видань);
- Китаї: де проблема новинних пустель тісно переплітається із наявністю контрольованих Китайською комуністичною партією офіційних газет (і тим, що навіть із цими газетами люди з передмість і сільських районів стикаються радше випадково).
Загалом це показує, що здорова робота локальних медіа є важливою для всього світу — як держав із великою історією незалежних медіа, так і держав, що історично перебували під режимами з цензурою.
Цікаво, що є певні особливості, які характерні для всіх країн, де проводять подібні дослідження. Регіональні центри — столиці земель, областей, провінцій — майже завжди здоровіші за переважну більшість периферійних спільнот. Винятком може слугувати приклад Латвії — там Ризький регіон значно менше покритий, аніж інші землі на кшталт Відземе чи Курземе. У швейцарському дослідженні навіть порахували, що регіональні центри згадуються частіше, аніж міста умовно районного значення чи сільські регіони.
А яка ситуація в Україні?
В Україні схожу візуальну репрезентацію мають мапи від «Детектора медіа» й Інституту масової інформації та Національного проєкту з медіаграмотності «Фільтр», де вони надають список медіа, рекомендованих до прочитання або перегляду щодо області, у якій ті функціонують. І там теж наочно показано, де медіа бракує, а де, навпаки, проблем із незалежними медіа немає.
Ми в Media Development Foundation також звернулися до цієї теми, бачачи трагічні зміни, що відбулися з Північчю, Сходом та Півднем України, де десятки видань припинили свою роботу та зникли з мапи країни взагалі. Тому, опустившись на рівень районів, ми почали перебирати всі медіа, до яких могли дотягнутися, щоби пересвідчитися, що вони дійсно працюють і далі інформують свої громади, якими б розпорошеними вони не були.
Що виявило дослідження
На перший етап ми взяли 11 областей — найбільш постраждалих під час повномасштабної агресії Росії проти України — щоби зрозуміти, що відбулося з медіа у цих регіонах. У цих 11 областях є 68 районів та одне місто спеціального статусу (Київ), які й стали одиницями нашої мапи.
На цій території ми знайшли 879 редакцій, що працюють (закриті, на жаль, ми окремо не фіксували).
І це стало основою нашої вибірки. Щоби продемонструвати на мапі наявність чи відсутність медіа в районі, ми ввели концепт «здоров’я» з такою градацією:
- «нездоровий» район (червоного кольору) — немає медіа, базованих у районі, та район не покритий виданнями з інших районів АБО немає медіа, базованих у районі, та район покриває лише одне медіа з інших районів;
- «частково здоровий» район (жовтого кольору) — район, у якому є ОДНЕ незалежне медіа АБО район, який покривають щонайменше два медіа з інших районів;
- «здоровий» район (зеленого кольору) — район, у якому базується два й більше незалежних медіа.
Ми так само виявили, що обласні центри у будь-якому разі не є пустелями — концентрація ресурсів і наявність регіонального бюро чи центру виробництва «Суспільного» не дозволяє зовсім провалитися в наявності незалежної інформації.

Українською особливістю є наявність регіональних мереж, якими дуже часто керують харизматичні лідери, здатні об’єднати навколо себе декількох якісних журналістів, що працюють у невеликих містечках. Ми бачили такі приклади на Харківщині, Сумщині, Херсонщині. Та і загалом можемо говорити про наявність певного штибу регіональної журналістики — доволі багато видань концентруються на проблемах всієї області або навіть кількох сусідніх областей (чомусь особливо яскраво цей тренд виблискує на Півдні України із досліджуваних областей), а не конкретного міста чи об’єднаної територіальної громади.
А що з окупованими територіями?
З тимчасово окупованими громадами та районами складно. Ми теж намагалися їх досліджувати, і ясно, що окупаційні ресурси до нашої вибірки не потрапили. Що стосується українських видань, то з одного боку, вони інформують жителів міста, що з нього виїхали, про те, що відбувається в окупації, які події трапляються та загалом про ситуацію в населеному пункті. З іншого ж, у багатьох випадках у людей, що безпосередньо перебувають на тимчасово окупованій території, доступу до українських медіа немає — або окупанти блокують доменне ім’я .ua повністю, або ж ціляться в найбільш активні медіа та закривають їх окремими указами. Тому на результати щодо тимчасово окупованих територій варто дивитися із ноткою скепсису — не можна сказати, чи дійсно вони задовольняють інформаційні потреби громади на 100 %.
На додаток є медіа, що базувалися в містах, яких на сьогодні вже фактично не існує — вони або зруйновані вщент, або є лише тінню себе ж трирічної давнини. І тут постає зовсім інший набір питань: а чи можемо ми говорити про медіа міста, якого немає? А саме медіа, яке працювало все своє життя для міста, як воно почувається, чи продовжить роботу? Кому взагалі потрібні новини руїн? Але це, знову ж таки, тема окремого дослідження.
Підсумовуючи, скажу, що ми тут, вказуючи, що умовний Сєвєродонецький район Луганської області здоровий, говоримо лише про те, що на території України працюють медіа, які своєю метою ставлять насамперед інформування громади тимчасово окупованого міста.
У дослідження є обмеження
По-перше, ми цілковито ігноруємо нетрадиційних гравців на медіаринку — Telegram-канали чи сторінки соцмереж присвячені конкретному місту, та регіональні групи. У цих випадках ми просто не могли перевірити, що це за організації — вони або управляються анонімно, або не ведуться журналістами. Тому ми не можемо зі 100 % ймовірністю сказати, що певний регіон є новинною пустелею, адже, за словами Джесіки Кольє (Jessica Collier), навіть у новинних пустелях люди однаково отримують новини, а периферійні актори (блогери, Telegram-канали, регіональні групи та інші штуки які існують десь на межі журналістики) медіасередовища — взагалі тема окремого дослідження.
Читайте більше: Як і про що пишуть Telegram-канали в різних українських містах
По друге, ми шукали саме локальні незалежні видання, тому окремо операціоналізували (провели дроблення поняття на чітко вимірювані показники) визначення «локального» й «незалежного». Із першим поняттям ми звернулися до фреймворку «критичних інформаційних потреб», виробленого Анненбергською школою комунікацій та журналістики при Університеті Північної Кароліни. Потреб виділяють вісім, і медіа мають їх задовольняти інформацією про:
- надзвичайні ситуації та громадську безпеку;
- систему охорони здоров’я;
- систему освіти в регіоні;
- місцеві транспортні системи;
- економічний розвиток громади;
- довкілля;
- громадські ініціативи та суспільні послуги;
- місцеву політику та врядування.
Вважаємо, що саме задоволення цих потреб є основою участі жителів громаді у низовій демократії. Тому багато хороших видань, центри журналістських розслідувань та інші медіа з прицілом на конкретні ніші ми під час дослідження мусили відсіяти й не вставити у фінальну мапу.
Із поняттям незалежності було складніше, бо всі пропоновані нами критерії зустрічалися із винятками в процесі дослідження. Наприклад, наявність виграних тендерів на інформаційні послуги від місцевої влади. З одного боку, це ніби і не дуже добре — місцева влада платить за висвітлення своєї роботи, задаючи дискурс і порядок денний, про який дізнаються жителі громади. З іншого ж, ми точно розуміємо, що іноді це взагалі чи не єдиний спосіб утримати редакцію на плаву, особливо в невеликих містах із майже неактивним рекламним ринком. І таких ситуацій з обговореннями у нас було безліч.
Сподіваюсь, що у фінальному звіті ми змогли відповісти на всі питання, які тільки могли виникнути.
А метафора все ж таки хороша.