Повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року спровокувало неабиякий інтерес іноземних медіа до України. Це зі свого боку збільшило кількість фіксерів або, як їх подекуди називають, локальних продюсерів. Від пошуку локацій і героїв до безпосередньої участі у створенні журналістського матеріалу — українських фіксерів залучають у безліч процесів. Однак, на жаль, вони не завжди відчувають себе оціненими та захищеними.

Зокрема, з початку вторгнення загинуло вже двоє українських фіксерів: Олександра Кувшинова, яка співпрацювала з Fox News, та Богдан Бітік від італійського медіа La Repubblica. Обох росіяни вбили під час роботи.  

Про особливості професії, які варто враховувати кожному фіксеру-початківцю, а також знання, якими необхідно для цього володіти, читайте на «Медіамейкері». 

Фіксер vs локальний продюсер

Уперше робота українських фіксерів стала актуальною ще під час Революції гідності. Іноземні журналісти приїжджали до Києва висвітлювати перебіг протестів і потребували когось, хто допоможе зорієнтуватись у місцевому контексті. А початок війни 2014 року тільки підсилив цей запит.

Фіксер (від англійського fix — «виправити») — це той, хто допомагає залагодити та вирішити. Отже, під фіксером ми розуміємо професіонала, чиї основні завдання:

• організація логістики;
• пошук локацій і героїв;
• комунікація та переклад;
• введення в місцевий контекст іноземних журналістів.

Проте часто фіксери не тільки виконують перелічені завдання, а й безпосередньо беруть участь у створенні журналістської історії. Як наголошує Софія Кочмар, яка співпрацювала з каналами CBS та BBC, варто розрізняти поняття фіксера та локального продюсера:

«Під час знімання тих документальних фільмів, де доводилося працювати з іноземними медіа, я виконувала не тільки фіксерську роботу. Наприклад, мені доводилося пітчити тему (презентувати ідею історії редактору, — ред.), долучатися до складання наративу, працювати з героями. Фактично, це все є продюсерською й журналістською роботою. Тобто це ширше, ніж суто фіксерство. Тому я вважаю, що нам необхідно вводити поняття саме локального продюсера».

А ось Софія Ніколіна, яка має досвід ще з часів Революції гідності та співпрацювала з телеканалами NBC і CNBC, не має нічого проти назви «фіксер». Однак погоджується, що зараз для роботи з іноземними медіа недостатньо одного тільки знання англійської мови та розуміння локального контексту. На її думку, хороший фіксер часто долучається до створення історії.

Як стати хорошим фіксером

Робота фіксера доступна не тільки для журналістів чи комунікаційників. Часто в цій професії можна зустріти водіїв або звичайних місцевих мешканців, які добре орієнтуються на локації. Утім, такий спеціаліст мусить володіти певними знаннями.

По-перше, базовою навичкою фіксера, який працює з іноземцями, є знання англійської мови на рівні вище середнього. Важливо розуміти, що доведеться багато пояснювати, комунікувати та перекладати. 

По-друге, важлива наявність журналістського чи іншого медійного досвіду. Софія Ніколіна пояснює: «Це не обов’язково має бути той, хто колись працював у кадрі, але хтось, хто хоча б розуміє, як працюють медіа. У кого є розуміння основ журналістської роботи: що допустимо, а що не дуже в сюжетах, як себе взагалі поводити на зніманнях чи інших виїздах». 

По-третє, необхідною умовою є база теплих контактів. «Контакти вирішують усе», — каже Софія Кочмар й додає, — «Від того, кого ти знаєш і хто знає тебе, залежить успішність усієї роботи. А також від того, наскільки приязне спілкування тобі вдалося налагодити з героями чи спікерами історій». 

Читати також: Уважність, підготовка та контакт: як спілкуватися з героями документального кіно

Хоча найчастіше локальними продюсерами працюють саме представники медіа, це не є правилом. Дмитро Ковальчук, який за час повномасштабного вторгнення співпрацював із французькими, англійськими, італійськими, канадськими, австралійськими медіа, за освітою — соціолог. 

«Я завжди займався дослідженнями. Ці всі знання знадобилися мені в новій професії. Також у мене був досвід роботи вчителем англійської мови, який дав мені основи управління часом і командою, а також вільне володіння англійською мовою», — каже Ковальчук.

Окрім цього, фіксер має бути мобільним, адже в умовах війни виїзди на локації часто стаються доволі спонтанно. Необхідною рисою хорошого локального продюсера також є стресостійкість. Софія Ніколіна вважає, що моральна підготовка в цій роботі не менш важлива, ніж фізична. 

Як отримати своє перше замовлення

Софія Кочмар почала працювати локальним продюсером на початку великої війни: «Наприкінці січня 2022 року я була без роботи. Тоді в Україну вже заїжджали західні медіа на фоні новин про можливе вторгнення. І так сталося, що через мій журналістський досвід і знання англійської мови до мене звернулися. Були і CNN, і ABC, і BBC. Саме з BBC я й почала співпрацювати, бо в них була термінова потреба в людині вже “на завтра”». 

Свою першу фіксерську роботу Софія Ніколіна отримала, як і колега, не шукаючи її спеціально. Співпраця почалася ще під час Революції гідності, а продовжилася поїздками на Схід України зі знімальною групою NBC. І хоч вона зауважує, що отримати роботу завдяки своєму попередньому досвіду легше, це не єдиний шлях. Зокрема, за останні майже два роки з’явилися ресурси та сторінки в соцмережах, де фіксер може запропонувати свої послуги, знайти замовлення й обмінятися досвідом із колегами. 

• Так, у Facebook є група Fixers UA, яка буде корисною для тих, хто працює на півдні країни. 
• На ресурсі StoryHunter можна запропонувати свої послуги та подивитися на пропозиції колег. Зокрема, зорієнтуватися щодо власного гонорару. 
• Також є десятки Telegram-каналів для українських фіксерів. Кожен із них переважно спеціалізується на певному регіоні, наприклад, Kharkiv: journalists & fixers.
• Не зайвим також буде розібратися в застосунку від Львівського медіафоруму Nibily, який створений для пошуку партнерств між українськими та іноземними журналістами. 

Водночас треба розуміти, що іноземці шукають журналістів з акредитацією, про яку варто подбати заздалегідь.

Юрій Шивала, який за останні два роки співпрацював із The New York Times, France24, із німецькими RTL, ZDF, RND, а також із чеськими, норвезькими та турецькими медіа, став фіксером завдяки волонтерству. «До нашого штабу звернулися норвезькі журналісти видання AftenPosten із запитом на людину з медійним бекґраундом та хорошою англійською. Треба було поїхати в Запоріжжя й висвітлити евакуацію людей із Маріуполя. Так я відкрив для себе роботу локального продюсера/фіксера», — згадує Шивала.

Софія Кочмар також радить вести англійською свій акаунт у X (Twitter) і позиціювати себе як локального продюсера. Так потенційні працедавці можуть прийти до вас самі. Однак у цього варіанта є один суттєвий недолік — ти ніколи не знаєш, хто саме ці журналісти та яку мету переслідують. Цей чинник може безпосередньо впливати на безпеку фіксера. 

Питання безпеки

В умовах повномасштабної війни професія фіксера є однією з найнебезпечніших у медіа. І справа не тільки в ризику потрапити під обстріл, а й в інформаційній безпеці.

«Треба бути дуже уважним до тих, із ким маєш справу. Навіть з іменитими журналістами не можна бути певними, що вони не мають на меті, наприклад, дискредитувати українську армію. Або що вони усвідомлюють, що можна показувати, а що ні. Тому хоч я зі свого боку можу прискорити отримання іноземними журналістами акредитації, але не робитиму цього. Адже мені набагато спокійніше знати, що це перевірені нашою державою люди», — розповідає Софія Кочмар.

Умовна безпечна дистанція

Готуючись до виїзду на знімання, локальному продюсеру варто ознайомитися із 73-м наказом головнокомандувача ЗСУ, який регламентує роботу медіапід час війни. Зокрема, там можна знайти інформацію про те, що заборонено показувати, де заборонено перебувати, що може стати причиною для позбавлення акредитації або ж навіть обмеження волі.

Дмитро Ковальчук згадує, що до ракетного удару по Краматорську 27 червня вважав дистанцію 15–20 км від лінії зіткнення доволі безпечною. Під час обстрілу фіксер перебував у тому самому кафе «Ріо» із групою іноземних журналістів, а також загиблою письменницею Вікторією Амеліною.

«До 15 км ще дістає їхня арта, тому я вважав, що бути у Краматорську порівняно безпечно. Але після удару, окрім дотримання дистанції, я тепер оминаю людні місця: готелі, кафе, ринки тощо», — каже Ковальчук. 

Фіксер додає, що перед виїздом важливо пройти HEFAT-тренінг (робота в умовах війни для журналіста). Також необхідно ознайомитися з мапою DeepState, аби зорієнтуватися, на якій відстані перебуває противник і яка зброя туди може дістати. Дмитро Ковальчук радить поспілкуватися з іншими локальними продюсерами й дізнатися від них про локацію, куди вирушаєте. 

Софія Ніколіна закликає заздалегідь пояснювати іноземним журналістам усі правила й стежити за їхнім дотриманням:

«Ти кажеш, що можна знімати, а що ні, але все одно трапляється таке, що іноземні журналісти цим нехтують. І тоді можуть ставатися конфлікти з правоохоронцями. Це небезпечно».

Важливо знати

Щодо фізичної безпеки, то найголовнішим для фіксера є:

• Знання з тактичної медицини. Ці вміння необхідно оновлювати в пам’яті перед кожним виїздом, оскільки у стресовій ситуації є ризик розгубитися.
• Наявність аптечки, шолому та бронежилета. Іноземні медіа переважно забезпечують всю команду переліченим, проте трапляється різне, й цілком можливо, що спорядження для захисту не нададуть. Тому фіксеру варто заздалегідь проговорити це питання із замовником. Також є варіант отримати спорядження від профільних організацій на кшталт «Інтерньюз-Україна» та «Репортери без кордонів».
• Навички поводження в зоні бойових дій (як ховатися від обстрілів, як пересуватися, що вдягати). У цьому питанні можуть допомогти тренінги з журналістської безпеки, які проводять різні медіаорганізації.
• Не зайвим буде також поцікавитися в замовників, чи передбачена страховка для фіксера. Адже часто іноземним журналістам таку страховку надають, розповідає Софія Кочмар-Тимошенко. Окрім цього, є практика укладання контрактів із фіксерами, якою, на жаль, закордонні медіа часто нехтують у співпраці з українцями.

Юрій Шивала наголошує, що завжди вимагає страхування, якщо робота стосується зони бойових дій. З NYT у фіксера навіть підписаний контракт на довготривалу співпрацю. 

Плюси професії

Софія Кочмар розповідає, що одним із найцікавіших досвідів продюсерської роботи для неї був прямий етер 24 лютого 2022 року з центру Києва, над яким вона працювала разом із BBC.  

«Це дуже крутий момент, коли ти розумієш, що перший сюжет BBC про війну в Україні — це сюжет, який ти допомагала робити, де ти допомагала шукати героїв. Ти розумієш, що на твою роботу дивиться зараз увесь світ», — каже Кочмар. Продюсерка додає, що саме відчуття глобального впливу є одним із головних плюсів її роботи.

Ще однією важливою перевагою спікерка називає різницю у ставленні владних структур: «Коли ти кажеш, що це якийсь великий іноземний канал, тобі двері відкриваються набагато швидше, ніж українським медіа. Водночас я вважаю, що це помилка українських чиновників. Звісно ж, іноземні канали можуть допомогти із західною підтримкою та пришвидшити постачання зброї. Але якщо не відкривати двері для українських каналів, не комунікувати через них із суспільством, то не вийде набрати людей, які цю зброю використовуватимуть».

Ще одним плюсом та мінусом водночас спікери називають питання оплати праці.

З одного боку, за день фіксер може заробити відчутно більше, ніж за аналогічний період у журналістиці. Однак цей заробіток нестабільний і приходить хвилями — сьогодні є, а завтра вже ні.

Недоліки фіксерства

Серед мінусів основним є питання авторства. Як розповідає Софія Ніколіна, скільки б ти не докладався до створення історії, ти не відчуватимеш себе автором.

«Ти просто допомагаєш створювати сюжет, тобто ти не автор. Відповідно, якщо маєш бажання реалізуватися в журналістиці, то робота фіксера не наблизить до цієї мети», — пояснює Ніколіна.

Окрім фінансової нестабільності цієї професії, очевидною є різниця в гонорарах для українських фіксерів і для іноземців. Так Софія Кочмаррозповідає, що якщо умовному іноземцю за день заплатять $400, то українцю запропонують $200. Це пов’язано зі сприйняттям України як бідної держави, де люди мають значно менші запити. Аби змінити це, Кочмар-Тимошенко закликає колег не демпінгувати вартість роботи локальних продюсерів. 

Софія Ніколіна також радить не погоджуватися на низькі гонорари. Особливо якщо це виїзд до лінії фронту. «Якщо це близько до бойових дій, то варто брати орієнтовно $400–500 за день. Адже така робота потребує неабиякої підготовки, захисту та є небезпечною для життя. Якщо ж це робота в умовно безпечному місті в тилу, то $250 на день буде непоганим гонораром», — додає фіксерка.

Кар’єрні перспективи

Питання кар’єри є доволі умовним для фіксера, оскільки працювати доводиться з різними медіа й найчастіше на умовах фрилансу. За словами спікерів, перейти на посаду журналіста у штат медіа, з якими ти співпрацюєш як локальний продюсер, доволі важко. 

Однак фіксерська робота може дати вагомі переваги в подальшій журналістській роботі. Зокрема:

• Зв’язки та корисні контакти. Робота локального продюсера — це постійна комунікація й пошук героїв, тому на виході ви матимете безліч контактів, які обов’язково знадобляться надалі.
• Досвід у міжнародних комунікаціях. Фіксер має можливість співпрацювати з журналістами з різних країн, що дає краще розуміння того, як іноземці сприймають Україну.
• Менеджерські навички. Саме фіксер відповідальний за більшість організаційних процесів у роботі, тому з часом вміння розв’язувати різноманітні питання стає вагомою перевагою. 

«Я вважаю, що могла бути корисною українській журналістиці як редакторка або на менеджерській посаді. Адже розумію, які тренди є в міжнародних медіа. Знаю, що ще можна було би покращити, аби це працювало в нас», — міркує Софія Кочмар. 

Спікерка додає, що є багато сфер, де людина з фіксерським досвідом буде корисною. Проте питання з кар’єрою для багатьох локальних продюсерів залишається відкритим. 

Як іноземці сприймають нашу війну

Одна із проблем, з якими доводиться працювати українським фіксерам, — різне сприйняття нашої війни іноземцями. Частина закордонних журналістів розуміє, з чим має справу, а також етичність питання. Утім деякі часто сприймають нашу війну як голлівудське кіно. 

Софія Кочмар наводить приклад: «Не скажу, з яким каналом, але це доволі велике медіа, з яким ми знімали в Гостомелі аеропорт. Я дуже довго добивалася, щоб нам дозволили цю зйомку, мій колега з Нацгвардії допомагав робити всі дозволи. І ось ми під’їжджаємо, а там наша знищена “Мрія”, на що ці іноземні журналісти починають вигукувати “Вау!”. Мене тоді це так вразило, бо вони реагували на побачене, на нашу трагедію як на бойовик. Мені аж стало зле, бо дивитися на це було дуже неприємно. Тоді я вирішила, що більше в Гостомель з іноземцями не поїду». 

Також українським локальним продюсерам, за словами Кочмар, варто готуватися до нерозуміння іноземними журналістами ненависті до росіян. «Неодноразово доводилося пояснювати, чому українці звинувачують у війні не тільки Путіна, чуючи у відповідь про неприпустимість дегуманізації», — розповідає продюсерка. 

Місія та відповідальність фіксерів

«Не наговорити дурниць — головна місія фіксера», — впевнена Софія Ніколіна.

Спікерка вважає, що кожне слово локального продюсера може якось вплинути на фінальний матеріал.

«Не завжди твоя думка і твоє враження про щось — це 100 % правда. Я була свідком того, як журналісти чіпляються за якесь одне слово й розкручують із нього цілу історію. Часто це те, що не зовсім відображає дійсність. Тому, працюючи фіксером, треба пам’ятати, що ти представляєш країну, а не себе», — наголошує Ніколіна. 

Робота локального продюсера не припиняється навіть у готелі під час відпочинку, адже іноземні журналісти часто намагаються дізнатися щось цікаве під час неформальних розмов за вечерею. Подібне спілкування часто стає основою того, що світові медіа транслюють далі. 

Дмитро Ковальчук також вважає, що локальний продюсер не має нав’язувати свою думку іноземним журналістам. На його думку, достатньо дати їм можливість побачити все об’єктивно та прозоро, не порушуючи журналістських стандартів. 

Кількість українських фіксерів суттєво збільшилася з 2022 року. Однак варто розуміти, що з часом кількість замовлень неухильно зменшиться. Подібна ситуація вже відбувалася 2016 року, коли місцеві фіксери майже припинили працювати з іноземцями. Тоді українська війна перестала бути цікавою за кордоном. Зараз відбуваються схожі процеси: світові медіа переважно сконцентрували увагу на війні в Ізраїлі. Обираючи роботу локальним продюсером в Україні, варто враховувати й цей чинник.

Читати також: Як журналістам працювати з людьми, які пережили травматичні події