Публікуємо головне з курсу Media Development Foundation «Фокус — людина: робота медіа із чутливими темами». Маргарита Тулуп — координаторка проєкту «Правосилля», який присвячений порушенням прав ув’язнених в установах виконання покарань, і співзасновниця фонду паліативної допомоги «ЛаВіта» — розповіла на лекції в межах курсу про визначення емоційних травм, як вони проявляються та як журналісту не нашкодити людині, яка зазнала травматичного досвіду.

Травматичні події

Важливо розуміти етапи формування травми, чинники впливу та механізми запуску емоцій. Це не лише допоможе зрозуміти причини емоцій співрозмовника, а й навчить правильно реагувати на них і не травмувати героїв матеріалів повторно.

Маргарита Тулуп наголошує, що ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, — ред.) — не те ж саме, що досвід потенційно травматичних подій, який ми переживаємо. Цю різницю потрібно враховувати під час інтерв’ю. 

Дослідники зазначають, що лише 20 % українців можуть мати посттравматичний стресовий розлад. Інші 75–80 % людей, які пережили травматичні ситуації з прямою загрозою їх життю, згодом не отримують посттравматичні розлади. Психотерапевтка Тара Конрад зазначає, що після того, як травматична подія закінчилася, психіка може перебувати в різних станах. 

Фахівці виділяють дві основні стратегії поведінки людей, які пережили травматичну ситуацію:

• Витіснення, уникнення спогадів та емоцій, пов’язаних з нею. Це, зокрема, небажання згадувати про подію.
• Неусвідомлене прагнення до повторного переживання травматичних подій (компульсивна поведінка). Ті, хто пережив травматичні події, особливо діти, схильні звинувачувати саме себе в тому, що з ними трапилося.

Якщо людина не проживає травматичну ситуацію, етапи затягуються й не завершуються, з’являються симптоми, впоратися з якими самостійно людина вже не може. Саме ж переживання травматичної ситуації включає чотири етапи:

1. Заперечення або шок, коли людина на емоційному рівні не може прийняти те, що сталося.
2. Агресія та провина, коли людина намагається звинувачувати тих, хто прямо чи дотично був причетний до події. Потім людина спрямовує агресію на саму себе й відчуває інтенсивне почуття провини.
3. Депресія, коли людина усвідомлює, що обставини сильніші за неї, і відчуває безпорадність, самотність і непотрібність.
4. Зцілення, коли людина свідомо емоційно приймає своє минуле.

Що треба знати перед та під час інтерв’ю

Журналіст, який працює із чутливою темою, має передати аудиторії важкий досвід свого співрозмовника й водночас нікого не травмувати. Однак Маргарита Тулуп зазначає, що перш ніж починати роботу над емоційно складною темою, потрібно зважити свої сили та психологічну стійкість. Якщо досвід іншої людини може викликати сильні емоції та нагадати про власну травму — краще відмовтеся від такої розмови. 

Перед інтерв’ю

Через травматичні події людина не може контролювати своє життя. Тому, щоб викликати довіру співрозмовника, потрібно повернути йому відчуття влади над ситуацією. Для цього можна запропонувати герою інтерв’ю самому вибрати дату й місце зустрічі та взяти із собою близьку людину. 

Журналіст також має пояснити скільки триватиме розмова та наголосити, що за потреби можна зробити перерву чи продовжити наступного дня. Також треба наголосити героям, що вони можуть відмовитися відповідати на будь-яке запитання.

Перший раз завжди краще зустрічатися без камер, щоб познайомитися й скоротити відстань. 

Під час роботи з дітьми, Тулуп спочатку показує їм камеру чи диктофон і дозволяє взяти їх у руки. Це дає їм відчуття безпеки та надалі не відриває від розмови.

Під час інтерв’ю

Під час розмови краще використовувати відкриті запитання (відповідь на які не завершується на «так» і «ні», — ред.). 

Найкраща форма інтерв’ю — активне слухання. Важливо навчитися й налаштуватися не перебивати. 

Також, щоб знизити напругу, можна говорити не лише про важкий досвід: поцікавтеся, як людина жила до нього.

Важливо вчасно зупинити розмову. Маргарита радить звертати увагу на невербальну мову. Наприклад, коли спікер відвертається від вас, нервує, уникає відповідей тощо.

У розмові з травмованою людиною також треба питати дозволу про щось поспілкуватися та коректно рефлексувати над словами. Запитання на кшталт «Чи ви не проти, якщо ми поговоримо про ваш вихід з оточення? Чи можемо ми повернутися до цього факту?» дає змогу контролювати розмову й спогади. 

Рефлексія без оціночних суджень можлива, якщо переказати людині своїми словами те, що почули від неї, й уточнити, чи правильно ви зрозуміли її слова. Наприклад: «Ви сказали важливу річ, чи правильно я зрозуміла, що…?».

Також у розмові варто бути уважним до почуттів і слів людини. Ви зблизитеся з вашим героєм, якщо називатимете речі та події, так само, як він. 

Якщо ж потрібно зробити фото для тексту, краще зробити це після розмови або наступного дня.

Читати більше:

• Не зупиняйте сльози. Як працювати з людьми, які пережили горе — поради Олександри Горчинської
• Створити якісний матеріал та не втратити себе: як війна вплинула на роботу журналістів із чутливими темами

Інтерв‘ювання постраждалих від сексуального насильства

Психотерапевтка Віталіна Устенко наголошує, що травма, яку навмисно завдала інша людина, зазвичай має складніші наслідки, ніж травма, яка виникає в результаті нещасних випадків. Крім того, почуття провини та страх покарання є основними причинами, чому про подібні випадки не повідомляють. 

Можна виділити два основні види сексуального насильства:

• гендерно зумовлене насильство, яке охоплює широкий спектр ситуацій, де влада та контроль здійснюються через сексуальне насильство на підставі статі постраждалого.
• сексуальне насильство, пов’язане з геополітичним конфліктом, яке включає сексуалізоване насильство та зґвалтування як воєнні злочини.

Устенко наголошує, що наразі дедалі частіше використовується термін «сексуалізоване насильство» замість «сексуального насильства» — це відображає мотивацію злочинця не тільки отримати сексуальне задоволення, але й демонструвати владу та контроль. Під час війни подібне насильство з боку військовослужбовців необхідно висвітлювати як воєнний злочин.

Читати більше: Емоції, правда, конструктив. Як журналістам розповідати про воєнні злочини та страждання цивільних

Психотерапевтка називає такі форми реакції на сексуальне насильство:

• потрясіння, шок, втрата контролю;
• провина, сором, відчуття неповноцінності;
• розлади сну, харчової поведінки;
• тривожність, депресивні думки;
• відчуття ізольованості;
• зловживання психоактивними речовинами.

Якщо журналіст побачив таку реакцію (або ж аби уникати їх),  необхідно поважати приватність і не розголошувати ідентичність або іншу особисту інформацію (навіть, якщо на це є згода), за якою можна ідентифікувати людину. Подібне розголошення може не мати короткотривалих наслідків, проте вони можуть виникнути пізніше. 

Журналістам також потрібно створити атмосферу взаємної довіри та підтримки, де всі почуваються комфортно та безпечно. Вони мають бути уважними слухачами, проявляти емпатію, висловлювати розуміння. Устенко також додає, що журналістам варто співпрацювати із соціальними організаціями, лікарями, поліцією та іншими фахівцями.

Що не можна робити журналістові під час інтерв’ю з постраждалими від сексуального насильства:

• торкатися людини;
• перебивати;
• перепитувати;
• квапити;
• ставити критичні запитання;
• давати оцінку;
• говорити про емоції;
• деталізувати;
• ділитися досвідом;
• фотографувати людину;
• розказувати особисті подробиці про себе.

Натомість потрібно отримати інформовану згоду на інтерв’ю, говорити про факти, погоджувати текст зі спікером, зберігати конфіденційність і співпрацювати.

Читати більше: Як висвітлювати гендерні проблеми та сексуальне насильство — рекомендації МКІП і Нацради з питань телебачення і радіомовлення

Інтерв‘ювання травмованих війною дітей

Перш ніж планувати інтерв’ю та розмовляти з дітьми, потрібно отримати дозвіл батьків або законного представника. Для дітей до 12 років нормою є обов’язкова присутність батьків при розмові з журналістом. Із психологічної точки зору, згоду на інтерв’ю також необхідно брати й у самої дитини.

Психотерапевтка Наталія Пашко пояснює, що перш ніж розмовляти з неповнолітніми, важливо поставити собі запитання за списком американського журналіста Ела Томпкінса:

• Навіщо я залучаю дитину, яка мета цього?
• Яка в дитини мотивація брати участь у розмові з журналістом?
• Яку шкоду я можу завдати своїми діями, навіть якщо потім цю інформацію не буде оприлюднено?
• Які короткотривалі та довготривалі наслідки можуть бути для дитини?
• Які є інші варіанти досягнення цілі, крім залучення дитини до медіа?

Також не варто сподіватися отримати від дітей факти та розраховувати, що діти розповідатимуть про свої почуття горя й страху, як це роблять дорослі.

Психотерапевтка згадує такі наслідки переживання дитиною подій війни:

• постійні згадки про пережиті події (нав’язливі спогади, про які дитина може не зізнаватися дорослим) одночасно з уникненням всього, що нагадує про пережите;
• емоційне напруження, прояви агресії або ж навпаки — апатичність, депресивність, емоційна відстороненість;
• порушення сну, страшні сновидіння;
• підвищення рівня тривожності, очікування, щоподії повторяться;
• порушення пам’яті, уваги, здатності вчитися;

Журналістові варто уникати оцінок і не можна просити розповідати історії чи виконувати постановчі дії, які вони самі не переживали.

Як проводити інтерв’ю з дитиною?

Психотерапевтка радить брати інтерв’ю не одразу після пережитої травми, а через деякий час. Водночас дитина може забувати та вигадувати факти, намагаючись виправдати очікування дорослого співрозмовника. 

Журналіст має:

• Обрати для інтерв’ю спокійне місце, де дитина відчуватиме себе в безпеці.
• Почати зі знайомства: розказати хто ви та ким працюєте. Також потрібно запитати в дитини, як до неї краще звертатися. Деякі форми імені можуть викликати особливі спогади.
• Пояснити, про що ви будете говорити, щоби дитина не хвилювалася.
• Бути на одному рівні з дитиною. Для цього потрібно фізично опуститися на рівень зросту дитини. Переконайтеся, що її очі та ваші перебувають на одному рівні та уважно слухайте, що вона говорить.
• Думати про безпечну структуру розмови. Перш ніж запитувати про травматичну подію, запитайте про життя до цього: де навчалася дитина, чим займалася, загальні речі про її інтереси.
• Якщо дитина розплакалася, зробити паузу. Скажіть, що плакати нормально, дайте можливість це зробити. Перш ніж обійняти дитину, запитайте, чи вона цього хоче.
• Запитувати про факти, а не деталі, які можуть призвести до ретравматизації.
• Повертатися до реальності. Закінчуючи бесіду, не залишайте дитину в спогадах про погані події. Натомість варто закінчити інтерв’ю на хорошій ноті й подякувати дитині за її час і зусилля.
• Уникати сенсаційних репортажів, в яких діти зображуються як жертви.

Чого не можна робити під час інтерв’ю з дитиною:

• перебивати;
• тиснути;
• запитувати про емоції та як дитина себе почувала в той чи інший момент; 
• жаліти та додавати емоційне забарвлення до питань;
• ставити багато запитань, а непропонувати розповісти те, що дитина хоче сказати; 
• запитувати «Чому?» та ставити запитання, які стосуються рішень: «А ти хочеш повернутися додому?»;
• обмежувати час і спішити закінчити інтерв’ю;
• апелювати до справедливості: «Винних покарають, а війна скоро закінчиться»;
• давати нереалістичні обіцянки: «Розкажи мені про це й тобі стане легше».

Читати більше: «Порада “зупинитися” звучить як насмішка». Наталя Гуменюк про баланс чутливості та справедливості у висвітленні воєнних злочинів

Курс створено в межах програми «Єднання заради дії», яку реалізує IREX в Україні та за підтримки Державного департаменту США.