Молоді журналісти, а саме початківці та дещо більш досвідчені «молоді й зухвалі», — одна з ключових цільових аудиторій «Медіамейкера». Ми самі до неї належимо, тож дуже хочемо, щоб на нашому майданчику було місце для обговорення всього, з чим стикаються молоді медійники, та що вони здатні внести в галузь.
На конференції Media Development Day наша головна редакторка Дар’я Трапезнікова модерувала таку розмову наживо. Про болі та вразливості, сильні сторони та презентацію досягнень молодих журналістів говорили з:
- журналісткою «Заборони» Поліною Вернигор;
- головною редакторкою медіа «Свідомі» Юлією Бондар;
- шеф-редакторкою «Суспільне Одеса» Діаною Зубар;
- продюсеркою соцмереж, TikTok-редакторкою української служби «Радіо Свобода» Ангеліною Ломакіною;
- журналісткою-фрилансеркою Ніколєттою Стояновою.
Нижче — найважливіші тези з розмови.
У чому сила молодих журналістів?
Часто редакції неохоче приймають на роботу чи стажування молодь із невеликим чи відсутнім досвідом. Але й у таких потенційних співробітників є чимало переваг. Ось що виділили спікерки:
- Якщо молода команда працює для молодої аудиторії, то вони сприймають одне одного як рівних, і це може посилювати довіру молодих читачів до медіа.
- З іншого боку, редакції інколи простіше навчити молодь під свій стиль і стандарти, ніж адаптовувати вже сформованих фахівців, яким буває складно переналаштуватися.
- Нині все більше людей споживає новини в соцмережах, і молодь може допомогти медіа трансформуватися. «Через те, що ми більше працюємо з цими форматами, ми краще розуміємо тренди й набагато легше сприймаємо новинки, які пропонують ці платформи, та швидше до них адаптуємося», — пояснює Юлія Бондар.
«Часто молодь є нейтивами для тих платформ, на яких ви хочете й можете бути. Вони дадуть вам можливість зустрітися з вашою аудиторією та бути почутими у звичному для аудиторії форматі».
Ангеліна Ломакіна
- Завдяки звичці взаємодіяти з різними платформами молоді медійники швидше готують контент у різних форматах. «На “Радіо Свобода” мої колеги навчили репортерів робити контент для соцмереж. Тобто журналісти вже знають, що на події вони знімають не лише сюжет для етеру чи YouTube, а й одразу роблять сторіз чи пости для соцмереж. Тому поки інший журналіст везе відзняте в офіс, нам уже скинули, ми вже це обробили й дали анонс репортажу», — каже Ангеліна Ломакіна.
- Молоді журналісти енергійні та зухвалі, вони готові працювати у складних умовах, щоб швидше опанувати професію. «Коли ми беремо нових людей, зокрема студентів, у них горять очі, вони хочуть вчитися, схоплюють на льоту те, що їм говорять досвідченіші колеги. У “Суспільного” є певний кредит довіри, тож молодь намагається здобути тут якомога більше досвіду та краще навчитися, щоб швидше зарекомендувати себе», — каже Діана Зубар. Інколи, як зауважила Поліна Вернигор, у них відсутній інстинкт самозбереження, тож вони прагнуть робити репортажі там, куди інші бояться вирушати.
Як молодь бачить і показує повномасштабну війну
Факультети журналістики не готували нове покоління українських журналістів до такого порядку денного, хоча вони навчалися вже після Революції Гідності.
«Я загалом ніколи не думала, що я буду висвітлювати війну, хоча навчалася на журфаці вже після початку війни на Сході України. Але зараз мені важливо бути там і транслювати те, що я бачу. І цей досвід дуже змінює мене — насамперед як особистість, хоча і в професійному плані теж, — розмірковує Поліна Вернигор. — Моя аудиторія — переважно також молодь. Як не дивно, вона і через півтора року доволі інтенсивного медіапотоку новин та історій про війну все ще цим цікавиться».
На думку Ніколєтти Стоянової, молоді журналісти більш чутливі та емоційні щодо своїх матеріалів і героїв, ніж воєнкори, які працюють у цій темі 5–10 років. «Саме ця чутливість допомагає показувати події дещо з іншого ракурсу та інакше підходити до людей. Іноземні репортери приїдуть і поїдуть, а нам ще жити в цій країні. Нам треба розуміти, що буде далі, яким буде майбутнє, і говорити, яким ми його бачимо. Підіймати ті теми, які здаються табуйованими, про які мало хто говорить, шукати новий погляд на них», — переконана журналістка.
Із нею погоджується Ангеліна Ломакіна: «Безумовно, війна йде насамперед на фронті, але вона впливає й на життя молодих людей, які перебувають у тилу чи в окупації. Наші репортери знімають історії, які дають нам повноцінне розуміння ситуації на фронті. Але так само ми намагаємося закривати потреби в іншій інформації — як продовжити навчання, як отримати виплати тощо — тобто робимо проєкти, які допомагають людям робити своє життя кращим. Так само я роблю для TikTok відео про неочевидний вплив війни, наприклад, на екологію. Це ще не дуже актуальна тема, але вона буде актуальною».
Крім тем, треба шукати й формати, які будуть ефективними. Юлія Бондар поділилася досвідом «Свідомих»: «До повномасштабного вторгнення ми працювали як Instagram-сторінка та публікували п’ять новин на день, тому що вважали, що молодь не читає новини. 24 лютого ми зрозуміли, що наш формат більше не працює, тож почали вести стрічку новин. Для нас було викликом, що саме публікувати про війну, яким джерелам довіряти, як взаємодіяти з владою та як бути з самоцензурою. Бути журналістами чи спершу громадянами в цій війні? Методом проб і помилок ми намагалися знайти якісь нові формати, змінювали їх щомісяця. Дивилися, як наша аудиторія сприймає інформацію, й намагалися знайти до них підхід, щоб і далі говорити про війну, але водночас полегшити сприйняття новин». Так само редакція працює і з темами:
«Ми пишемо на військові теми, тому що бачимо, що прірва між цивільними і військовими зростає. Тож і через медіа зокрема ми намагаємося прокласти містки й налагодити комунікацію».
Юлія Бондар
«Ми не маємо створювати бульбашку, де ніби все ок, а війна відбувається десь там. Вона тут, і ті, хто воює, скоро повернуться та реінтегруватимуться в суспільство. Тому нам важливо говорити про тих, хто воює, хто повернувся з полону, пережив тортури, втратив кінцівки», — доповнює Діана Зубар. За її словами, «Суспільне» не фокусується винятково на молоді, але теж намагається робити корисні матеріали й адаптувати їх до соцмереж навіть в умовах обмежених ресурсів.
Журналістика в соцмережах
Діана Зубар каже: на відміну від лонгридів, які ми читаємо усвідомлено та виділяємо для цього час, соцмережі потрібні, щоб швидко дізнатися, що відбувається. Тому головне — це стисло та коротко в одному пості донести суть. Обов’язково мати фото, яке документує подію.
Юлія Бондар ділиться, що інколи добре працює подання новин дайджестами — підсумками за певний період часу (ніч, вихідні, тиждень тощо) чи найголовнішого про якусь важливу подію. Це зручно для швидкого ознайомлення та поширення.
Також Бондар наголошує: важливо аналізувати, що найбільше подобається аудиторії кожного майданчика, й адаптуватися під його формати та вайб. Наприклад, в X (раніше Twitter) цінують неформальний тон, гострий гумор та іронію. А в Telegram, де українці переважно споживають новини, важливо писати оперативно, коротко й по суті.
Для редакцій, де ресурс часто обмежений, важливо, щоб усі в команді могли підхопити роботу в різних соцмережах та розуміли їхні особливості, де який контент «заходить». Водночас, за словами Ангеліни Ломакіної, допомагає, коли кожен член команди знається на конкретній соцмережі.
Найкраще працює емоція. «Люди — найцінніше, що у нас є, і їхні переживання та горе — буквально найгірше зараз. З одного боку ми ніби спекулюємо на цьому, бо конвертуємо людські емоції в перегляди й рейтинги. Але з іншого боку, емоція збирає відгук, бо ми всі співпереживаємо цим людям і розуміємо, що завтра кожен із нас може бути на їхньому місці», — зауважила Діана Зубар.
У соцмережах є кілька секунд, щоб захопити увагу. Тож у відео чи пості не може бути довгого й абстрактного вступу чи непотрібних деталей — глядач просто проскролить далі. «Намагайтеся шукати суть. Одразу дайте собі відповіді на питання: яка головна теза цього? Що ми хочемо сказати?», — наголошує Ломакіна. Вона рекомендує виносити на початок найцікавіші й найважливіші факти або чіпкі цитати — прийоми з телебачення, де залишали найцікавіше на кінець і тягнули інтригу, вже неактуальні.
Читайте більше: Як Ангеліна Ломакіна та її колеги з інших національних і регіональних редакцій працюють у TikTok
Соцмережі акцентують на візуальних елементах, тому треба ретельно працювати з оформленням. Медійниці рекомендують добирати якісні та інформативні фото й відео, які інколи краще за слова пояснять, що відбулося. Певні особливості оформлення можуть стати родзинкою вашого медіа та вирізнити в стрічці.
Ангеліна Ломакіна радить робити акцент на ексклюзивність матеріалу — що це ваші журналісти працюють, беруть інтерв’ю, їздять у відрядження на фронт чи фільмують інші важливі події. Крім підсилення довіри до редакції, формування «людського обличчя» в медіа та донесення цінності вашої роботи, це підсилює й особисті бренди журналістів, редакторів та інших співробітників.
Підпишіться на нашу імейл-розсилку, щоб двічі на тиждень отримувати листи з найважливішим із медіасвіту: новинами, історіями, можливостями та прикладними порадами.
Як знайти своє місце в редакції?
Нинішня молодь багато чого досягає вже на початку своїх 20-х, проте деякі роботодавці досі ототожнюють досвід із віком. Як переконливо презентувати свій досвід? Спікерки порадили таке:
- Наводити конкретні результати й досягнення з вимірюваними показниками: не просто працював у медіа Х, а (умовно) реалізував стільки-то проєктів, збільшив кількість підписників, ось такі мої відео набрали понад 100 000 переглядів.
- Дуже важливо робити своє портфоліо та добирати туди свої найякісніші та найбільш репрезентативні роботи. А також пояснювати, що в них особливого й чого ви досягли, втілюючи цей проєкт.
- Можна збирати рекомендації від тих, із ким співпрацювали — олдскульна практика, але дієва, на думку Юлії Бондар: «Ми в журналістській спільноті майже всі знайомі між собою. Тож коли люди бачать цей відгук, вони розуміють, як ти там працював, і можуть сформувати свою думку». Плюс позитивні відгуки підсилять впевненість новачка в собі.
- Також порадили не знецінювати себе та свої вміння під час пошуку роботи, не виправдовуватися через брак досвіду на співбесідах, але водночас і не вигадувати те, чого не було.
Якщо молодий журналіст хоче запропонувати редакції експеримент (наприклад, новий формат чи акаунт у TikTok), Ангеліна Ломакіна радить підготувати базовий, але переконливий пітч. «Я знаю, що в маленьких редакціях завжди бракує людей. Тож треба показати, що можна зробити щось із мінімумом ресурсів, але максимумом вихлопу. Якщо говорити про TikTok, то там не треба вкладатися в рекламу, на відміну від Facebook чи Instagram. Не треба суперграфіка, треба лише одна людина, яка не боїться виглядати смішною. І про бренд дізнаються десятки й сотні тисяч людей безплатно. Не завжди буде зрозуміло, варта того якась нова ініціатива чи ні, але треба спробувати», — вважає Ангеліна.
Тим, хто ще шукає себе, медійниці радять не гнатися за досягненнями однолітків, які здаються успішнішими. Не всім потрібно робити репортажі з фронту чи сесійної зали Верховної Ради — у медіа є запит на різних працівників. Хтось має писати новини, сидячи всю зміну за столом в офісі чи вдома. Хтось має писати про теми, які стосуються впливу війни, але не безпосередньо подій на фронті. Фултайм, парт-тайм, різноманітні ніші, нові соцмережі — можливості в медіасвіті з’являються щодня. Тож не варто заздрити чужій кар’єрі, краще пробувати себе в різних місцях, щоб знайти своє.
«Найважливіше — це дбати про себе та свій комфорт, а не думати “Ой, а як же я дотягнуся до рівня когось?”. Якщо воно не твоє, тобі не відгукується, то не тисни на себе, працюй у задоволення».
Діана Зубар
Поліна Вернигор радить дати собі час, навіть попри розчарування в якомусь аспекті професії: «Шукайте свою специфіку, яка буде драйвити вас, приносити задоволення й відчуття, що ви корисні. На це можуть піти роки й роки, але воно того справді варте. Тому просто перестаньте себе бити по голові за те, що зараз ви не можете вирішити (ким бути, — ред.). Це окей. Не займаймося “досягаторством”, тому що це не приносить щастя».
Як будувати стосунки з колегами?
«Взаємини між колегами — це не тільки твоє ставлення до них, а й ставлення колег до тебе. Якщо ти розумієш, що тебе не поважають в колективі, що ти не уживаєшся з колегами, не треба шукати поганих і винних — краще піти», — вважає Ніколєтта Стоянова. Вона наводить зворотний приклад — колег із Donbas Frontliner, з якими нещодавно почала співпрацювати та які приділяють багато уваги її розвитку: «Дуже круто, коли на старті ти сповнений позитивних емоцій, розумієш, що тобі цікаво бути з тими, хто розділяє твої інтереси, готовий іти тобі назустріч».
На думку журналістки, важливо, щоб медіа не просто впускали молодих журналістів, а й були готові їх навчати й цим допомагати уникнути певних проблем у майбутньому.
«Якщо ви знайшли старшого колегу-вчителя, цінуйте його. Це найкращий досвід, який можна отримати, — жоден університет не дасть такої практики й навчання, як ваші колеги».
Ніколєтта Стоянова
Поліна Вернигор погоджується: «Дуже приємно, коли в редакції знайдеться людина-ментор, яка буде переживати, опікуватися, ставити певні рамки. Завоювати прихильність такої людини можна, лише багато працюючи. Брати роботу різну — нудну, занадто просту чи занадто важку — усе, що є. Показувати зуби — не скандалити, а відстоювати свою точку зору та вміти її обґрунтувати. Розумний керівник це цінуватиме». Утім, Поліна визнає: це формула успіху для прогресивних незалежних редакцій, це не спрацює в консервативних медіа чи редакціях, залежних від волі власника.
Які виклики постають перед молодими керівниками?
Що робити, коли молодий фахівець обіймає посаду редактора чи керівника відділу? Як здобути авторитет у команді, особливо якщо підлеглі з більшим віком і досвідом не сприймають тебе серйозно?
«Дуже важливо розуміти, що ми всі на одному кораблі, ми всі зацікавлені в тому, щоб робити наше медіа кльовим, впізнаваним і заробляти собі репутацію, премії, що завгодно», — вважає Діана Зубар. Вона нещодавно перемогла в конкурсі на шеф-редактора «Суспільне Одеса» та південного хабу, тож керуватиме колективом, де є і початківці, і медійники з великим стажем. Це виклик, до якого вона ще шукає підходи, зізнається Діана: «Я обираю для себе різні стратегії, намагаюся визначити, яка людина. Наприклад, з однолітками мені простіше, тому що всі ці роки я слухала їхні історії, я вже в контексті їхніх проблем і можу їх розв’язати». Старшим колегам молоді керівники мають донести, що вносять правки не для того, щоб образити чи поставити під сумнів кваліфікацію, а щоб зробити контент кращим.
Не так давно в інтерв’ю з керівницями «Свідомих» ми говорили про виклик керування командою однолітків із приблизно однаковим досвідом. Під час дискусії головна редакторка Юлія Бондар продовжила тему:
«Я знайшла для себе таку формулу: поки мої колеги розвиваються, я маю паралельно теж рухатися вперед. Скільки б нам років не було, журналістика — це завжди про рух і про розвиток.
Юлія Бондар
«А ще я можу дати колегам приклад, що яка б посада не була, це не означає, що можна зупинитися й просто насолоджуватися керівництвом. Треба постійно шукати якісь можливості і для свого розвитку, і для розвитку своїх колег, і своєї редакції. Вся команда працює на бренд цього медіа, і кожен всередині нього формує свій бренд. Ми намагаємося в команді це розвинути, щоб кожен розумів свій внесок і намагався працювати ширше», — пояснює Бондар.
Модераторка Дар’я Трапезнікова додала: «На початку кар’єри у мене склалося враження, що багато керівників старої школи спускалися до редакції тільки на планірки або лише з якимись вказівками. Я не знаю, чи потрібна жорстка ієрархія молодим командам, але вважаю, що керівник мусить бути приземленим, регулярно спускатися до своєї команди, говорити з нею й бути відкритим навіть у дрібницях. Більше слухати колег, незалежно від віку, й більше довіряти їм».
«Завжди дуже важливо дякувати своїй команді за будь-яку роботу, яку вона робить. Ніколи не треба сприймати як даність те, що вони роблять. До того ж люди, які відчувають, що їхню роботу цінують, працюють значно краще й отримують більше задоволення», — підсумувала Діана Зубар.
