Україна вже понад 10 років живе в умовах війни з Росією, і питання справедливості стоїть для населення гостро. Як притягнути до відповідальності воєнних злочинців? Як відновити права громадян, які постраждали від окупації? Як держава має поводитися з тими, хто співпрацював з окупаційними адміністраціями? Ці питання — частина глобального процесу, який уже проходили багато країн.
На курсі «Основи локальної журналістики» від Kyiv Media School Ангеліна Карякіна — журналістка, медіаменеджерка та співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу — розповіла, що таке «перехідне» правосуддя та яка роль журналістів у ньому. Також ми поспілкувалися з юристами з перехідного правосуддя та зібрали кейси видань, які дотичні до цього процесу.
Що таке «перехідне правосуддя»
Перехідне правосуддя — це комплексний підхід, який допомагає суспільствам відновити справедливість: подолати наслідки масових порушень прав людини, що зазвичай відбуваються під час війн, революцій і переворотів.
Мета такого правосуддя, говорить Ангеліна Карякіна, — не лише покарати винних, а й встановити історичну правду й реформувати державні інституції.
Перехідне правосуддя тримається на трьох ключових компонентах — притягненні до відповідальності (суди над воєнними злочинцями та винними у злочинах проти людяності), компенсації потерпілим і забезпеченні права на правду.
Комісії правди (органи, які збирають свідчення жертв і встановлюють історичну правду) чи інституційні зміни (зміни в політиці та державному управлінні, що унеможливлюють повторення злочинів) застосовуються як інструменти для досягнення мети.
Україна вже почала цей шлях: ухвалювалися закони про люстрацію й декомунізацію, відкривалися архіви КДБ, здійснювалася переатестація правоохоронців. Але повномасштабне вторгнення поставило нові виклики, зокрема — реінтеграцію окупованих територій.
Крім того, відкладати розмови про правосуддя небезпечно. Чим довше ми мовчимо, тим менш підготовленим стає суспільство до складних процесів відновлення. Без цієї інформації зростає ризик маніпуляцій, непорозумінь і конфліктів у майбутньому.
Що включає перехідне правосуддя
Перехідне правосуддя — це не лише судові процеси над винними у воєнних злочинах чи порушеннях прав людини. Воно має кілька ключових завдань:
- Створення підзвітних інституцій і відновлення довіри до них. Це особливо актуально для України, де після Майдану та війни з’явилася потреба в реформі правоохоронної та судової системи.
- Забезпечення верховенства права. Головна ідея – розв’язання конфліктів має відбуватися через судову систему, а не через насильство чи самосуд.
- Фасилітація мирного процесу. Йдеться про державну політику, яка визначає механізми діалогу між різними соціальними групами.
- Просування примирення. Примирення тут не означає пробачити агресору. Йдеться про створення адекватного рівня соціальної співпраці між громадянами, які пережили конфлікт по різні боки.
Римський статут та його значення для України
Це міжнародна угода, яка регулює діяльність Міжнародного кримінального суду (МКС). Суд займається розслідуванням найтяжчих злочинів:
- геноциду — дій, спрямованих на знищення національної, етнічної чи релігійної групи;
- воєнних злочинів — серйозних порушень законів війни, наприклад, вбивства цивільних;
- злочинів проти людяності – систематичних нападів на цивільне населення.
Україна понад 25 років не могла ратифікувати Римський статут, зокрема через побоювання, що МКС зможе судити українських військових за ймовірні порушення під час бойових дій. 2024 року проблему вирішили, тимчасово заборонивши суду переслідувати громадян України впродовж семи років.
Ратифікація Римського статуту була необхідна, щоб Україна повноцінно співпрацювала з МКС у розслідуванні злочинів Росії, зокрема депортацій, катувань і вбивств мирного населення. Без цього Україна не мала б повноцінного інструменту міжнародного правосуддя, який дає змогу фіксувати злочини й вимагати відповідальності на глобальному рівні.
Необхідні реформи
Перехідне правосуддя — це також комплекс механізмів, які дають змогу суспільству подолати наслідки конфлікту та побудувати стійку демократичну систему. До його складників належать:
- Реформа правоохоронних органів. Наприклад, після Майдану одним із головних викликів було створення нових силових структур, до яких би суспільство мало довіру. Це передбачало відкриті конкурси, громадський контроль і прозорі процедури відбору.
- Меморіалізація. Політика публічної пам’яті не зводиться до встановлення пам’ятників. Вона включає створення музеїв, театральних вистав, документальних фільмів і суспільних дискусій, які допомагають осмислити травматичні події.
- Доступ до правосуддя для найвразливіших груп. Перехідне правосуддя спрямоване на захист прав тих, хто не може самостійно відстояти свою позицію — цивільних жертв війни, переселенців, маргіналізованих груп.
- Сприяння суспільному діалогу. Тобто взаємодія з людьми, які повертаються з окупованих територій, зокрема тими, хто співпрацював з агресором. Необхідна чітка державна політика щодо цих питань, яка не даватиме простору для трактувань і маніпуляцій.
Щоби перехідне правосуддя працювало не як абстрактна ідея, а як реальний інструмент відновлення країни після війни, потрібен широкий набір дій. Це і реформи силових структур, і осмислення спільного досвіду, і створення умов для чесного діалогу — навіть із тими, хто під час окупації підтримував агресора. Карякіна каже, що рано чи пізно суспільству доведеться говорити про те, що сталося, як це пережили різні люди, і як жити разом далі. Ці розмови не будуть простими, але без них неможливе примирення й відновлення довіри.
Комісії правди як приклад синергії держави, правозахисників і журналістів
Комісії правди — ефективний інструмент, який застосовували в різних країнах під час реалізації перехідного правосуддя. До їхньої роботи долучалися правозахисні організації, держава, а також представники журналістської спільноти. Це давало змогу комплексно збирати й фіксувати свідчення та факти.
Аналітик та експерт із перехідного правосуддя (попросив лишитися неназваним) зазначає, що хоча в Україні дедалі частіше говорять про документування воєнних злочинів — особливо після початку повномасштабної війни 2022 року — однак на законодавчому рівні поняття «документування воєнних злочинів» або «міжнародних злочинів» не існує. Попри це, різні групи фактично займаються цією роботою. Це правоохоронці, правозахисні організації, журналісти та інші суб’єкти.
Такий правовий вакуум створює ризики — зокрема щодо того, як ці докази потім можуть бути використані в суді. Саме тому потрібно законодавчо закріпити хто, як і за якими стандартами має право проводити документування. Це посилить довіру до зібраних свідчень і спростить їхню подальшу юридичну обробку — в Україні або на міжнародному рівні.
У міжнародних документах і рекомендаціях поняття документування є чітким і закріплює різні цілі такої діяльності. Так правоохоронці збирають матеріали для подальшого розслідування й саме вони повинні розслідувати ці злочини.
Оскільки в українському законодавстві немає чіткої норми про документування як окрему функцію, правоохоронні органи створюють відповідні департаменти. Адже міжнародні суди, зокрема МКС, працюють із чіткими стандартами доказів, тому треба із самого початку фіксувати все правильно. Також це частково реакція на практику міжнародних партнерів: донори, правозахисні мережі й експерти пояснюють: для ефективного переслідування злочинців потрібна спеціалізація. Фактично, це ініціатива самих силових структур і результат зовнішнього тиску/підтримки — певною мірою самоорганізація, покликана заповнити прогалини, поки немає законодавчих змін.
Потреба у співпраці
Досвід інших країн
Світ уже проходив через досвід урегулювання травм минулого, і саме на таких прикладах Україна може будувати власний шлях. Один із найвідоміших кейсів — Аргентина, яка 1985 року провела суд над військовою хунтою. Там жертвам дали змогу публічно свідчити, а суд транслювався на всю країну. Польща ж після падіння комунізму обрала інший шлях: люстрацію. Вона очистила державні інституції від людей, які приховували свою дотичність до тоталітарного режиму.
Після воєн на Балканах у 1990-х роках країни регіону почали притягувати до відповідальності воєнних злочинців, з’явилася гостра потреба відновлювати постраждале суспільство. Україна вже переймає практики Хорватії, що включає створення програм підтримки жертв і свідків, а також розроблення стратегій для ефективного розслідування злочинів, скоєних під час збройного конфлікту.
У Боснії та Герцеговині, наприклад, громадські організації створили центр документування, який згодом визнали на державному рівні. Центр збирав матеріали правозахисників, журналістів і власні історії постраждалих. У результаті вдалося сформувати повну картину подій часів Югославської війни.
Одним із відомих прикладів конкретних журналістів є Саманта Пауер, яка висвітлювала війну в Боснії та Герцеговині. Згодом вона написала книгу «Проблема з пекла: Америка та епоха геноциду» (A Problem from Hell: America and the Age of Genocide), в якій аналізує реакцію США на геноциди у світі та закликає до активнішого втручання для їх запобігання.
Як це відбувається в Україні
В Україні після 2022 року зв’язок між журналістами, правозахисниками й правоохоронцями помітно ослаб. У 2014–2018 роках взаємодія була активнішою — слідчі зверталися до неурядового сектору по допомогу й інформацію. Зараз же, кажуть фахівці, правоохоронці більше орієнтуються на власні ресурси та міжнародних експертів, які не завжди мають прямий контакт із потерпілими.
Журналісти та правозахисники теж передають матеріали слідству. Наприклад, це роблять команди The Reckoning Project, «Слідство.Інфо» та інші медіа. Але нерідко ініціатива йде саме від медійників, а не правоохоронних органів.
Після початку повномасштабної війни з`явилася ініціатива «Трибунал для Путіна» (T4P), яку заснували Харківська правозахисна група, Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) та Центр громадянських свобод. Зараз до коаліції входять приблизно 40 правозахисних організацій. Мета T4P — фіксувати воєнні злочини Росії в Україні та збирати докази для подальшого використання в українських і міжнародних судах. Йдеться про злочини, які підпадають під Римський статут МКС — геноцид, злочини проти людяності й воєнні злочини.
Окрема роль ініціативи — співпраця з регіональними медіа та локальними правозахисниками. Кожна організація бере відповідальність за свій регіон і збирає свідчення безпосередньо на місцях. Регіональні медіа допомагають розповідати ці історії публічно — як для української авдиторії, так і для міжнародної. Завдяки цьому дані про воєнні злочини не залишаються лише в закритих реєстрах, а стають частиною публічного обговорення.
Важливе завдання журналістів — збереження історичної пам’яті
Журналісти працюють переважно для висвітлення фактів і також долучаються до збереження пам’яті про злочини. Документування, наголошують фахівці, напряму пов’язане з перехідним правосуддям — одним із його ключових елементів є збереження історичної пам’яті та недопущення цих злочинів знову. І тут важлива роль саме журналістів, які фіксують історії, роблять розслідування та знімають документальні фільми.
Окремий приклад такої роботи — розслідування Данила Мокрика для The Kyiv Independent. Журналісти часто можуть дістатися до інформації там, де правосуддя поки безсиле — наприклад, якщо події відбувалися на окупованих територіях. Для цього їм не потрібно дотримуватися процесуальних норм кримінального законодавства, як правоохоронцям. Але є етичні стандарти й міжнародні норми, які задають рамки роботи. Це спрощує процес і дає більше можливостей для збору доказів.
Сьогодні документування має особливе значення як для забезпечення права на правду, так і для збереження пам’яті про війну в контексті перехідного правосуддя.
Карякіна зазначає, що для медіа важливо не лише документувати злочини, а й пояснювати авдиторії, як працюють правові механізми відновлення справедливості. Журналісти також мають розуміти, що перехідне правосуддя — це не тільки про покарання, а й про пошук шляхів примирення й роботу із суспільними травмами.
Наприклад, останні декілька місяців команда платформи «Свій дім» від агенції «АБО» концентрувалася на темі Реєстру збитків для України. Вони створили серію відео з експертами та членами ради Реєстру, щоби пояснити українцям, як це працює для пошкодженого або знищеного житлового нерухомого майна..
«Подача заявки до Реєстру збитків України — це ключовий крок до майбутньої компенсації за зруйноване житло. Багато людей плутають цей міжнародний Реєстр із державною програмою “єВідновлення”, тому ми пояснювали різницю: “єВідновлення” надає допомогу на ремонт або житлові сертифікати, а Реєстр фіксує втрати для подальшого відшкодування», — пояснює Гаяне Авякан, директорка з розвитку продуктів агенції «АБО».
Довіра до медіа та співпраця із громадами
Важливий для журналістів виклик у цій темі — низький рівень довіри до традиційних медіа. Нині люди хочуть отримувати інформацію від блогерів і незалежних інфлюенсерів у соцмережах. Це особливо відчутно в регіонах, які постраждали від окупації. Там досі немає розуміння, як до місцевих ставляться в інших областях. «Було побоювання: а раптом нас там вважають зрадниками?», — пояснює медіаменеджерка Ангеліна Карякіна.
Ангеліна Карякіна каже, що для журналістів це сигнал: якщо медіа хочуть впливати на громадську думку, необхідно адаптувати підходи, вибудовуючи довіру через якісний сторітелінг і роботу з локальними героями.
Нерідко в деокупованих громадах люди часто розповідають про злочини саме журналістам чи правозахисникам, а не поліції. Причини — недовіра, відсутність доступу або страх. Крім того, часто журналісти та правозахисники працюють там, де правоохоронців немає. Але поки що цей масив даних не інтегрований у кримінальні провадження, говорить експерт. Якщо це не змінити, цінна інформація залишиться лише в журналістських розслідуваннях. А мала би працювати і на юридичний результат — для реального притягнення винних до відповідальності.
Люди не завжди готові відкрито говорити про пережите. Часто через недовіру або відчуття, що це нічого не змінить. Ліза Жарких, заступниця головреда херсонського медіа «Вгору», наголошує: багато хто звертається спершу до журналістів, а не до правоохоронців, бо не вважає свою історію достатньо важливою або боїться, що винних не покарають.
Вона також розповідає, що у звільнених селах Херсонщини люди давали свідчення проти місцевих, які співпрацювали з окупантами, але вироків не було — бракувало доказів. І тут виникає ризик: суспільство вимагає справедливості, але система часто не справляється. З іншого боку, майже всі під час окупації мали бодай якийсь контакт з росіянами — і це може стати підставою для стигматизації.
Кожна історія — це частина величезного пазла, який допомагає нам зібрати більш менш цілісну картину.
Саме тому журналістика має розповідати про життя в окупації — про страх, примус, порушення, які відбувались.
«Такі історії мають дізнаватись також люди в окупації, бо на окупованій території пропаганда працює потужно: росіяни замовчують правду, а вбивства українців виправдовують. Водночас твій сусід розповідає про те, що його катували та мучили просто за позицію. Це нагадування про те, хто є агресором та на що цей агресор здатний, аби себе виправдати», — каже Ліза.
Висвітлення в українських медіа
Експерт зазначає, що «Суспільне», The Kyiv Independent та інші фокусуються на масштабних темах. Регіональні ж медіа знають кожну людину у своїх громадах і зберігають пам’ять про всіх — навіть якщо це не гучні справи чи резонансні злочини. Серед регіональних прикладів — «Ґвара» з Харківщини. Редакція системно їздить на деокуповані території, знімає документальні фільми та працює з місцевими історіями.
Робота після Революції Гідності
Після Революції Гідності Верховна Рада ухвалила закон про недопущення переслідувань учасників протестів — так званий закон про амністію. Цей закон забороняє збирати та зберігати персональні дані учасників протесту, що унеможливило навіть розслідування випадків, коли хтось із мітингувальників міг скоїти реальний злочин. Водночас закон зробив неможливим покарання за випадкове вбивство одного активіста іншим.
«Це непросте питання. Не кожна редакція хотіла взятися за подібну історію. Хто хоче розповідати про те, як один майданівець вбив іншого? Але ця історія набагато більша: вона аналізує закон і його наслідки, говорить про те, як шукати справедливість, кого ми можемо притягати до відповідальності, а кого — ні й чому», — каже Карякіна.
«Еспресо.TV» своєю чергою надає статистику та факти щодо подій на Майдані, зокрема про кількість загиблих і хід розслідувань. Вони підкреслюють, що за чотири роки після подій лише дві особи отримали реальне покарання, і лише одна з них відбуває його в пенітенціарному закладі.
Подібні історії важливо висвітлювати не лише для розуміння минулого, а й для того, щоб суспільство могло уникати правових пасток у майбутньому.
Ліза Жарких пояснює, що розгляд справ Майдану є маркерами роботи судової та правоохоронної систем. Якщо в гучних справах немає достатньої кількості справедливих вироків, то виникають сумніви про якісну роботу всього апарату.
Розгляд справ Майдану — це також про збереження пам’яті. Головна редакторка видання «Ґрати» Тетяна Козак зазначає, що ці справи мають в собі декілька аспектів. Насамперед вони порушують питання правосуддя за порушення прав людини та слугують своєрідним запобіжником, щоб це не повторювалось.
«Ці справи по суті стали рушієм змін у правоохоронній системі, судовій. Також ці судові процеси — про історичні події, суд фіксує факти, дає їм свою оцінку», — говорить Тетяна.
Досвід «Ґратів»
Видання «Ґрати» систематично аналізує судові процеси, пов’язані з подіями на Майдані. Вони детально розглядають хід розслідувань і судових слухань, зокрема щодо розстрілів протестувальників 20 лютого 2014 року. Справи Майдану стали першим спецпроєктом для «Ґратів». Головна редакторка видання Тетяна Козак каже, що команда з початку заснування надала пріоритет висвітленню цих справ.
«Ми спочатку спланували окремі теми, які висвітлимо в контексті правосуддя у звʼязку з подіями на Майдані. Здебільшого йшли за хронологічно за подіями, далі сфокусувались на ключових справах — як-от справи проти беркутівців, яких звинувачували у вбивстві активістів Майдану, справа Януковича та верхівки, проти організаторів тітушок тощо. Ми пробували різні формати — аналітичні тексти, монологи рідних, потерпілих активістів, репортажі із судів. Коли оголошували нові підозри — ми їх також описували в новинних замітках», — говорить Козак.
Видання змістило фокус після початку повномасштабного вторгнення. Але імена фігурантів майданівських розслідувань виринають уже і в контексті російської агресії. Як наголошують правозахисники, війна почалася не лише з окупації Криму, а має глибше коріння — включно з підтримкою Росією антимайданівських рухів.
Досвід «Вгору»
На Херсонщині схожим шляхом іде видання «Вгору». Їхні журналісти працювали в окупованому Херсоні, фіксували події зсередини, а зараз — на деокупованих територіях.
Частину матеріалів та інтерв’ю редакція передала до «Архіву війни». Той уже зараз збирає велику базу даних, а матеріали звідти використовують для фільмів, досліджень і збереження історичної пам’яті.
«Наші журналісти зафіксували Херсон після того, як російські військові підірвали Каховську ГЕС. Це воєнний злочин і фактично акт екоциду», — говорить Ліза Жарких, заступниця головного редактора «Вгору». Також редакція мала спільні поїздки з документаторами воєнних злочинів УГСПЛ. Журналісти записували й робили історії публічними, а документатори — документували їх для Міжнародного кримінального суду.
«Вгору» — це проєкт благодійного фонду «Милосердя і здоров’я». При фонді працює також юридична приймальня, тож журналісти безпосередньо співпрацюють з юристами та допомагають одне одному.
Досвід «АБО»
Ще один приклад того, як медіа можуть фіксувати втрати та злочини — агенція «АБО». Після повномасштабного вторгнення команда запустила платформу «Свій дім», щоби збирати свідчення всіх, хто втратив житло та бізнес після нападу Росії. Мета медіа — зібрати базу зруйнованих і знищених війною об’єктів.
Читати більше: Побачити за некрологом людину. Як журналісти платформи пам’яті «Меморіал» розповідають про загиблих на російсько-українській війні
«Ми інформуємо про різні механізми й також маємо співпраці із правозахисниками (наприклад, колаборація з УГСПЛ), які безпосередньо займаються юридичними аспектами використання цих даних для відновлення справедливості», — зазначила Гаяне Авякан.
Команда агенції каже, що цим хочуть привернути увагу держави, благодійників і міжнародних організацій до проблеми руйнування цивільної інфраструктури, а також репарацій і компенсацій за знищене житло.
«Робота платформи стосується перехідного правосуддя через документування злочинів, визнання страждань жертв і відновлення справедливості. Вона фіксує факти руйнування житла, підприємств, об’єктів цивільної інфраструктури як докази воєнних злочинів, зокрема порушення міжнародного гуманітарного права. Такі свідчення можуть бути використані в майбутніх судових процесах, як національних, так і міжнародних», — каже Гаяне.
Крім того, додає вона, платформа створює простір для публічного визнання втрат, що є ключовим для відновлення гідності постраждалих. Це форма меморіалізації: збереження пам’яті про знищене не лише фізично, а й у колективному досвіді українців.
Паралельно з цим редакція команда платформи «Свій дім» надає консультації постраждалим, а редакція заохочувала героїв їхніх публікацій, які втратили житло, разом затестити подання заявок та створила серію публікацій на сайті з досвідом різних людей. Наприклад, досвід подання заявки Анни Дзери з Ірпеня.
Також команда зробила онлайн-посібник «Як отримати компенсацію за втрачене майно».
Практичні поради. Як журналістам розповідати про перехідне правосуддя
Журналісти можуть і мають бути рушієм змін — але без базових гарантій безпеки й відкритості вони часто безсилі. Висвітлення тем перехідного правосуддя потребує часу, енергії та доступу до правдивої інформації.
Та водночас цей процес часто ускладнений — не лише через ризики чи обмежений доступ до свідчень, а й через брак системної комунікації, зрозумілих процедур і стабільної підтримки від влади. Особливо, коли йдеться про тривалі судові процеси або роботу з постраждалими, яким складно говорити про пережите.
Ось кілька порад для журналістів, які працюють із цією темою
- Розповідайте історії через людей. Чим складніша тема, тим важливіше знайти героя з особистим досвідом. Наприклад, історія родини, яка втратила дім через війну, або людини, яка пройшла через процедуру отримання документів на підконтрольній території.
- Пояснюйте, як працюють правові механізми. Законодавство змінюється, і людям складно його розуміти. Потрібні матеріали, які просто пояснюють процедури амністії, компенсації за зруйноване майно або судових процесів.
- Використовуйте регіональну перспективу. Умови життя й погляди людей у різних регіонах відрізняються. Варто показувати, як до реінтеграції ставляться жителі Києва, Харкова, Львова чи Запоріжжя.
- Глибоко досліджувати історичний і юридичний контекст. Перехідне правосуддя в Україні ще формується, тому важливо розуміти його механізми.
- Давайте слово експертам. Важливо залучати правозахисників і юристів, які можуть коментувати законодавчі зміни та їхні наслідки фахово.
- Бути уважними до етичних аспектів. Тема правосуддя після війни — надзвичайно чутлива, тому важливо дотримуватися балансу між правом на інформацію й захистом жертв.
Тетяна Козак також радить сфокусуватися на кількох справах і регулярно відвідувати засідання щодо них. Такі судові процеси дуже складні, зокрема через їхню тривалість, тож перед тим як писати текст, потрібно «походити, послухати, почитати статистику».
Читати також: Чи можуть медіа об’єднати поляризовані авдиторії — думки зі США, України й Аргентини
