Протягом року повномасштабної війни журналістика в Україні пройшла крізь низку випробувань : робота з травмою, смертю та руйнуваннями, внутрішні трансформації редакцій, зміни контент-планів, втрата джерел фінансування та пошук грошей. Водночас понад 200 медіа повністю або частково припинили свою роботу через дії Росії. 

У цьому матеріалі зібрали кілька рефлексій про цей час, якими українські журналісти поділилися у своїх медіа чи з іноземними колегами. 

Воєнний час вимагає самовідданості, особливо коли йдеться про журналістику

За два кроки від війни команда, яка  звільнилася з Kyiv Post через відмову піти на компроміс щодо редакційної незалежності, вирішила відновити свою роль головного англомовного голосу України. У перші місяці війни на їхні ресурси підписалися мільйони іноземців, це зокрема допомогло медіа в успішному краудфандингу.

The New Statesman опублікувала рефлексію Іллі Пономаренка, військового репортера й оборонного аналітика The Kyiv Independent.

Воєнний час вимагає самовідданості, зазначає Пономаренко. Особливо коли йдеться про журналістику: «Ми працюємо, поки можемо — все інше не має значення».

Пономаренко називає цю війну однією з найбільш ідіотських в історії людства. Росія безсоромно брехала — і не вміла це робити.

«На той час ми всі мали б уже лежати в братській могилі. А ці історичні вулиці мали перетворитися на обвуглені руїни під російським прапором. Але події пішли зовсім іншим шляхом, бо люди в Україні та за її межами зробили моральний вибір і сказали “ні”, здавалося б, неминучому тріумфу зла».

«Цей рік усіх нас змінив»

Журналістка Настя Горпінченко каже «За рік роботи журналісткою в країні, де триває війна, зрозуміла, що все складніше залишатися відстороненою та обʼєктивною». Не можна абстрагуватися від всього, що відбувається.

На третьому місяці повномасштабної війни журналісти «Громадського радіо» розповідали, що вони пам’ятають про ранок 24 лютого та що вони як журналісти та українці відчувають. Тепер вони опублікували нову рефлексію до роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Зараз деякі співробітники «Громадського радіо» пішли на війну, а дехто повністю змінив журналістську роботу на волонтерські проєкти. Водночас співзасновник «Громадського радіо» та правозахисник Максим Буткевич перебуває у російському полоні.

«Цей рік багато в нас забрав, вибив ґрунт із-під ніг, іноді зробив нас сильнішими, іноді вкинув у відчай, але з упевненістю можна сказати — він усіх нас змінив».

Війна не є виправданням для цензури

Головною загрозою для журналістів в Україні наразі є Росія, зазначає Ольга Токарюк, незалежна журналістка, закордонна співробітниця CEPA (Центр аналізу європейської політики), в подкасті для Reuters Institute.

«Після повномасштабного вторгнення Росії єдиною важливою темою для висвітлення стала війна. Тож ми всі намагалися зробити свій внесок у той спосіб, у який могли».

Ольга стверджує, що навіть зараз, в умовах війни, в журналістській спільноті немає одностайності в тому, чи повинні журналісти мовчати про проблемні питання. Але, на її думку, треба повідомляти про ці речі, тому що українці також борються проти корупції, за прозору державу і прозору владу. І війна не є виправданням для цензури. Це багато говорить про мужність і професіоналізм українських журналістів, про те, що вони все ще здатні ставити стандарти своєї професії на перше місце та керуватися ними. 

Українські журналісти та українське суспільство зможуть притягнути до відповідальності власну владу, якщо вона вчинить якісь правопорушення. Але найголовніше для перемоги у війні — це очистити країну, вигнати росіян, а потім розв’язувати наші внутрішні проблеми без будь-якого зовнішнього втручання.

Також Ольга та хост подкасту Міталі Махерджи поговорили про вплив журналістики в Україні та солідарність із західними колегами, аудиторію, яка почала більше цінувати роботу медіа, свободу преси та виклики, з якими журналісти стикаються під час війни. 

Досвід допоміг 

Ще дев’ять років тому, зазначає для Reuters Institute Андрій Діхтяренко, шеф-редактор відділу новин «Суспільного мовлення» та головний редактор «Реальної газети», остання стала організацією внутрішньо переміщених осіб, але масштабний конфлікт дав журналістам багато нових проблем. Насамперед їм потрібно було врятувати власні життя.

Андрій Діхтяренко знав багато з того, що відчували люди, коли їхні будинки потрапляли під обстріл і їм потрібно було тікати: «Мій досвід дуже знадобився. Цей досвід допоміг мені».

«Ви мусите знайти правильні слова, щоб пояснити все, що вам потрібно пояснити. Ви також маєте підтримувати людей емоційно, оскільки їм доводиться взаємодіяти з жахливими новинами».

Також в інтерв’ю Deutsche Welle Діхтяренко каже, що журналістам важливо повертатися у звільнені міста, щоб швидко організувати там ефективну роботу медіа. Журналісти-розслідувачі мають вивчати не лише злочини російських військових, а й зловживання з боку влади. І водночас — не забувати розповідати історії про виживання звичайних людей.

Слідом за ЗСУ: погляд крізь камеру «Радіо Свобода»  

«Радіо Свобода» опублікувала хроніку воєнного кореспондента Мар’яна Кушніра.

У 50-хвилинному відео — те, що Мар’янові вдалося зафіксувати на камеру під час численних відряджень: біль, втрата, бої, поранення, нові виклики та врятовані життя. Кадри хроніки супроводжуються коментарями журналіста.

«Радіо Свобода»  зазначає, що очима кореспондентів світ побачив перші обстріли Харкова, бої під Києвом, Бородянку, що палає. А разом із військами кореспонденти переміщалися в місця розвитку боїв.