Як працюють медійниці, які виїхали за кордон через війну

«Залишаюся в українському інфопросторі». Як працюють медійниці, які виїхали за кордон через війну

Четвер, 23 Лютого, 2023

Люди

Романченко Яна

Повномасштабне вторгнення зробило дистанційну роботу для медійників цілком прийнятним варіантом зберегти розкидану країною редакцію. Так можуть залишатися в українських медіа й ті, хто вимушено виїхав з України через безпекову ситуацію. Про думки, тривоги та налаштування роботи з-за кордону розповідають українські медійниці, які покинули країну через російську агресію. 

«Думками постійно в Україні»

Тетяна Харкевич, «Вільне радіо», «TV5»

Тетяна виїхала із Запоріжжя у вересні 2022 року, хоча думки про евакуацію в журналістки були ще з лютого. «Дуже лякало, що лінія фронту в менш ніж 40 км від мого Запоріжжя. Через стан здоров’я надто емоційно сприймала всі події в країні. Була сильна тривожність», — розповідає Тетяна.

Евакуація Тетяни

Зараз Тетяна живе в Чехії й працює дистанційно на «Вільному радіо» редакторкою новинної стрічки, а також на сайті «TV5» (зараз «5 Редакція»).

«У мене була мотивація та можливість працювати більше, тому вирішила шукати дистанційний підробіток. Робота на “TV5” мені це дозволяла. Цьогоріч почала працювати на “Вільному радіо”. З початком війни побільшало дистанційних вакансій для журналістів. Раніше їх було набагато менше. Я відправила тестове завдання, відпрацювала день, сподобалась редакторкам і, власне, почала працювати», — каже дівчина.

Евакуація до Чехії не вплинула на робочі взаємини Тетяни з командою. Головна умова — бути на зв’язку з колегами. Також команда проводить онлайн-зустрічі в Zoom.

«На “Вільному радіо” я вперше маю такий досвід, коли не бачила нікого з команди у реальному житті. Спочатку було не дуже комфортно, це навіть лякало. В листуванні та під час дзвінків не завжди розумієш, якою є людина та що намагається тобі донести. І смайлики тут не допомагають. Із Zoom-конференціями з часом стало легше. Мені пощастило з командою на обидвох роботах, бо всі розуміють та підтримують», — розповідає журналістка.

Під час блекаутів та зникнення зв’язку в Україні Тетяна бере роботу на себе, аби виручити колег із «5 редакції». Журналістка ділиться, що складнощі в роботі з-за кордону виникають тоді, коли треба зв’язатися з героями матеріалів — тарифних планів у роумінгу не вистачає, аби подзвонити кожному, тож допомагають месенджери (особливо Telegram).

«Навіть перебуваючи в безпеці в іншій країні, мені — журналістці-початківиці — важко не пропускати крізь себе інформацію. До лютого 2022 року вдавалося це робити. Утім, зараз розумієш, що за кожним словом, кожною твоєю новиною — чиїсь сльози, втрачені можливості, загублені життя людей. Це вже не просто “сухий” текст, оформлений за всіма канонами журналістики», — ділиться переживаннями журналістка.

Тетяна розповідає, що в Чехії багато українців. Коли спілкується з ними в супермаркеті чи деінде, більшість каже, що швидко звикли до нових умов, але думками й інформаційними звичками теж досі в Україні: 

«Українці не читають чеські новини, лише у Facebook-групах дізнаються якусь корисну інформацію. Можуть шукати друзів, роботу чи питати щось про зміни в допомозі біженцям. Люди, з якими я спілкувалася, не мали бажання бути в інформаційному полі іншої країни. Їм це просто нецікаво. Кажуть, що відчувають себе тут гостями», — розповідає журналістка.

Тетяна хоче повернутися в Україну якнайшвидше. Утім, безпекова ситуація в місті досі надто небезпечна через постійні обстріли.

«Та все ж думками я постійно в Україні. Наче певний вакуум навколо мене, де є лише події України. Я пишу та читаю лише українські новини. Навіть про вибори президента в Чехії дізналась випадково, прочитавши про це в українському медіа, хоча всюди висіли білборди з кандидатами», — розповідає журналістка.

«Працюю, доначу на ЗСУ та чекаю поїздки в рідний Херсон» 

Дарія Котєльнікова, Gwara Media

Дарія евакуювалася з рідного Херсона ще на початку повномасштабного вторгнення. Дівчина розуміла, що росіяни можуть швидко перекинути свої війська з Криму до її міста. 

«Чіткого плану евакуації не було, але нас щозими лякали можливим вторгненням з Криму, тому морально я була готова, що це колись станеться. Після початку вторгнення я виїхала до Іспанії», — розповідає медійниця.

За словами Дарії, в Іспанії живуть різні українці: є такі, кого щовихідних можна помітити на мітингах чи волонтерських зборах, а є більш-менш інтегровані у місцеву спільноту, які продовжують донатити на ЗСУ. Утім, повністю з українського інфопростору ніхто не вийшов.

Дарія працює диджитал-редакторкою у харківському виданні «Gwara Media». Її завдання — менеджерити соцмережі, дистрибутувати відео та знімати ролики в TikTok. Дівчина розповіла, що великих змін в організації роботи не було — змінилася лише локація.

«У нас і до війни була гібридна команда — хтось працював в офісі, а хтось дистанційно. Тому нам більш-менш нормально працювати зараз. Звісно, намагаюся підстрахувати команду, коли стаються блекаути, обстріли чи ще якийсь форс-мажор. Усе вирішуємо якісною комунікацією», — каже журналістка.

Робоче місце Дарії

Найскладнішими були перші два місяці повномасштабної війни: редакція працювала на виснаження майже без вихідних, аби постійно стежити за новинами. Команда бачила запит людей на оновлення інформації, тому медійники просто не дозволяли собі працювати менше. З часом робота стабілізувалася, а команда збільшилася і працювати стало зручніше.

«В майбутньому я хочу повернутися в Україну і будувати там життя. Але, поки війна триває, складно щось прогнозувати. Тому наразі не загадую на майбутнє, працюю, доначу на ЗСУ та чекаю поїздки в рідний Херсон», — каже Дарія.

«Чекаєш, що от-от можна буде повернутися додому» 

Вікторія П., IT-журналістка

Вікторії довелося виїхати з рідного Харкова через тиждень після початку вторгнення — за цей час журналістка зрозуміла, що залишатися в місті надто небезпечно.

«Я виїхала в Кременчук. Коли за 2–3 тижні нічого не скінчилося, родичі запропонували машиною їхати за кордон. Їм було де залишитись у Нідерландах, а нас із сестрою дорогою закинули в Чехію. Чому Чехія? Ну, куди довезли, там і залишились», — розповідає Вікторія.

«В Чехії ми в перший день пішли в центр для українців, де нам знайшли житло — окрему кімнату в чеської сім’ї. Всю весну так і жили. Але мешкати з чужими людьми було дуже некомфортно в плані особистого простору та самостійності, тому вирішили винайняти своє житло. Скооперувалися з подружкою та знайшли трикімнатну квартиру. Шукали щось максимально дешеве, планували, щоб на квартиру йшли наші виплати як біженцям, а зарплата — на їжу», — згадує журналістка.

У роботі після переїзду кардинальних змін не було — як і в Україні, журналістка працювала віддалено та писала про бізнес і технології. Хіба тільки в колективі почали фіксувати, в кого який часовий пояс — у Чехії він на годину раніше, ніж в Україні. З’явилася звичка завжди уточнювати час «за Києвом» чи «за Прагою».

«Пам’ятаю, одного разу зробила матеріал про стартап в Чехії, бо вони в LinkedIn додалися за локацією. Але переважно евакуація ніяк не вплинула саме на робочий процес», — додає журналістка.

Вікторія відчувала на собі відповідальність максимально добре робити свою роботу як людина, яка перебуває у безпечному місці. Адже в колег, які пересиджують повітряну тривогу в коридорі, може не бути такої можливості.

Але журналістці було важко налаштуватися на роботу, коли з України, особливо з Харкова, приходили погані новини. «Коли читаєш про тривоги та вибухи, навіть сидячи у Чехії, працювати важко», — пригадує дівчина.
За пів року Вікторія повернулася додому через бюрократичні проблеми й тугу за домом.

«Життя там — день бабака в очікуванні, що от-от можна буде їхати додому», — підсумовує Вікторія.

біженці | Медіа | онлайн-робота