До повномасштабної війни з проблемами вразливих груп населення, гендерною рівністю, психічним здоров’ям, порушеннями прав людини та іншими чутливими темами працювало невелике коло журналістів. Тепер ці та інші виклики стали буденністю для більшості українців. На них наклався і специфічний травматичний досвід війни, який теж потребує відображення в медіа.
«Медіамейкер» розпитав трьох українських журналісток про їхній досвід роботи з чутливими темами під час війни. Вони розповіли, чи змінилися умови роботи, які теми тепер актуальні, яких табу та правил дотримуватися та де межа між журналістом і людиною, яка хоче допомогти. (На фото зліва на право: Олександра Горчинська, Олеся Біда, Анастасія Іванців)
Олександра Горчинська, NV
«Це перестало бути вибірковою темою»
Журналістка сайту NV Олександра Горчинська спеціалізується на соціальній тематиці: пише тексти про гендерну рівність, вразливі групи населення, здоров’я.
Олександра зазначає: раніше за чутливу тематику бралися лише окремі видання та колеги. Наразі багатьом журналістам так чи інакше доводиться говорити про ракетні обстріли, спілкуватися з людьми, які втратили близьких чи лишилися без даху над головою. Тож чутливі теми та опис травматичного досвіду стають новим стандартом у журналістиці.
Олександра поділилася, що зворушена українцями та їхньою незламністю: як вони готові до інформаційного спротиву, ризикують власним життям, аби розповідати світові правду, зокрема зв’язуючись анонімно із журналістами.
«Мене вразило те, скільки нових тем, проблем, питань, викликів “підсвітила” ця війна. Зокрема, таких, з якими ні ми, ні світ раніше не стикалися», — поділилася Горчинська.
На думку журналістки, яскравим прикладом стала кількість українців, які виїхали до Європи. Раніше переселенцями були жителі Донецької й Луганської областей і Криму, а після лютого 2022 року й українці з інших регіонів вимушено покинули свій дім.
«Журналіст — це не психолог»
Часто журналісти, працюючи із чутливими темами, намагаються провести межу, де закінчується журналіст і починається звичайна людина, яка співчуває та підтримує. «Робота з такими темами потребує високого рівня емпатії, здатності співпереживати та розуміти відчуття інших людей, почуття й емоції. З іншого боку це також про вміння не пропускати кожну історію через себе», — пояснює Горчинська.
Вона переконана: під час інтерв’ю на першому плані має бути професіонал. Адже переймаючи травматичний досвід кожного героя, журналіст втратить можливість працювати.
«Журналіст — це не психолог, не соціальний працівник, не юрист. Ви не зобов’язані надавати людині ту допомогу, в якій ви не є спеціалістом», — каже Олександра. Підтримувати співрозмовника треба, проте варто не забувати і про власні ресурси, які знадобляться для подальшої роботи з матеріалом та над чутливими темами загалом.
«Наше завдання — не нашкодити»
Це головний принцип, яким Олександра користується в роботі. Вона радить колегам уникати обставин чи запитань, через які герой матеріалу може повторно пережити те, що відчував під час травматичних подій.
«Велика перешкода — це брак знань. Журналісти починають працювати з такою тематикою, але або не хочуть, або не знають де, або не вважають за потрібне вчитися таким тонкощам. А потім виходять іноді не дуже адекватні матеріали», — каже Горчинська. На її думку, кожен журналіст нині мав би вміти:
- встановлювати контакт із людьми, які пережили травматичні події, з повагою до їхніх почуттів та досвіду;
- коректно ставити їм питання;
- розрізняти, що етично, а що ні;
- не губити деталі.
Інший важливий аспект — безпека героя. Якщо він просить про конфіденційність, журналіст має йти назустріч і приймати ці вимоги. Це може бути критично важливо. «Якщо ми порушимо цю домовленість, ми можемо тільки нашкодити людині», — додає Горчинська. Ще одне правило журналістки — не передавати контакти героїв третім особам без їхньої згоди.
Олександра Горчинська також радить бути уважними в роботі з матеріалами про військовослужбовців, полонених, заручників. Не завжди інформаційний розголос може допомогти, подекуди навіть шкодить. «Сім’я, прізвище, обличчя військових, шеврони на формі — це чутлива інформація, яку треба уточнювати та без попередньої згоди не публікувати», — порекомендувала журналістка.
Також Олександра додає, що платити героям за розмову — табу для неї. Якщо герой вимагає оплатити його слова, треба подякувати й розпочинати пошук іншої людини, якій буде цікаво та важливо поділитися своєю історією. «По-перше, якщо ви заплатите одній людині, інша може відмовитися спілкуватися з вами безплатно. По-друге — людина за гроші казатиме не те, що справді думає, а те, що ви хотіли би від неї почути. Її мотивація буде насамперед грошовою, а не ідейною», — пояснює Горчинська.
Олеся Біда, hromadske
«Матеріали про смерть почали з’являтися в медіа щодня»
Олеся Біда — журналістка з понад п’ятирічним досвідом. Вона співпрацювала з hromadske та в різні періоди — з іншими українськими редакціями на фрилансі.
Біда також зазначила, що з початком повномасштабної війни чутливі теми стали буденністю, й за них почали братися всі журналісти. Але, на її думку, колегам із досвідом було легше зустрітися віч-на-віч із переживаннями, емоціями та страхами людей. «У нас був досвід роботи з людьми, які пережили або переживають травму, ми знали, до чого себе готувати, як себе поводити під час інтервʼю», — пояснила вона.
Журналістка пригадала, як побачила перший публічний допис у Facebook від людини, в якої загинули цивільні родичі. «Тоді здавалося, що правильних слів, щоб попросити розповісти більше, не знайти. На жаль, із часом такі повідомлення стали звичною справою», — каже Олеся.
Це не єдина перешкода, з якою їй довелося зіштовхнутися. Поки не про всі речі можна говорити публічно через війну. Особливо в питаннях, що стосуються полону й обмінів: певні моменти потрібно затверджувати з пресофіцерами, прессекретарями. «Часом це виправдано, адже ці питання чутливі, й важливо не зашкодити. Але іноді обʼєктивних виправдань такій цензурі немає», — наголосила вона.
«Найменше, що я можу зробити, — це дати голос людям»
Журналістка розповіла, що іноді доводиться обирати історії, адже на всіх ресурсів медіа не вистачить. Тому важливо опублікувати саме показову історію, яка висвітлює жорстокість росіян і масштаби їхніх злочинів в Україні.
Попри великий бекграунд у роботі з чутливими темами, багато історій досі вражають. «Поки це мій показник того, що зі мною та моїм сприйняттям усе нормально. Я не сприймаю те, що відбувається в нашій країні як норму», — вважає Олеся Біда.
Під час війни журналістка створила не один десяток матеріалів, які мали суспільний резонанс. Зокрема, її статті на hromadske використовували для позовів у ЄСПЛ. Також у Біди просили контакти героїв представники ООН, громадських організацій та влади, які фіксують воєнні злочини.
«Найменше, що я можу зробити для своїх героїв — це дати голос людям країни, де триває війна, та опублікованою історією вшанувати памʼять загиблих», — каже журналістка.
Олеся Біда пояснила, що багатьом людям потрібна інформаційна допомога. Зокрема, жителі деокупованих громад відчувають дефіцит перевіреної інформації, порад. Питання: «Куди звертатися, щоб отримати компенсацію, виплати за пошкоджене житло? Куди можна евакуюватися і чи приймуть там?» стали ключовими. Тож журналісти повинні створювати матеріали, які стануть надійним путівником для українців у ситуаціях, коли запитань більше, ніж відповідей.
«Кілька разів також вдалося зібрати гроші деяким моїм героям. Ми це робили і спільно з hromadske», — зазначила вона.
Олеся розказала, що завдяки своїй журналістській діяльності їй вдалося допомогти жінці, яка повернула з Росії депортовану доньку. Зокрема, із проханням підтримати постраждалих вона звернулася до підписників зі своїх сторінок у соцмережах. Уже за декілька хвилин після публікації допису стало зрозуміло, що місія “добра справа” пройшла успішно: героїня її матеріалу записала відео з дітьми, в якому дякувала і казала, що родина нарешті піде у магазин купити їсти.
«Така невелика, але цілком посильна допомога героям дає змогу триматися на плаву як людині», — наголосила Біда.
«Я — журналістка, яка співчуває, переживає, підтримує»
Олеся Біда пояснила, що працює відповідно до стандартів і професійної етики, та вважає, що, працюючи з чутливими темами, треба бути насамперед журналістом. Але це не означає, що вона не може обійняти людину, потримати її за руку під час підготовки матеріалу.
«Я — журналістка, яка співчуває, переживає, підтримує і буде завжди на звʼязку зі своїм героєм. Не знаю, чи може бути інакше в роботі з чутливими темами», — наголосила вона.
Читайте також: Понаднормова робота, сексизм та виклики війни. Головне з дослідження про жінок в українських медіа
З роками Біда відчула, як випрацювала захисний механізм. Проте готових рецептів, як зробити «шкіру грубішою» немає. Журналістка наголосила, що вся справа — у досвіді.
Навіть маючи сотню написаних матеріалів, варто завжди пам’ятати про головне правило — не нашкодити людині, яка довірила свою історію та погодилася її розповісти публічно. Треба провести розмову так, щоб повторно не травмувати особу. «Я даю їй можливість багато говорити, мати контроль над ситуацією, не відповідати на певні питання», — наголосила Біда.
Також треба розповісти героєві, що буде після публікації. Журналістка завжди повідомляє людині, що, наприклад, у разі вказування її імені вона може зазнати цькування, булінгу, переслідування. Це піклування про безпеку.
Війна ще довго лишатиметься головною темою. Тож треба пам’ятати про людей, які залишаються в окупації, про військовополонених, про цивільних у полоні росіян, депортованих. А також про людей, які й до війни були вразливими, а нині їхня ситуація стала ще хиткішою.
Олеся Біда порадила не втрачати контакт з героями. Зокрема, можна періодично оновлювати їхні історії. Це допоможе в такі складні часи нагадувати про контекст і масштаби цієї війни.
Анастасія Іванців, «Суспільне. Новини»
«Ніхто не хоче дізнатися про загибель родича на війні від журналістів»
Журналістка Анастасія Іванців працює на «Суспільне.Новини». Особисто для неї із початком повномасштабного вторгнення у роботі нічого не змінилося. Про перешкоди вона теж висловилася лаконічно і підкреслила, що їх не уникнути.
«Не буває так, що все у всіх добре й ніколи не буває погано, оскільки журналістика — це в принципі про конфлікт, і в хорошому матеріалі цей конфлікт має бути», — наголосила вона.
Журналістка зазначила, що й раніше було чимало брехні, але після початку війни її стало набагато більше. «Зʼявилося багато історій, які треба ретельно перевіряти перш ніж публікувати, а часто це майже неможливо, наприклад, якщо історія трапилася на окупованій території», — пояснює вона.
Анастасія наголосила, що у таких випадках заради уникнення дезінформації, перекручування інформації варто тримати безпосередній зв’язок із постраждалими або їхніми родичами. Зробити це можна, наприклад, по телефону. У такий спосіб можна дізнатися всі деталі, які викликають сумніви, є двозначними чи взагалі нереалістичними. Якщо ж інформацію все ж не вдається перевірити на достовірність, то від матеріалів із сумнівними даними все ж варто відмовитися. Їхня публікація не призведе ні до чого хорошого.
Іванців працює переважно з темами, які не дають швидкого ефекту. Її матеріали фіксують простір і все, що в ньому відбувається. Звісно, журналістика вимагає оперативності, і це не оминає складні історії, тому що нерідко наступного дня будуть нові обстріли та бої, а отже і втрати. Натомість аудиторія зосередиться на іншому.
Анастасія радить все ж не поспішати, а стримуватися, давати людям простір і час. На її думку, критично важливо бути обережним із доволі делікатним питанням смерті: «Ніхто не хоче дізнатися про загибель родича на війні від журналістів».
«Це велика відвага — називати речі своїми іменами»
Журналістка не може згадати особливо щемкої для себе історії. Проте все ж тримає у пам’яті 19-річну Таню з Бучі, про яку писала після звільнення Київської області.
«Таня бачила, як російський снайпер вбив її маму прямим пострілом у голову. Тоді люди, говорячи про російських військових, вживали різні евфемізми, типу орки, фашисти, русня. А Таня дуже чітко говорила — росіяни, русские. Це була деталь, яка мені дуже запамʼяталася, тому що це велика відвага — називати речі своїми іменами», — наголосила Анастасія.
Для Іванців журналіст — це завжди людина, незалежно від того, з якими темами вона працює. «Не буває такого, що на інтервʼю ти вдягаєш шапочку журналістки, а після інтервʼю знімаєш її та вдягаєш вже шапочку Насті. Так не працює», — переконана вона.
На її думку, аби розмова з героєм матеріалу вийшла дійсно хорошою, потрібно навчитися слухати, співчувати, переживати та підтримувати там, де це потрібно. Утім для Іванців головний принцип у роботі із чутливими темами — не мати жодних очікувань.
Чек-лист для колег, які починають працювати із чутливими темами
Журналістки радять початківцям насамперед дотримуватися журналістських стандартів. Вони — основа роботи. Є й інші важливі моменти:
- Використовувати коректну лексику та термінологію, щоб не образити співрозмовника
- Забути про скандальність, сенсації та інтриги — це не про роботу в чутливій журналістиці. Уникати клікбейтних заголовків із перекрученими цитатами, не виносити на першу шпальту сенсаційних, вирваних із контексту речей. Краще спробувати розглянути історію в контексті системи, країни, світу.
- Обирати етичні фотографії для ілюстрування своїх матеріалів. Варто ілюструвати тексти фото, які не зачіпають честь та гідність героїв – інколи варто уявляти, що на фото ви, ваші рідні чи друзі.
- Ставити себе на місце героя, щоб краще його зрозуміти. Вміти слухати, щоб отримати цінну інформацію.
- Не ставити некоректних запитань на кшталт: «Що ви відчували, коли у ваш дім поцілила ракета? Чи знаєте ви що ваш син-військовий загинув?».
- Ретельно досліджувати тему, перш ніж іти на інтервʼю до людини. Не мислити штампами й не транслювати їх співрозмовнику. Якщо ви не сильні в темі, то краще спершу звʼязатися з профільними громадськими організаціями, експертами, щоб вони більше розповіли про питання, яке цікавить.
- Вміти себе стримувати у гонитві за актуальними темами. Завжди потрібно реально оцінювати свої можливості та який результат отримаєте в кінці.
- Не варто забувати і про власний саморозвиток: читати матеріали досвідчених колег, профільні медіа, книги. Набути мінімальних знань із психології.
- Постійно ставити собі запитання: «Навіщо ми робимо певний матеріал, який його фокус?».
