На початку повномасштабного вторгнення тема зловживань у війську була фактично табуйована. Тепер низка редакцій висвітлює це, щоб процеси у війську були ефективнішими. На одній із панелей конференції журналістів-розслідувачів UIJC-2024, організованої Інститутом розвитку регіональної преси, обговорювали, як працювати з такими темами, на прикладі матеріалів про корупцію в оборонних закупівлях, ухилення від мобілізації, зловживань із системою «Шлях».
Спікери:
- Олександра Губицька — керівниця проєктів, співзасновниця NGL.media;
- Євген Лісічкін — член правління та економіст-аналітик ГО «Харківський антикорупційний центр»;
- Юрій Ніколов — співзасновник медіапроєкту розслідувань «Наші Гроші».
Модераторка: Інна Попович, головна редакторка, журналістка-розслідувачка проєкту Trap Aggressor.
Важливість розслідувань під час війни
«Під час поїздки я зловила себе на думці, що останнім часом усе частіше пересилаю в робочий чат скриншоти з соцмереж Юрія Ніколова. Наприклад, я звертаю увагу: “О, дивіться, ми це розслідували 2021 року”, або “Це наш фігурант із 2020 року”. Мені здається, що за останній рік багато схем, які діяли до повномасштабної війни, знову повернулися. Тільки тепер вони мають військовий контекст, а суми грошей стали більшими», — розмірковує Інна Попович, головна редакторка проєкту Trap Aggressor.
Юрій Ніколов, співзасновник медіапроєкту розслідувань «Наші Гроші», каже, що корупції в Україні під час війни стало менше, але її частка перемістилась у військо.
«Тепер найбільше крадуть там, де більше грошей… Людина сидить на березі грошового потоку, спостерігає й урешті-решт піддається спокусі. Прикладів цьому безліч — від ТЦК до Генштабу, і на самому фронті також», — каже Ніколов. Він зазначає, що для нього питання моральності розслідувань давно вирішене — їх потрібно проводити, тому що гроші, вкрадені з військових потоків, убивають напряму. Кожна вкрадена копійка в тилу обертається тим, що щось важливе не доходить до фронту.
«Війна, з мого досвіду, змінила корупціонерів лише в перший рік, коли вони трохи позакривали свої кишені через страх. Перші пів року вони були налякані, і максимум, що робили, — каси на гуманітарці. Пізніше почали з’являтися знайомі прізвища… Ми часто помічаємо, що за ті самі гроші можна було би створити не один далекобійний дрон, а два. А два дрони можуть знищити два нафтозаводи в Росії. Тож питання навіть не в тому, що ми отримуємо, скажімо, “Мерседес” замість дрону. Нам просто потрібно більше дронів», — говорить Ніколов.
Редакція «Наші гроші» постійно аналізує кошториси й перевіряє, де можна було би зробити закупівлі дешевше. Зокрема, каже Ніколов, він знає, що замовники у сфері оборони, укладаючи договір щодо закупівлі озброєння й військової техніки (ОВТ) для ЗСУ, можуть перевищувати дозволену законом норму прибутку: «За законом, на мілітарі-проєктах дозволено отримувати 25 % прибутку [на державних контрактах від собівартості, — авт.], але на практиці нормою вважають 40 %. Якщо немає 40 %, то ніхто не займатиметься подібними проєктами, як-от виробництвом дронів. Хоч і звучить це абсурдно, але так працює система», — пояснює Ніколов. Він зазначив, що 40 % — це не межа.
Євген Лісічкін, економіст-аналітик ГО «Харківський антикорупційний центр», додає, що в судовому реєстрі є багато цікавих історій про взаємини між командирами та солдатами в Збройних силах. Є також резонансні вироки, які могли би стати темою публікацій, але такі теми в судовому реєстрі часто залишаються без уваги.
Робота «Харківського антикорупційного центру»
Лісічкін каже, що 2024 року його команда зіткнулася з проблемою корупції в армії під час будівництва фортифікаційних споруд на Харківщині. Тоді виявили, що значна частина договорів укладалася з компаніями, створеними буквально за кілька тижнів до початку робіт. Фірми були пов’язані між собою, а їхня діяльність викликала підозри через завищені ціни та відсутність прозорості.
«Спочатку ми утримувалися від висвітлення цієї теми, оскільки це могли використати росіяни для дискредитації України. Однак після чергового наступу російських військ на Харківщині у травні 2024 року тема фортифікацій набрала резонансу», — розповідає Лісічкін. Центр розпочав серію розслідувань, проте договори на будівництво фортифікацій здебільшого були закриті, включно з кошторисами. «Працювати можна було лише з даними про постачання деревини. Саме з цим вдалося виявити найбільше порушень: зафіксували завищення вартості деревини у 2–4 рази, — згадує Лісічкін. — Компанії, які брали участь у тендерах, заявляли, що деревина постачається з інших областей, тоді як насправді її закуповували в лісгоспах Харківщини. Збитки від таких схем оцінюють приблизно у 150 млн грн».
«Харківський антикорупційний центр» також розслідував ухилення від мобілізації, виявивши, що вироки в таких справах зазвичай досить м’які.
«Попри гучні затримання працівників військових комісаріатів, членів військово-лікарських комісій чи адвокатів, вироки переважно зводяться до штрафів або умовних термінів. Навіть після кількох затримань під час воєнного стану деякі працівники ТЦК продовжують працювати, оскільки не отримують заборон на подальшу діяльність. Найчастіше це або штраф (від 20 000 до 100 000 грн залежно від рівня посади затриманого), або умовний термін. У багатьох випадках справи перекваліфіковують за менш суворими статтями», — розповідає Лісічкін.
Система «Шлях»
Співзасновниця NGL.media Олександра Губицька каже, що Львівська область видала найбільшу кількість дозволів на виїзд після повномасштабного вторгнення — майже 50 000.
«Наша редакція стала лідером серед розслідувальних центрів, які публікували найбільше матеріалів про ухилення від мобілізації, — говорить Губицька. — Ми підготували цілу серію публікацій про ухилення студентів від мобілізації, а також про одруження з жінками з інвалідністю, що також використовують як привід для виїзду».
Поодинокі випадки затримань показали, що закрита система створює можливості для зловживань. Редакція довго намагалася отримати офіційну інформацію про ухилянтів, які скористалися системою «Шлях» для втечі з України, та назви організацій, які на цьому заробляли. Губицька навіть зверталася до суду, щоб отримати інформацію, однак і це не дало результату. Каже, що допомогли регулярні запити. Це дало змогу з’ясували імена та прізвища понад 2000 чоловіків, які виїхали за дозволами від Львівської ОВА і не повернулися.
NGL.media також досліджувало публічних осіб та чиновників, які змогли виїхати. «Найцікавіший кейс стосувався депутатів Львівської обласної та міської ради, які говорили, що виїжджали за гуманітарною допомогою, але опинялися на відпочинку на морському узбережжі. Ми проаналізували їхні соцмережі, зокрема фото їхніх дружин, ідентифікували місця відпочинку й зіставили це з датами виїзду», — пояснює Губицька.
Частина депутатів із дослідження NGL.media самостійно звернулися до своїх рад із проханнями про відкликання й перестали бути депутатами. Але є й ті, хто зберігає цей статус, хоча пропуск депутатами протягом року більше половини засідань місцевої ради без поважних причин є підставою для їхнього відкликання та позбавлення мандату.
«Яйця Резнікова»
Історія з «яйцями Резнікова», каже Ніколов, почалася ще задовго до її публікації. Перші дані про цю схему він отримав на Різдво, хоча стаття вийшла лише наприкінці січня 2023 року. Протягом цього часу матеріал проходив етапи підготовки та верифікації, а рішення про його публікацію ухвалювалося після того, як стаття вже опинилася на столі в Верховного головнокомандувача.
«Спочатку ми не планували публікувати матеріал: хотіли, щоб цю ситуацію вирішили на найвищому рівні без розголосу. Я передав дані про контракт на суму понад 12 млрд грн. Однак коли стало зрозуміло, що жодних кардинальних рішень не ухвалять, ми оприлюднили матеріал», — говорить Ніколов.
Розслідування показало, що Міністерство оборони закупило яйця для військових за завищеними цінами — по 17 грн за штуку, тоді як у звичайних магазинах вони коштували 7 грн. «За цією схемою ховалися глибші корупційні механізми. У контрактах заклали аналог схеми “Роттердам+”, яку використовували в енергетичному секторі. Фактично це давало змогу посадовцям і бізнесменам маніпулювати цінами, отримуючи величезні прибутки за рахунок держави», — каже Юрій Ніколов. Він додає, що одним із ключових моментів цієї історії є те, що жоден із фігурантів не спростував автентичність контрактів, які оприлюднив автор: «Це означає, що матеріали були верифіковані на найвищому рівні, і Міністерство оборони не могло заперечити їхню справжність. Однак це не завадило захисникам міністра відкинути всі звинувачення й відстоювати власні позиції».
Після публікації вдалося домогтися ухвалення закону, який зобов’язує проводити військові закупівлі через систему «Prozorro». Тепер закупівельна ціна Міноборони нижча за ринкову. Однак, каже Ніколов, такі зміни є тимчасовими, якщо їх не підтримувати постійним контролем: не лише висвітлювати корупцію, але й підтримувати прозорість і чесність на всіх рівнях.
Доступ до інформації
Губицька каже, що якщо порівняти роботу журналістів-розслідувачів зараз і кілька років тому, помітно, що доступ до інформації значно ускладнився. Інформації стало менше, а здобути її стало складніше.
«Наш підхід до викладу матеріалів також змінився. Наприклад, ми більше часу приділяємо отриманню коментарів від тих, кого звинувачуємо у своїх матеріалах. Бувало, що ми чекали кілька тижнів, щоб отримати відповіді від Міністерства оборони чи ГУР, адже намагалися подати інформацію збалансовано… Ми боїмося допустити помилку, яка може зашкодити. Це і є ключова зміна в нашій роботі», — говорить співзасновниця NGL.media.
Вона каже, що відповіді на запити, навіть для однієї цифри, чекають до 20 днів, після яких приходять формальні відписки. Також була відповідь «Ми надамо вам відповідь після закінчення воєнного стану», хоча інформація не мала нічого спільного з війною.
«Найбільшою катастрофою є доступ до інформації від Державної прикордонної служби. У випадку з матеріалом про виїзд ми отримали дані з двох джерел, які верифіковували. Наприклад, в одній із ситуацій, пов’язаній із виїздом Олексія Арестовича [колишнього позаштатного радника голови Офісу президента, — авт.], ми були впевнені, що він перетнув кордон за листом ГУР — це підтвердили два джерела. Проте прикордонна служба заперечила це, не надавши жодних документів або пояснень. Ми написали запит повторно, але знову не отримали інформації. Спробували судитися, але програли в обох інстанціях. Суд вирішив, що Арестович не є публічною особою, оскільки більше не працює радником, і відмовив у наданні інформації», — говорить Олександра Губицька.
Сьогодні журналісти мають два варіанти дій у подібних ситуаціях: скаржитися омбудсменові або судитися. Водночас, зазначає журналістка, обидва варіанти мають низьку ефективність: «Я зверталася до омбудсмена п’ять разів, і жодного результату не отримала. Судилася двічі, і також програла. Ми змушені шукати альтернативні джерела інформації, і я, чесно кажучи, не знаю, як це виправити».
Євген Лісічкін каже, що часто виникають схожі труднощі: «Коли ми готуємо матеріали про відповідальність фігурантів, яких обвинувачують у схемах ухилення від мобілізації, ми звертаємося з питаннями щодо підстав перекваліфікації справи чи угод про визнання винуватості. Ми також намагаємося дізнатися, чи були серед осіб, яких допомогли викрити обвинувачені, організатори цих схем. Але тут натрапляємо на закритість інформації — персональні дані та конкретні деталі кримінальних справ залишаються недоступними. Прокуратура та слідчі органи часто не відповідають на такі запити».
Іноді міська або обласна влада пропонує ознайомитися з кошторисами на певні проєкти. Лісічкін каже, що вони фактично вимагають негласного зобов’язання не публікувати ці дані. Тоді виникає запитання: що робити, коли ми бачимо, що ціни на певні матеріали не відповідають ринковим? Ми знаємо, що інформація важлива, але обмеження на її публікацію ускладнює ситуацію.
«Ця проблема підзвітності та прозорості досі не вирішена. Після кожного розслідування, зокрема, щодо кошторисів на підземні укриття в закладах освіти чи оборонних фортифікацій, виникає та ж дилема. Хоча кошториси надаються (часто непублічно), вони стосуються закладів освіти та підземних укриттів. Водночас дані про фортифікаційні споруди залишаються недоступними», — пояснює Лісічкін. Ніколов додає, що не бере коментарі фігурантів, оскільки вони або берешуть або затягують з відповіддю. Натомість він намагається розібратися у ситуації якомога детальніше, щоб виступати у своїх матеріалах експертом.
Страх помилки та самоцензура
«Для мене найбільший страх — це зробити помилку. Я можу не спати ночами перед публікацією матеріалу, хвилюючись, чи все зробила правильно», — говорить Губицька й додає, що під час пошуку організацій, від яких втекло найбільше чоловіків, редакція зверталася до кожної з них за коментарем. Проте навіть після цього залишалося відчуття, що щось могли упустити.
«Я відчула полегшення тільки тоді, коли обласна військова адміністрація оприлюднила свій список цих організацій, який збігся з нашим. Це підтвердило, що ми все зробили правильно. Зрозумілим стало й те, чому інформацію так ретельно приховували: дві організації, з яких втекло найбільше чоловіків, були пов’язані з родичами очільника ОВА. Цей страх помилки — це постійний внутрішній виклик, із яким доводиться стикатися», — каже Губицька.
Лісічкін каже, що його редакція багато чого не публікує: наприклад, адреси чи деталі розташування об’єктів. Водночас журналісти бачать інформацію на «Прозоро» чи сайті Офісу Генпрокурора, яка може завдати шкоди Україні.
«Деякі підозри містять інформацію, яку не варто було б оприлюднювати. Ми часто зв’язуємося з замовниками закупівель, аби попередити їх про критичні моменти, що можуть стати загрозою», — говорить Євген Лісічкін. Ніколов додає, що під час закупівлі унформ учасників тендеру зобов’язали вказати фізичне місце розташування підприємств, які за кілька хвилин можна знайти на карті та зробити їх прямою мішенню для ворога.
Губицька каже, що самоцензура здебільшого стосується певних деталей: «Ми чітко розуміємо, що можна публікувати, а що — ні. Наприклад, інколи доводиться приховувати місцерозташування, не вказувати імена людей, щоб не нашкодити. Але якщо йдеться про системні порушення або суттєві зловживання, то інтерес суспільства стає важливішим за потенційну шкоду, яка може виникнути, якщо ми не розкажемо про проблему. Якщо є докази й ситуація значуща, ми публікуємо інформацію».
Натомість Ніколов каже, що в «Наших грошах» із самоцензурою простіше, бо їхні розслідування зосереджуються на очевидних речах: «Завищена ціна — це корупція, факт. Немає сенсу тут приховувати чи заплутувати. Цензура для нас існує лише в одному аспекті: чи допомагає наша публікація перемозі? Саме так ми формулюємо тест для кожної історії. Завищені ціни шкодять, тому, публікуючи це, ми допомагаємо не дати вкрасти гроші, які могли б піти на дрони чи інші корисні речі для фронту».
«Один із випадків, що запам’ятався — не стільки про самоцензуру, скільки про самообмеження — коли ми підготували матеріал, який отримав спеціальну відзнаку на конкурсі, але його публікація відкладалася майже п’ять місяців. НАБУ просило нас зачекати, поки вони затримають фігурантів», — ділиться Губицька. Редакція довго дискутувала, чи варто чекати, й місяцями доопрацьовувала матеріал.
Ніколов розповідає, що в редакції «Наших грошей» був подібний випадок, але чекали з публікацією набагато менше — кілька днів. «Ідеться про історію з Резніченком [колишній голова Дніпропетровської ОВА, — авт.], коли мільярди пішли не за призначенням. Коли детективи дізналися про наш матеріал, вони теж намагалися вплинути на публікацію. Однак ми вирішили діяти швидше: не могли чекати, доки правоохоронці почнуть працювати», — розповідає Ніколов. Підозру у справі оголосили за майже два роки після публікації. «Важко уявити, що ми б чекали стільки часу для публікації розслідування. Але результат з’явився через два роки після початку нашої роботи», — говорить журналіст.
Ще одна проблема, з якою стикаються розслідувачі — це страх, що через розслідування тебе можуть відправити на фронт. «Боятися за своє життя — це нормально, це не надуманий страх. Це не лише мобілізація за загальними правилами: я знаю випадки, коли журналістів змушували мовчати саме через загрозу», — каже співзасновник медіапроєкту розслідувань «Наші Гроші» Юрій Ніколов. Він каже: хоча не всі редакції про це говорять, про це потрібно розповідати.
«Я розумію, чому деякі мовчать: вони знають, що якщо піднімуть цю тему, то опиняться під ще більшою загрозою. І цей страх не обмежується лише журналістами, він також керує багатьма чиновниками. Це реальний механізм тиску», — говорить Ніколов.
