З 25 до 27 травня у Львові пройшов щорічний Lviv Media Forum. Серед дискусій про громадянське суспільство, наслідки імперіалізму та пропаганду спікери з медіа на панелі про мову миру та мову війни обговорювали українські наративи та що в них найскладніше зрозуміти закордонним редакціям. «Медіамейкер» відвідав дискусію та зібрав найцікавіші тези.

Спікери панелі «Мова миру проти мови війни. Хто формує наративи й несе відповідальність за них»: Соня Делесаль-Столпер — головна редакторка відділу зовнішньої політики у французькій щоденній газеті Libération, Франциска Дейвіс — історикиня, фахівчиня зі Східної Європи в Ludwig Maximilian University of Munich, Ніколай Кліменюк — ексредактор «Forbes Росія», дописувач Frankfurter Allgemeine Sonntagszeitung (FAZ) та Зоя Красовська — аналітикиня ГО «Львівський медіафорум». 

Протягом розмови фахівці обговорювали, коли люди спілкуються мовою миру, а коли — мовою війни, які слова мають бути табуйованими, а які — ефективними, як Україні вдається формувати наративи після повномасштабного вторгнення та які особливості медіаландшафту в Німеччині, Франції та Україні.

Привиди минулого Німеччини

Ніколай Кліменюк із FAZ зазначив, що якщо говорити про мир, то насправді Німеччина до кінця не розуміє, що це таке: «Німеччина звикла сприймати будь-яку війну з точки зору агресора. Немає німців, які колись воювали у війнах звільнення чи оборони. Відповідно, коли німці говорять про війну, вони мають ось таке розуміння, що війна — це те, де в нас є вибір, і ми можемо вибрати не починати війну, або ж покласти їй край у будь-який момент. Їм дуже складно змінити цю точку зору та зрозуміти, що насправді все може бути зовсім по-іншому». 

Також коли німці говорять про мир, то розуміють його з точки зору поразки, адже Німеччина зазнала її двічі. А ще німецьке суспільство, за словами Кліменюка, досі мислить архаїчними рамками та категоріями: «Німеччина колись була імперією, але ніхто про це вже не пам’ятає». 

Журналіст пояснює, що з погляду Німеччини Україна — це не про людей, а про територію. Звідси з’являється думка «А чому українці такі жадібні?», тобто чому вони не хочуть «виділити шматочок територій Росії заради миру». Кліменюк каже, що це дуже важлива частина німецького дискурсу, згідно з яким Україна сприймається як своєрідна дошка для гри. 

«Німеччина не сприймає Україну як суб’єктну державу. І тому дуже важливо, щоб німецькі журналісти, які пишуть про Україну, намагалися зламати цей дискурс і передати ідею суб’єктності читачам. Намагалися розповісти про те, що йдеться про людей, що Україна — це не щось абстрактне, а реальна країна з реальними людьми та життями. І українці мають право вирішувати самі за себе».

Німецькі дебати про мир

Франциска Дейвіс каже, що багато німців досі мають ідею, що насправді нічого не можна порівняти із Другою Світовою Війною. Але як історикині, Дейвіс здається, що можна провести певні паралелі між Другою світовою війною та війною в Україні.

За словами історикині, насправді німецькі кореспонденти працюють добре й намагаються зрозуміти конкретні й абстрактні речі про війну в Україні. Утім, якщо ти не постраждав від цієї війни, то не можеш повністю зрозуміти та відчути, що відбулося. Водночас ідеться принаймні про виявлення співпереживання. 

«Є ще інші дебати, які ведуться під час ток-шоу. Ми бачимо проблему непорівнюваності двох реальностей. Починається з того, як називається ця війна — українська криза. З 2014 року, я, звичайно, в лапках вживаю цей термін, і завжди його критикувала, але відтоді це називалося “конфлікт в Україні”, або “конфлікт на Донбасі”. І це вже було неправильне найменування феноменів дійсності, бо це вже було вторгнення та війна, ще 2014 року», — додає Дейвіс.

Діалог про примирення

З моменту повномасштабного вторгнення щодо цього поняття ситуація змінилася. Німецькі інтелектуали, науковці, які працювали над питанням України та Росії, переважно одностайні. Утім, історикиня каже, що є й багато інших експертів, які люблять закликати до діалогу між Україною та Росією. Звичайно, може припинитися сама боротьба, перестануть гинути люди. Утім, слова про діалог та примирення двох сторін — це неправильне найменування феноменів дійсності. 

«Можна за часів демократії говорити про певні позиції двох сторін, про те, що думає опозиція, що думає влада. Але зараз зовсім інша ситуація, — каже Франциска Дейвіс. — Дехто вважає, що у світі взагалі немає чіткого поділу на чорне й біле, але деколи такі випадки бувають». 

Соціологічними дослідженнями та опитуваннями теж можуть маніпулювати. Вони також потрапляють під вплив відповідних формулювань, мови, концепції. Ніколай Кліменюк згадав про нещодавнє опитування громадян Німеччини, в якому їх питали: «Чи мають відбутися переговори між Росією та Україною?», і більшість респондентів виступали за переговори. 

«Ти про себе думаєш “Якого дідька?”. Чому німці вважають, що вони можуть запитувати своїх співгромадян про інші країни? Вони ж не запитують, скажімо, про пенсійну реформу у Франції чи щось на кшталт того. Тому думка великою мірою формується такими опитуваннями громадськості», — додає Кліменюк. 

Французьке визначення миру

«Ми дуже обережно ставимося до того, як ми визначаємо 24 лютого 2022 року. Ми  кажемо не про початок війни, а про початок повномасштабного вторгнення російських військ. Тоді ви можете пояснити своїм читачам, що ця війна насправді триває набагато довше, ніж півтора року. Також ми не можемо проводити паралель із цією війною та тим, що відбувалося в Афганістані чи Сирії. Адже ця війна є дуже близькою для нашого читача й наших урядів. Те, що відбувається неподалік, завжди тобі ближче», — розповідає Соня Делесаль-Столпер із Libération.

To Kiev чи Kyiv?

Про рух Франції до кращого розуміння українського контексту журналістка розповідає на прикладі транслітерування географічних назв. У Франції медіа постійно писали Kiev за правилами транскрибування з російської мови. 1 березня 2022 року у газеті Libération відбулася зустріч редакторської колегії, на якій Делесаль-Столпер запропонувала перейти на правильний варіант написання — Kyiv. 

«У нас було обговорення, чи таким чином ми повинні змінювати звички наших читачів, тому що вони звикли до російського написання столиці. Ми вирішили, що якщо вже змінюємо Kiev, то і Kharkov, Lvov, як ми їх писали раніше, мають стати Kharkiv та Lviv. Ми написали нашим читачам окремо, чому ми хочемо так зробити. Фактично, Libération — єдине медіа у Франції, яке впровадило таку зміну», — каже медійниця. 

У серпні того ж року журналістка розмовляла із міністром закордонних справ Франції, після чого мала надіслати на погодження текст інтерв’ю до Єлисейського палацу. «Після вичитки мені повернули текст з однією маленькою приміткою: “Будь ласка, можете транслітерувати слово Київ так, як було раніше? Ми поки що не вирішили, що будемо робити з правилами транслітерації”. Ми пояснили, що ми вже вирішили ці правила для себе і дотримуватимемося власного рішення… Це начебто дуже тривіальна й банальна ситуація, яка стосується всього лише написання назв, але насправді це політичне рішення на часі. Я думаю, що ми, як журналісти, які повідомляють про факти, маємо теж зайняти чітку позицію та пояснювати, чому її дотримуємося», — додає редакторка. 

Україна ближче — тому інтерес вищий

Поміж іншого, у Франції також велися дискусії щодо президента. Емманюель Макрон із самого початку вважав, що він може спілкуватися з Путіним і домовитися щодо того, що відбувається в Україні, хоча мало хто підтримував цю думку, за словами журналістки. «Ми казали, що спробувати можна й навіть треба. Але коли він казав, що не можна принижувати Путіна, це викликало дуже суттєвий резонанс у французькій пресі. Медіа повідомляли, що йдеться не про приниження Путіна, а про те, що українські цивільні мирні мешканці зараз гинуть. Цікаво, що зараз, через багато місяців, дискурс Макрона повністю змінився. Він фактично став ледь не найкращим другом президента Зеленського», — зазначає французька журналістка.

Також видання постійно відправляє до України кореспондентів та публікує статті українських журналістів, аби додати нової перспективи своїм текстам. Коли про ситуацію розповідає українець, для Франції цікавим є сам факт, що той чи інший журналіст веде журналістську діяльність і водночас є особою, постраждалою від війни. «Така перспектива була важливою для наших читачів, аби справді можна було довіряти історіям про те, що відбувається в цій країні», — пояснює Делесаль-Столпер. 

За її словами, Україна дуже близько до Франції географічно, тому інтерес до того, що тут відбувається, надзвичайно високий. Також однією з цілей роботи французьких медіа журналістка вбачає пояснення, що ця війна не закінчується в Україні. «Вона відгукується в усьому світі і в економічній площині, і в політичній. Ми намагаємося повідомити навіть країнам Африки чи Індії, чому ця війна важлива. Звичайно, є речі, на пояснення яких потрібен час. Зокрема, треба пояснити, що таке Крим, що там сталося, яка його історія», — додає Соня Делесаль-Столпер. 

Водночас Libération, як і більшість французької преси, пам’ятає про пропаганду. Принаймні якщо говорити про серйозні французькі медіа, зазначає фахівчиня. Майже в усіх медіаорганізаціях країни сьогодні є окремий підрозділ, який відповідає за фактчекінг. У Франції це важливо, адже через засилля російської пропаганди в Африці, зокрема у Північній, політичні настрої населення там кардинально змінилися на користь Кремля, групи Вагнера та інших приватних терористичних угруповань.

Низка проблем із бекграундом

Дискусія про правильну назву подій в Україні триває в позитивному ключі, хоча, звичайно, є багато випадків, коли професійні та якісні журналісти не до кінця розуміють напівтони, каже Зоя Красовська. Аналітикиня згадує дослідження, яке проводив LMF, в межах якого дослідили низку медіа у Німеччині, Франції, Угорщині та Латвії. Щоби зрозуміти їхні не цілком позитивні наративи про Україну, дослідники поспілкувалися з журналістами й редакторами з цих країн. «Ми хотіли дізнатися, як вони визначають, що таке пропаганда, чи бачать вони певну різницю між так званою м’якою пропагандою та дезінформацією, і виявили, що таке обговорення в професійних колах цих країн навіть не ведеться», — розповідає Красовська. 

Аналітикиня також згадує проблему з фактчекінгом в інформаційних і новинних агенціях та на стрічках онлайн-видань. Ті журналісти, які працюють на стрічках новин, зазвичай недостатньо досвідчені. Їм доводиться працювати за жорстких часових обмежень й публікувати дуже багато новин за короткий проміжок часу. Відповідно, в них немає часу, або, можливо, немає достатньої кваліфікації перевірити факти. Дуже важливо працювати якраз із такими представниками медіа, адже більшість проблем із формулюваннями йдуть якраз із великих агенцій-агрегаторів новин. 

«Ви бачите якусь статтю в хорошій газеті. Скажімо, ви знаєте, що це якісне видання, тому автоматично припускаєте, що не потрібно перевіряти факти. Я пам’ятаю історію із Libération. CBS опублікували історію про те, що лише 30 % тієї зброї, яка надається Україні, нібито надходить до ЗСУ. Libération написали роз’яснення, що насправді ця цифра не мала підтвердженого джерела та ґрунтувалася лише на вирваній із контексту цитаті», — наводить приклад Красовська. Коли Libération це опублікувала, українцям було значно легше доносити неправдивість цієї заяви завдяки авторитетності західного медіа. Це також один зі способів допомагати Україні боротися із викликами в медійному полі.

Також Красовська радить іноземним онлайн-медіа стежити за тим, що відбувається у їхніх Twitter-стрічках, адже аудиторія зазвичай читає лише заголовки. «Навіть якщо ви потім у самій публікації докладно пояснюєте новину, але заголовок відрізняється від тексту, це вже дуже багато що змінює», — каже фахівчиня.

Як Україні покращити висвітлення новин про війну

Ніколай Кліменюк вважає, що Україні вже непогано вдається правильно позиціювати себе в медіапросторі, й вона майже повністю контролює цей наратив. За його словами, це погано й добре водночас: «Я вже говорив, що коли аудиторія бачить, що хтось контролює наратив, то в них виникає підозра, що щось не так. Найбільша проблема — як висвітлювати реальне життя Україні з усією боротьбою за владу, з усіма суспільними проблемами? Як це робити з урахуванням того, що це висвітлення може делегітимізувати Україну, військову допомогу чи навіть порушити постачання зброї. Це моя особиста дилема.

Утім, Україна і так молодець. Дякую вам за те, що ви це робите. Ви набагато полегшуєте нашу роботу».

До потрібних для висвітлення тем Кліменюк згадує, що західним читачам крім війни не вистачає висвітлення іншого негативного досвіду з України, важливого для країн Заходу. Йдеться про історії щодо корупції та інших внутрішніх проблем. Інакше, за словами Кліменюка, німецькі й західні читачі загалом починають думати, що на них працює пропаганда чи цензура, та перестають довіряти серйозним новинам і виданням.

Франциска Дейвіс каже, що це більше питання до західних медійників, як краще висвітлювати події в Україні. «Я зараз говорю з точки зору дослідника: ми недостатньо боролися. Було багато дискусій з 2014 року, але ми не проявили достатньо агресивну позицію. Історики та інші фахівці, які досліджують Україну, мали відповідні знання, щоби протидіяти наративам, що Україна нібито штучна держава, яка ніколи раніше не існувала, що вона наполовину російська тощо. Ми намагалися це робити до повномасштабного вторгнення, але люди не дуже цікавилися нашою думкою», — зазначає Дейвіс. 

Історикиня наводить приклад зі своїм колегою-професором, який зняв відео на YouTube тривалістю 45 хвилин із розвінчуванням 8 міфів про Україну з історичної точки зору. Дейвіс твітнула це відео, після чого воно стало вірусним. Сьогодні колега Дейвіс постійно отримує електронні листи від різних людей зі словами вдячності за те, що вони нарешті «зрозуміли, що відбувається в Україні й що таке Україна». Це також підтвердження того, що потрібно намагатися в академічній та дослідницькій сфері так само пояснювати ці речі, каже історикиня. 

Раніше ми писали про два заходи, де обговорювали виклики та помилки, з якими стикаються українські та закордонні медійники під час висвітлення війни в Україні.