Працюючи з чутливими темами, журналісти часто стикаються із професійною деформацією та стресом. Постійний контакт із болем, трагедіями й соціально важкими темами не минає безслідно: виснаження, втрата емпатії та вигорання стають частиною реальності. 

Ми поспілкувалися з журналістками Олесею Бідою і Маргаритою Тупуп про те, як вони відчувають вплив своєї роботи, й попросили психологиню та медіаторку Тетяну Саніну, яка консультує медійників у межах психологічної програми від MDF пояснити, що означає такий стан та як захистити своє емоційне здоров’я й уникнути вигорання.

Що таке профдеформація?

Журналістка The Kyiv Independent Олеся Біда ніколи не сприймає своїх спікерів просто як героїв матеріалів: це близькі люди, в чиї історії медійниця заглиблюється та проживає їх. Проте каже, що не помічає втоми від співчуття. Час від часу намагається боротися з відчуттям, що «шкіра стає грубшою» (менш чутливою до складних історій). Вона щиро співчуває героям, проте знає, що не розплачеться під час якоїсь історії.

«На початку повномасштабного вторгнення я телефонувала доньці загиблої жінки, чітко знаючи, як почати з нею розмову, та як її вести далі. Попередній досвід роботи з чутливими темами мені в цьому допоміг, чому зараз багатьом журналістам доводиться навчатися. Зокрема, я можу почуватися стабільно після складних інтерв’ю. Робота з розслідуванням воєнних злочинів іде так само: я не впадаю у відчай і не здаюся каменем, тому що розумію, для чого я це роблю», — говорить Біда.

Журналістка Маргарита Тулуп каже, що в соціально важливих темах люди відкриваються тобі набагато більше, ніж це передбачає формат інтерв`ю: «Із відчуттям відповідальності, яку ти несеш за інформацію та почуття людини, зі страхом не нашкодити своєму героєві або авдиторії інколи важко боротися. Це найважче для мене як соціальної журналістки. Робота з чутливими темами — це одна із причин, чому я обрала соціальну журналістику. Водночас це вплинуло на моє психічне здоров`я».

Професія, яку ми обираємо, або яка обирає нас, формує особистість людини. Психологиня Тетяна Саніна каже: те, як і з ким ми працюємо, впливає на те, ким ми є. Свій відбиток залишає кожна сфера, в яку ми входили, формуючи наше сприйняття світу й себе. З одного боку, професія може допомогти стати більш активними, комунікабельними й відкрити для себе нові методи взаємодії з людьми. З іншого боку, вона може втомлювати, робити нас більш цинічними й закритими. 

«Профдеформація — це зміна особистісних характеристик людини під впливом професійної діяльності (або діяльності, якою людина займається найчастіше). У журналістів профдеформація може проявлятися через втрату емпатії, цинізм або надмірне дистанціювання від подій, а також відчуття емоційного виснаження та порушення балансу “робота-життя”», — пояснює психологиня. Ці характеристики не проявляються одразу й у всіх, проте кожен міг відчути принаймні одну з них (а журналісти під час війни й поготів).

Як на профдеформацію впливає стрес

Професійна деформація в допомагаючих професіях (як-от психологи, медики, соціальні працівники), серед яких можна виділити і журналістів, виникає через постійну взаємодію з людськими історіями й емоціями. Саніна зазначає, що через це часто стає складно відстоювати власні емоційні кордони. Це призводить до того, що ми починаємо надто глибоко занурюватися в чужі переживання, а наша нервова система, яка вже перевантажена, не встигає відновлюватися.

Психологиня каже, що наші симпатична й парасимпатична нервові системи працюють разом, щоб допомагати нам реагувати на стрес і відновлюватися після нього. Коли центральна нервова система фіксує потенційний стрес, вмикається симпатична система («бий або біжи»). Тоді людина відчуває підвищений пульс і певне напруження, її м’язи перебувають у тонусі, а дихання стає поверхневим. Коли стрес відступає, включається парасимпатична система, яка гальмує ці реакції. Це система відновлення, яка дає змогу організму повернутися до стану спокою.

Якщо людина щодня стикається з важкими темами, то симпатична система надто активна, що супроводжується постійним станом тривоги. Сьогодні так живе багато українців. 

«Після обстрілів журналіст пише на чутливі теми, бере інтерв’ю, підбирає фото, проживає емоції інших. Нервова система, яка втомлена нічним обстрілом, стикається з новим стресом: медійник мусить працювати з матеріалом, який викликає глибокі переживання, навіть якщо це не стосується його особисто. Коли ми слухаємо людину, яка пережила втрату, чи читаємо про події війни, мозок сприймає ці історії як реальну загрозу. Якщо базовий стан нервової системи вже напружений, ми стаємо менш стійкими й більш вразливими», — пояснює психологиня.

Також Саніна зазначає, на професійну стресостійкість впливають особисті характеристики людини, яка обрала шлях журналіста. Однак щоденна продуктивність навіть найоптимістичнішої чи найвитривалішої людини залежить від того, скільки «заряду» в наших «емоційних акумуляторах» зранку.

«Ми можемо використати метафору батарейки. На початку дня, після того, як ми міцно спали, наша батарейка мала би бути заряджена повністю на 100 % і розряджатися протягом дня. Якщо вечір закінчився поганими новинами, а зранку місто, в якому ми живемо, обстрілюється, ми не прокидаємося повністю “зарядженими”. Наша симпатична нервова система була активна ще з ночі, а ми починаємо день із вже підвищеним рівнем стресу», — пояснює Саніна. 

Як виникає профдеформація

«Якщо ми відчуваємо постійний біль у тілі, то центральна нервова система посилає сигнали, щоби приглушити його. Те ж відбувається і з душевно-емоційним болем: нервова система намагається приглушити й не відчувати його, тому люди зміщують свою норму болю», — говорить психологиня.

Тетяна Саніна зазначає, що на профдеформацію впливає і бажання журналістів бути цікавими для своїх читачів: «Журналістика — це самореалізація. Це відгук від читачів, глядачів, слухачів, на яких медіа орієнтуються. Профдеформація може підштовхувати до бажання шокувати та привертати увагу. Авдиторія також звикає до зображень: людей уже не вражають емоційні кадри, які вони бачать щодня. Журналісти намагаються не втрачати увагу авдиторії до суспільно важливих подій, тому намагаються балансувати між приверненням уваги та стандартами».

Профдеформація може підштовхувати до бажання шокувати та привертати увагу

Журналістка Олеся Біда підкреслює, що під час повномасштабної війни робота з чутливими темами стала інакшою. 

«У нас змінилися обставини, в яких ми живемо. Люди переживають зовсім інші масштаби горя та втрат. Звісно, я неодноразово помічала, як колеги занадто близько фотографують людей, які прощаються зі своїми рідними під час похорону, або ставлять занадто відверті запитання про їхні страждання. Я розумію їхню мету: ми маємо показувати, що проживає наша країна щодня. Водночас треба не забувати й про людську гідність наших героїв», — каже Біда. 

Журналістка працює з документальними фільмами, і це займає довгий час — буває, що до пів року. Водночас готовий фільм триває приблизно 50 хвилин, тож редакція відбирає лише головне, що потрібно знати про воєнний злочин і їхніх виконавців. Зокрема, не дають цитати, які переказують загальні речі, та які можуть сказати лаконічно закадровим текстом, а залишають особисті переживання людини, її емоції та певну оцінку ситуації, в якій вона опинилася. 

Якими є реакції на профдеформацію

Психологиня пояснює, що у стані постійної втоми, нервова система активує захисний механізм — знечулення. Це природний спосіб організму зберегти сили. Водночас людина починає втрачати чутливість до себе й оточення, що може виявлятися в емоційній байдужості або надмірному цинізмі. Наприклад, журналіст може перестати реагувати на жахливі новини, що колись викликали б у нього біль, або ж, навпаки, почуватися настільки виснаженим, що не може більше співчувати.

Крім того, такі стани супроводжуються почуттям провини за те, що ми «живемо нормальним життям»: спілкуємося із друзями, ходимо в кафе чи спортзал. «Замість того, щоби бачити в цьому необхідність для власного відновлення, ми знецінюємо ці дії, вважаючи їх егоїстичними чи несуттєвими порівняно із проблемами, які спостерігаємо на роботі. Це призводить до внутрішнього конфлікту та пригнічення», — говорить Саніна.

Олеся Біда каже, що якийсь час їй було дуже дивно перебувати в Києві після відряджень на звільнені території: «Важко повертатись у життя, де люди викидають хліб, який зіпсувався. До цього ти годинами слухала, як у родині хліба не було місяцями. І це відбувається в межах однієї країни».

Профдеформація може призводити до двох крайнощів: емоційної беззахисності, коли ми надто відкриті до чужого болю та не можемо знайти для себе захист, або цинізму, коли ми перестаємо реагувати на емоції та страждання, щоб захистити себе від виснаження. Ці два стани — лише сторони однієї медалі, оскільки надмірна відкритість часто веде до емоційного вигорання та знечулення.

Також реакціями можуть бути:

• Недоречні коментарі. Межа емпатії може стиратися, бо ми несвідомо захищаємо себе від занурення в болючу ситуацію конкретної людини. Через це виникають неетичні запитання чи коментарі. Наприклад, випитування в людини, яка втратила будинок, наскільки він був великим чи скільки там було кімнат.
• Емоційне виснаження. Постійне переживання важких історій без можливості відпочити призводить до відчуття порожнечі та втоми. Тоді немає сил ні на роботу, ні на особисте життя.
• Порушення сну та тривога. Постійне напруження впливає на сон. Людина не може заснути через потік думок, або прокидається серед ночі із тривогою. Це ще більше виснажує нервову систему.
• Втрата особистих орієнтирів і важливих цінностей. Під тиском роботи й негативу журналіст може втратити розуміння, що для нього особисто важливо, де його межі та як захистити себе.
• Важко сприймати інформацію під час відпочинку. Інколи тексти із книг чи матеріалів, які споживаються поза роботою, можуть не сприйматися. Мозок шукає інфоприводи й постійно думає про роботу.

Водночас деякі зміни, каже Саніна, можуть рятувати життя. Воєнні кореспонденти можуть швидко реагувати на зовнішні чинники, наприклад, на запахи, звуки чи візуальні тригери (дим, мерехтіння світла тощо). Люди, які мають фільмувати в місцях, де потенційно небезпечно, дуже гостро реагують на такі зміни середовища. Коли вони повертаються із зони бойових дій, вони ще певний час можуть так реагувати на звичайні побутові для нас звуки чи запахи. У цивільному житті така різка реакція не потрібна, проте вона може рятувати на фронті. 

Профдеформація редакторів і керівників

Редакторська робота більш адміністративна, рутинна й зазвичай, менш творча. Комунікація з героями, експертами — не те саме, що комунікація в команді. Це робота зі своїми кордонами, комунікаційними навичками розв’язанням конфліктних ситуацій. Психологиня зазначає, що обов’язок ухвалювати складні рішення та постійні конфліктні ситуації знижують чутливість керівників. Вони можуть стати менш емпатичними, через що втрачається емоційний зв’язок із колективом. 

Тетяна Саніна зазначає, що робота керівника вимагає постійного балансу між підтримкою колег і необхідністю зберігати дистанцію, щоби зберігати об’єктивність в ухваленні рішень. Часто керівники, особливо ті, які до того були членами колективу, відчувають самотність. 

«Керівник ніби підіймається на інший рівень — якщо раніше ми були на одному рівні й могли ділитися своїми переживаннями, тепер я сам на сам зі своїми сумнівами. Крім того, в умовах війни, коли кожне рішення може бути критичним, тиск лише зростає. Від редактора залежить, як показати події, наскільки детально їх висвітлити, чи доречно публікувати певні зображення», — каже Саніна. 

«Я думаю, в редакціях важливо розробити культуру турботи про своє психічне здоров’я та редакції загалом. Важливо, щоб самі редактори вміли дбати про себе й показували приклад. Якщо в медіа є тенденція працювати понаднормово й ігнорувати емоційний стан колег, так і продовжуватиметься», — додає Маргарита Тулуп.

Щоби зменшити ризик профдеформації керівників, каже психологиня, їм важливо навчатися менеджменту та проходити навчання. Це дасть змогу краще розуміти свої емоції та потреби, а також стати ефективнішими лідерами. Ще керівникам важливо вміти рефлексувати: аналізувати свої почуття та реакції. Потрібні й розмови з колегами чи супервізорами, щоб не залишатися наодинці зі своїми сумнівами. Обговорення важливих рішень й емоційного стану допомагає зняти напругу та зменшити відчуття ізольованості.

Відповідальність за свій стан

Коли ми виснажені, мозок працює на межі можливостей, і йому не вистачає ресурсу для ухвалення зважених рішень. Стрес, тривога й перевантаження блокують нашу здатність адекватно оцінювати ситуацію, визначати пріоритети й навіть чути свої власні потреби. Це викликає дезорієнтацію: з’являється нерозуміння, що робити далі та як реагувати. У такому стані людина часто починає діяти автоматично, не аналізуючи ситуацію та не звертаючи уваги на власні потреби. Для цього важливо навчитися розпізнавати свої емоції, потреби, давати собі можливість відпочити й шукати підтримку, коли це потрібно.

Кожен журналіст, каже психологиня, несе відповідальність за свою емоційну гігієну й наповнення своєї батарейки. І за те, щоб зливати стрес, який накопичується. Також є поняття «відерце стресу», куди «наливається» дуже багато стресових ситуацій. 

Якщо стресу забагато, кожна наступна взаємодія з людиною та з історією може нас розгойдувати і з нас тоді починає «виливатися» не зовсім те, чого б ми хотіли в межах професійних стандартів. Наприклад, непрофесійну чи неетичну поведінку або непродуктивність: я не можу вчасно здавати матеріали, я роблю фактологічні або граматичні помилки, що призводить до ще більшого стресу. Тому потрібно зливати цей стрес безпечним для себе способом і для інших. 

Як зменшити ризик профдеформації

«Я можу працювати з одним матеріалом до пів року. Я завжди думаю про те, де знайти додаткових свідків, які ще методи застосувати, щоб ідентифікувати людину, яка могла вчинити воєнний злочин. Я намагаюся відволікатися між цими думками: проводити більше часу із сім’єю, друзями, займатися спортом, виїжджати на природу, щоб просто подивитися на річку. Водночас не можу читати книгу не про війну — тепер це моє життя. Я хочу знати більше, як схожий досвід переживали інші країни», — ділиться Олеся Біда.

Профдеформація, каже Тетяна Саніна, потребує свідомого підходу й турботи про власний психічний стан. Зокрема, обирати те, що можна публікувати із фронту, має людина, яка перебуває у спокійніших обставинах і може вмикати співчуття, що допомагає ухвалювати етичні рішення.

«Якщо виникають сумніви у власній ефективності чи в тому, де межа між інформуванням й емоційністю, важливо обговорювати це з кимось, а не будувати діалог всередині себе. Зокрема можна звернутися до супервізора — редактора або іншої людини, яка має досвід і може дати об’єктивний зворотний зв’язок», — зауважує Саніна. Потрібно обговорити, чи правильно я дію, чи достатньо я емпатична/ий, чи не переступаю межу. Олеся Біда також каже, що в роботі журналіста важливо, аби редактор бачив те, чого не помічає журналіст. 

Розмова з кимось також допомагає щонайменше зняти внутрішню напругу. Можливо, варто домовитися на деякий час призупинити свою діяльність для відновлення. Або ж узяти більше часу для роботи з матеріалом.

«Через можливість довгої роботи з матеріалом ти маєш час порефлексувати над темою, подумати, проговорити з колегами про складні моменти. А ще піти на кілька днів від усіх людей, щоби працювати лише над сценарієм. Моя робота дає змогу мені глибше зануритися в тему й людей, в яких береш інтерв`ю», — каже Олеся Біда.

Тулуп ділиться, що для неї цінними є зустрічі з колегами, бо можна обмінятися переживаннями й досвідом: поговорити про те, як кожен із них почувається, чи відчувають вони щось подібне та як із цим справляються. Також радить досвід проходження групової психотерапії для медійників. Журналістка зазначає, що такий вид практики може підійти не всім: важливо, щоб у групі були люди, які могли б відчувати себе схоже з вами. Це допомагає зрозуміти, що ви не одні з такими проблемами, й те, що ви відчуваєте, дійсно важливо.

Також, зазначає психологиня, є окремі методики, як-от програма TRiM (Trauma risk management), яка допомагає самостійно розпізнавати рівень стресу та вчасно ідентифікувати ознаки розладів психічного здоров’я, пов’язаних із травматичним стресом. Таку програму можна час від часу впроваджувати в редакції, щоб систематично перевіряти стан колег.

Якщо немає можливості обговорити свої переживання з іншою людиною, ведення щоденника може стати корисною практикою. Те, що ми озвучуємо або записуємо, якщо робити це правильно та свідомо, перестає нас пригнічувати й деформувати наше сприйняття. Головне — віднайти безпечне місце для роздумів про власні емоції: як я реагую на ситуацію, які почуття виникають, коли чую історії людей або критику від редактора. Так можна предметно сфокусуватися на тому, що саме турбує, та як краще з цим працювати. Також може допомогти розмова із собою у формі внутрішнього інтерв’ю.

Зі стресом і вигоранням у роботі Маргариті Тулуп також допомагає психотерапія, зменшення робочого навантаження та спілкування з колегами: «Спершу я доволі агресивно сприймала такі поради — вони здавалися мені надто простими. Проте коли я відчула сильне вигорання, мені справді допомогли такі речі як навчитися мати час поза роботою і дозволяти собі відпустку без робочих чатів…Коли нас постійно вчать, що цінність інформації має переважати особистий інтерес, і подекуди не думати про своє психічне здоров’я, то ми можемо дійсно забути про турботу про себе».