Що та як журналістам писати про смерть?

Що та як писати про смерть? Шукаємо етичні межі, інші ракурси й доречні запитання 

Понеділок, 29 Квітня, 2024

Середовище

Вероніка Нановська

Через війну сприйняття смерті змінилося, як і ставлення авдиторії до текстів про неї. Журналісти постійно стикаються з темою смерті, тому можуть втрачати чутливість і не відчувати межу, де чутливий контент перетворюється в нечутливий і навпаки. Також інколи медіа не бачать інших «сторін» смерті — не висвітлюють її комплексно, обмежуючись сухими новинами про кількість загиблих чи прощання. 

Проте це невіддільна частина життя, і її прояви й наслідки не треба замовчувати. Ділимося роздумами про несподівані кути й теми, межі між сенсаційністю й етичним висвітленням і порадами щодо написання некрологів від співзасновниці громадських організацій «Бути» та Fight for Right Ірини Виртосу. Також журналістка NV Олександра Горчинська розповіла про те, що писати про смерть, а шеф-редакторка платформи пам’яті «Меморіал» Юлія Лозинська — про людей у втраті.

З яких ракурсів можна писати про смерть?

Раніше ми розповідали, що під час пошуку тем для матеріалів журналістам варто спробувати розділити періоди й події життя людини (народження, батьківство, старіння, смерть тощо) та відштовхуватися від них, щоби знайти нову нетипову тему. Власне, смерть – тема, яка варта висвітлення. Її можна розглядати як явище, як процес і як наслідок. Розповісти про неї вийде, наприклад, через корупцію в ритуальному бізнесі, традиції поховань у різних культурах чи переживання втрати. 

На смерть також можна дивитися:

Ірина Виртосу радить будувати історію про людину, а не суто фіксувати процес похорону. Водночас, коли журналіст дізнається, що якісь речі відбуваються неналежним чином (наприклад, дружина, в якої загинув чоловік, не може отримати документи про смерть), то може розвивати саме цю тему й пропонувати алгоритм дій для захисту прав постраждалих.

Як етично показувати смерть?

У текстах про смерть не можна спекулювати, робити з інфоприводу скандал і додавати «хайповий» заголовок. 

Смерть, наголошує Горчинська, — не той інфопривід, про який варто писати зі скандалами,
надмірною емоційністю чи в дусі «жовтої преси».

Доречність деталізації

Деталі обставин смерті, а також описи решток тіла чи загалом процес помирання людини для публікацій у медіа (таке можна було побачити в матеріалах про ДТП) — неприпустимі. Водночас схожі записи можна і треба робити фахівцям, коли  потрібно  зафіксувати воєнний злочин, щоб потім передати дані уповноваженим органам.

Ірина Виртосу цитує свою колегу Крістіну Бут, голову організації «Бути», яка каже, що під час документування журналістом воєнних злочинів, деталізоване висвітлення трагедій і горя не приносить жодних результатів, крім емоційного звикання до таких подій.

«Для однієї з моїх героїнь було важливо дізнатися, як саме загинув її коханий — у похоронці про це не вказали. Про її пошук відповідей я розповіла в матеріалі, але не давала деталі загибелі. Найбільш цінна деталь в публікації — місто Вознесенськ, де це сталося. Для когось воно може викликати багато теплих спогадів (як і для мене, оскільки це важливе для мене місто). Тепер кожен також знатиме ім’я того, хто загинув задля звільнення міста», — каже Ірина Виртосу.

Висвітлення похоронів

На кладовищі не варто чіплятися до людей із запитаннями або надміру цікавитися фактами про загиблого, коли присутні цього не хочуть,
змушувати їх говорити на камеру, фотографувати та знімати попри заборони.

«Одна з героїнь мого матеріалу ходила на могилу до свого чоловіка на Марсовому полі у Львові. Вона розповіла, що коли приходила побути наодинці зі своїм горем, без її дозволу на неї направляли фотоапарати — чекали саме того моменту, коли вона нарешті почне плакати. Жінка хотіла кричати на кожного журналіста, хто собі це дозволяв», — розповідає Виртосу.

Журналістові варто опиратися на кодекс журналістської етики й із повагою ставитися до гідності людини й шукати правильний момент, коли можна спочатку висловити співчуття, а потім щось запитати у близьких про людину. Ірина Виртосу додає, що якщо це похорон відомої людини, перед журналістом може стояти завдання висвітлити це. Проте коли опускається труна, чи коли рідні плачуть — не треба підходити для запитань.

Юлія Лозинська, шеф-редакторка платформи пам’яті «Меморіал» і редакторка цивільного «Меморіалу», згадує текст, де платформа запитувала про щоденну роботу в трьох фотографів, які після 24 лютого почали знімати похорони українських військових. Вони наголошують, що під час фільмування похоронів фотокореспонденти мають бути максимально непомітними. 

Якщо фотограф розуміє, що може отримати гарний кадр, але для цього потрібно «влізти» перед родичами, то фотографувати, звісно, не потрібно.

«Кожен погляд на фотографію людини, яка загинула, викликає мурашки…Хочеш цього чи ні — однаково потрапляєш у зону чужої трагедії. І ця трагедія якоюсь мірою стає твоєю», — розповідає один із фотографів Іван Станіславський. Висвітлення похоронів — тема, де важко поводитися правильно — «ти однаково стаєш частиною чиєїсь трагедії».

«Щоби зрозуміти доречність конкретного фото, цитати чи деталей, журналіст має небагато часу. Особливо, коли трагедія сталася тут і зараз, наприклад, під час чергового прильоту у приватний сектор і ви розпитуєте людей, які щойно дізналися про загибель когось із близьких. Це робота емоційно надскладна, і тут можна дати лиш одну рекомендацію — спілкуйтеся зі своїми потенційними героями чи героїнями з повагою до їхньої гідності та їхнього горя. Часто більш фахово не взяти той “синхрон” на 20 секунд», — каже Виртосу й додає, що можна зробити багато кадрів, але варто фільмувати радше наслідки трагедії (розбите скло, покинута дитяча іграшка, розкидані речі абощо), ніж людину у стані гострого шоку й розпачу. Важливо подбати про те, щоб особу на світлинах із таких подій було важко впізнати, тим більше якщо це діти.

На її думку, пошук кадру, який сколихне міжнародну авдиторію, — це ілюзія, і краще думати про етичне фільмування дійсності: «Світ побачив стільки фото, що навряд чи ще одне змінить хід війни. Водночас точно порушить етику, тим більше якщо ви фотографуєте людину в горі без усвідомленої згоди людини», — каже Ірина Виртосу.

Як працювати з некрологами?

Некролог — це короткий змістовний текст, мета якого — сповістити про смерть. Для «Меморіалу» — це також зберегти пам’ять про конкретну людину. Юлія Лозинська каже, що одна з цілей платформи — створити архів історій загиблих, який уже є і буде надалі корисним для істориків, журналістів, письменників, правозахисників тощо.

Як писати некролог?

Некрологи на платформі «Меморіал» не мають заголовків — замість них зверху лише ім’я та прізвище людини, нижче дата загибелі. Некролог починається з обставин загибелі, продовжується коротким життєписом людини та згадками рідних і близьких про неї, а завершується тим, хто залишився в померлого. Також додають його чи її фото.

«У тексті ми прагнемо показати людину в різних соціальних ролях, такою, якою її запам’ятали близькі, рідні, колеги. Уникаємо штампів, намагаємося розказати про кожного щось, що покаже індивідуальність», — каже Лозинська.

Як шукати інформацію про загиблих?

Для пошуку інформації «Меморіал»: 

Серед методів редакція також використовує експедиції Україною. Команда шукає історії, про які, як каже Лозинська, практично неможливо дізнатися із соцмереж чи новин. 

«Запам’яталась історія загиблої жительки Чернігівщини, яка вела аскетичний спосіб життя, була одиначкою. Якби не експедиція в село, де вона жила, ми про неї навряд чи змогли б записати історію та свідчення про її загибель», — говорить Юлія Лозинська.

Також один з основних способів зібрати інформацію — гугл-форма для рідних загиблих. «Меморіал» щомісяця отримує сотні звернень щодо нових некрологів саме в такий спосіб. Лозинська каже, що цей метод також зменшує ретравматизацію від згадок про трагедію — людина сама вирішує, коли та як заповнити форму, та що туди написати. Команда перевіряє інформацію та публікує історію загиблого на платформі.

Не поранити неуважністю

Під час збору інформації важливо ретельно й уважно аналізувати дані, щоб уникнути помилок. Лозинська наголошує, що навіть найдрібніша хиба може поранити рідних чи близьких загиблих

«Некролог не може бути текстом, де родичі в коментарях з’ясовують стосунки між собою. У некролозі немає місця додумуванням, інтерпретаціям і власним емоціям автора. Наприклад, якщо він пише про “вічний смуток рідних” або щось на кшталт “не знаю, як їм жити далі”. Важливо бути максимально точними, розповідаючи історію, оформлюючи цитати чи переказуючи їх», — зауважує шеф-редакторка.

Світлана Корженко, редакторка військової рубрики «Меморіалу», каже, що для людей важливо зберегти пам’ять про їхніх рідних, аби ті не стали просто цифрою статистики втрат: «Це часто починається саме з тексту й потім розвивається у створення меморіалів, перейменування вулиць, проведення турнірів, відкриття стипендіальних фондів [на честь когось]. Оприлюднений некролог — не лише спосіб сказати добрі слова про загиблого чи загиблу, а на всю країну заявити про існування такої людини».

Водночас некролог може завдати страждань. Корженко також каже, що якщо обставини смерті викладені занадто детально — це може стати повторною травмою для рідних. Крім того, помилки в особистій інформації дають відчуття, що в історію не заглиблювалися й не приділили їй достатньо часу. Зокрема на «Меморіалі» некрологи проходять подвійну верифікацію, а всі дані перевіряють кілька людей. 

Чи має журналіст допомагати?

Виртосу пояснює, що горе — це інтимний процес, а гостра втрата — стан кризи, який відчуває людина, коли подія сталася «тут і зараз». Намагатися запитувати людину, яка щойно когось втратила, про спогади — не потрібно. Тоді доречною може бути лише підтримка та кризова допомога — за участі фахівців. 

«Я знаю журналістку з медичними навичками. На одному з виїздів вона передала камеру колегам і почала допомагати. Це її вибір. Інша журналістка у схожій ситуації зробила сюжет, який переглянула велика кількість людей. Сюжет вплинув на зміни ситуації в регіоні. Журналіст або робить свою роботу, або виконує іншу. І це нормально. Просто тоді не в ролі журналіста», — переказує Ірина Виртосу цитату грузинської журналістки Маргарити Ахвледіані. 

Якщо людина під час інтерв’ю просить допомогти, або ж ви самі бачите таку потребу, переконайтеся, що це дійсно можливо й у вас є на це ресурс. Виртосу каже: «Якщо ви можете лише поговорити з людиною, варто на цьому зупинитись. Якщо є ресурс — підтримати людину далі й із нею підтримувати зв’язок, спілкуватися пізніше. Після роботи ми продовжуємо жити у війні, тому дбати про себе, відділяти історії людей від себе й закривати базові потреби (їжа, відпочинок) важливо». 

Читати більше: Як дотримуватися етики під час знімання документального фільму?

Чому варто писати про горювання?

Юля Лозинська, каже, що місія «Меморіалу» — зберігати пам’ять про людей, давати підтримку рідним загиблих, а не навпаки — вводити їх у стан розпачу, жаху чи відчаю. 

«Ми не женемося за тим, щоб розповісти про загибель людини першими, а прагнемо допомагати людям проживати втрати — даємо змогу висловити своє горе, поділитися болем і тим, що трапилося з їхніми рідними. Також стараємося тримати баланс між важливістю показати трагедію втрати чи воєнний злочин Росії й надмірною деталізацією обставин», — говорить Лозинська.

Якщо журналіст висвітлює смерть через людські історії й для цього йому потрібно розмовляти з людиною, яка проживає втрату (горювання), треба пам’ятати, що не всі можуть одразу повернутися у звичайне життя й ділитися спогадами. Виртосу також наголошує на понятті «ускладнене горювання», коли людина не приймає факт смерті й не може усвідомити це навіть за якийсь час. 

Читати більше: Що відбувається в мозку людей, які пережили травматичні події

Також Виртосу радить пояснювати іншим, як діяти, через історії й експлейнери. Наприклад, допомогти зрозуміти, що відбувається з тілом, через які етапи горя людина проходить, а також підказати, куди можна звернутися за допомогою: до рідних, найближчого кола друзів, або ж фахівців/-чинь, що надають психологічну допомогу.

Також розмови з журналістами можуть допомогти героям, оскільки тим, кому боляче, важливо говорити про втрату з відчуттям, що їх слухають і розуміють. Крім того, під час розмови людина починає повніше усвідомлювати, що з нею відбувалося, а це може допомогти впоратися із почуттям провини («я міг/могла докласти більше зусиль» / «ми могли піти в укриття» / «я міг/могла краще підтримати).

Ірина Виртосу зазначає, що журналістам важливо порушувати тему «набуття сенсів після втрати». Вона каже, що хоча біль не минає, навколо втрати «наростає» життя: в людини, яка горює, ймовірно, трапляються нові зустрічі та знайомства, відбуваються радісні або не дуже події, змінюється робота чи зʼявляється нове хобі (або не зʼявляється). «І це нормально. Історії про життя після втрати потрібні, бо вони показують цінність життя героя чи героїні, вони можуть пояснити, що людині у втраті допомогло знайти свої нові опори. Такі історії можуть давати надію тим, хто зараз це проживає», — підсумовує журналістка. 

Про що говорити із близькими загиблих

Виртосу пояснює, що спілкуючись із людиною, журналіст має переконатися, що вона розуміє, що, кому і для чого говорить. Також важливо пам’ятати про усвідомлену згоду — потрібно запитувати в героя, чи готовий він до того, що його інтерв’ю прочитають сотні чи тисячі людей. Лозинька підсумовує: людей, про яких ми хочемо зберегти пам’ять, не можна сприймати як звичайний контент. 

Також шеф-редакторка «Меморіалу» застерігає від тиску на людину, щоб вона розповіла історію. Команда платформи діє так: пропонує вшанувати та зберегти пам’ять про загиблого чи загиблу, і якщо рідна чи близька людина відмовляє — просять звернутися до них, коли вона буде готовою.

Читати більше: Як журналістам розповідати про воєнні злочини та страждання цивільних?

Аби зібрати цілісний матеріал, про загиблих героїв та героїнь говорять із людьми, які добре їх знали. Це родичі, найкращі друзі, чи побратими й посестри. «Меморіал» застерігає, що ці розмови будуть довшими, ніж решта інтерв’ю.

Людям, які втратили близьких, здебільшого найкомфортніше говорити про те, якими ті були за життя, а не про їхню загибель. Можна також розпитати про конкретні ситуації з їхнього життя. Про те, що не можна питати в людей, які пережили горе, ми писали тут.

Допустимо запитувати про біографію (місце народження, освіта, професія), хобі й інтереси чи волонтерську діяльність. Це допоможе краще розкрити особистість. 

Можливі запитання:

У дружини або чоловіка також можна запитати, як вони познайомилися й коли зрозуміли, що це «її/його» людина?

У друзів можна запитати про те, як склалися їхня дружба, що він/вона носив/ла завжди із собою (фото, талісман), як її/його називали лагідно, жартівливо?

Чого не можна говорити під час розмови із близькими та які запитання доречні?

Виртосу наголошує, що під час розмови з людиною, яка переживає втрату, можна легко знецінити її почуття. Якщо хочеться сказати слова підтримки, варто уникати таких фраз:

Також не можна впадати в жалість перед людиною — так у неї може виникнути відчуття, що вона «нижче», тому що її жаліють. Замість того, можна співчувати та проявляти емпатію: нагадувати, що ви поруч, вам важливо й цікаво почути цю історію. 

Ірина Виртосу каже, що не потрібно використовувати метафори, як-от «повертатися в пекло» (повертатися на позиції), чи «настав чорний день» (коли людина загинула): «Намагаючись сказати про якісь речі м’яко, ми узагальнюємо цей досвід, замість того, щоби сконцентруватися на конкретній історії конкретної людини. Узагальнення часто знецінюють щось дуже інтимне й особисте».

Читати більше: Як працювати з людьми, які пережили травматичні події?

смерть