Минулого тижня відбулася друга Bucha Journalism Conference, яка об’єднала українських й іноземних журналістів для обміну думками щодо воєнних викликів, опору стеженню та зміцнення суспільної довіри. «Медіамейкер» продовжує ділитися занотованим досвідом колег.
Четверта завершальна панель «Кейс-стаді: дослідження воєнних злочинів в Україні» об’єднала медійниць, які ведуть розслідування російських злочинів:
- журналістку відділу розслідувань воєнних злочинів The Kyiv Independent Олесю Біду;
- журналістку-розслідувачку «Слідство.Інфо» Яну Корнійчук;
- журналістку-розслідувачку «Схеми», проєкту «Радіо Свобода» Валерію Єгошину;
- журналістку редакції розслідування «Суспільного» Аллу Садовник.
Їхні команди збирають свідчення очевидців і докази порушень прав людини для судового процесу, розповідають іноземній авдиторії про скоєне росіянами заради відновлення справедливості й притягнення до відповідальності винних.
The Kyiv Independent — «Діти для Путіна»: дізнатися про долю депортованих
Журналістка відділу розслідувань воєнних злочинів The Kyiv Independent Олеся Біда розповіла про роботу над документальним фільмом «Діти для Путіна» (Uprooted). Їхня команда ідентифікувала 20 дітей, яких у травні 2022 року депортували з окупованого Донецька під виглядом оздоровлення в Росію. Стрічка розповідає історії депортованих дітей з Маріуполя та розкриває механізм депортації.
Олеся Біда каже: це перше розслідування, яке вони зробили в новоствореному відділі в березні 2023 року. На той момент російська «уповноважена в правах дітей» Марія Львова-Бєлова ще не мала повідомлення про підозру, а інформація щодо депортованих українських дітей була дуже розмита.
«Ми чітко бачили, що ця тема була не дуже популярною, але водночас ми відчували потребу розповісти про це для іноземної авдиторії. Коли Львовій-Бєловій видали ордер на арешт, це дуже різко змінилося. Ми побачили, що багато редакційпочинають працювати з цією темою. І це змусило нас пришвидшити виробництво. І замість пів року ми десь зробили за 4,5 місяці цей фільм. Ми вирішили зосередитися на одному місті, звідки депортували дітей — Маріуполі», — ділиться Олеся Біда.
Редакція намагалася простежити схему депортації, адже вона відрізнялася в різних окупованих регіонах України. Дітей почали депортувати безпосередньо під час бойових дій: розслідувачі знаходили відео, де російські військові садили дітей у військову техніку. Їх вивозили з міста, й ніхто не намагався з’ясувати, де їхні рідні. Російські медіа подавали депортацію дітей під виглядом евакуації або медичної допомоги.
Українських дітей депортували в Росію в пансіонат «Поляни». Їх обіцяли повернути через місяць, натомість — віддали під опіку в російські сімʼї. Медійники отримали список із 31 дитини, яка опинилася в Росії таким чином.
«Це був публічний список, тому що туди входила одна дитина, яку Марія Львова-Білова взяла під опіку. І вона часто згадувала, що нібито вона вивезла цих дітей у Росію, щоб вони «відпочили». Коли ми почали працювати над розслідуванням, лише трьох дітей із списку Україні вдалося повернути», — згадує Біда.
Часом це були діти з однієї сім’ї. Частина дітей мала опікунів, або вони перебували тривалий час в різних інтернатних закладах.
Героя фільму стали свідки російської депортації — дівчата, які опинилися в Донецькій лікарні після того, як загинула їхня мама. Двоє хлопців намагалися самостійно вийти з Маріуполя, але їх примусово привезли в Донецьку лікарню. Ще один хлопець отримав поранення під час боїв за Маріуполь, тому його родичі не мали іншого виходу, окрім як евакуювати його в Донецьк.
«Ці всі діти, вони були також в різних медичних закладах, але вони в той чи інший момент перетиналися з тією групою дітей, про яку ми робили розслідування. І декілька з них вивіз документи, які в них були на руках, фактично ніхто їх не просив, але для нас вони стали дуже важливими елементами нашого розслідування, тому що саме завдяки цим документам ми змогли з’ясувати, хто був відповідальним за депортацію, хто був причетний до цього процесу, тому що всі вони мали шанс опинитися так само в Росії або в російській цілі», — говорить медійниця.
Намагаючись дізнатися про долю депортованих дітей, команда розслідувачів, зверталася до Офісу омбудсмена, Офісу Президента, Міністерства соціальної політики, Міністерства реінтеграції.
«Це все були відписки, це все було перекидання від одного міністерства на інше. Мало того, у нас є Національне інформаційне бюро, де так само вносять інформацію про депортованих дітей, але ми не змогли витягнути звідти жодної статистичної інформації», — ділиться Олеся Біда.
На порталі «Діти війни» можна перевірити базу депортованих, але частини дітей зі списку на порталі не було. Не могли з’ясувати інформацію й про дітей, народжених після 2014 року на окупованій території Донецької або Луганської областей.
Тоді команда вирішила дзвонити родичам депортованих дітей з Маріуполя. Фактично у всіх випадках номери були недійсні, поза зоною або належали вже іншій людині.
«Однак в одному випадку нам вдалося зателефонувати сім’ї, яка через рік після того, як їхню дитину депортували на територію Росії, не знала, де вона перебуває. Ми передали цю інформацію волонтерам, правозахисникам, які повертають дітей, але до нашого фільму ми вирішили її не включати, оскільки для нас було важливіше повернення цієї дитини, аніж висвітлення цієї історії», — розповідає медійниця.
Ще одним містком до депортованих стали соцмережі: дітей знаходили за іменем і прізвищем, а далі журналісти мала впевнитися, що це саме та дитина, яку вони шукають, але програми розпізнавання обличчя не могли їх ідентифікувати
«На всіх етапах для нас було важливо зберегти приватність дітей, тому що ми не знали, що безпосередньо з ними відбувалося в російських сім’ях. У деяких моментах, коли ми намагалися вийти на зв’язок з деякими дітьми, хтось очевидно їм казав, що потрібно писати. Одного разу хлопець, який із нами переписувався, просто скопіював від когось повідомлення і відправив його нам. А перше слово там було: “Напиши їй”», — говорить Олеся Біда.
З 31 дитини в списку команді The Kyiv Independent вдалося ідентифікувати 20 дітей та знайти дев’ять російських сімей, які їх узяли під опіку. Усю цю інформацію медійники передали правоохоронцям і встановили відповідальних, за депортацію цієї групи дітей.
Завдяки цьому головна антигероїня справи Світлана Майборода, яка організувала процес депортації, потрапила під санкції в Україні та ЄС, а двох дітей вдалося повернути додому.
Медійники під час зустрічі з офіційними особами й іноземними посадовцями розповідають про депортацію українських дітей, щоби пришвидшити їхнє повернення в Україну та притягнення до відповідальності причетних.
Фільм «Діти для Путіна» отримав відзнаку Bucha Journalism Conference у номінації «Краще розслідування про воєнні злочини росіян»
«Він Теж»: стати голосом чоловіків, постраждалих від сексуального насильства
Команда «Слідство.Інфо» у документальній стрічці «Він Теж: історії українських чоловіків, скривджених росіянами» зібрала свідчення чоловіків, постраждалих від сексуального насильства з боку російських військових в окупованому Херсоні.
Яна Корнійчук розповідає: «Чоловіки звикли мовчати щодо сексуального насильства, переживати це в собі, думаючи, що не мають права на сльози й слабкість». Проте «Слідству. Інфо» вдалося зібрати історії чотирьох чоловіків про утримання в катівнях Херсона.
«Якби не їхня сміливість та прагнення справедливості, то цього фільму не було б», — каже Корнійчук.
До роботи над проєктом підштовхнула книга Славенки Дракулич «Ніби мене нема». У ній письменниця розповідає: саме завдяки свідченням жінки, яку катували під час війни у Боснії, сербський військовий поніс покарання.
Після запитів до Генпрокурора виявилося, що за понад два роки російсько-української війни правоохоронці зафіксували 280 випадків сексуального насильства, вчинених російськими військовими, 101 жертва — це чоловіки. Вони пройшли через зґвалтування, каліцтво або насильство над статевими органами, примусове оголення, погрози та спроби зґвалтування, примус дивитися на сексуальну наругу над близькими.
«50 чоловіків зазнали сексуального насильства саме в Херсоні й на Херсонщині під час окупації. Тобто це не одиничні випадки, які просто траплялися у певних селах чи ще щось, а система. Чоловіків спочатку брали до катівні, а потім, щоб їх змусити говорити або щось робити, застосовували саме цей випадок насильства», — пояснює Яна Корнійчук.
Чотирьох героїв стрічки — священника, системного адміністратора на заводі, колишнього поліцейського та підприємця — росіяни звинуватили в проукраїнській позиції.
До стрічки також додали коментарі експерта — голови Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича, який розповів про російську «тюремну культуру». За його словами, сексуальне насильство — це не просто забаганка росіян і не поодинокі випадки, це абсолютна системність для зламу людей. Ключова фраза Дробовича: «Росія — це велика тюрма».
Зі слів Яни Корнійчук, ідея «Він теж» — дати сигнал людям, які пройшли через насильство, ділитися пережитим і не боятися говорити про це. Їхній герой Олег обрав для себе таку ж місію — створив групу в Херсоні для чоловіків, які теж зазнали сексуального насильства.
«Вони збираються у певний день тижня, і це своєрідна психотерапія для чоловіків. Ми коли були в Херсоні на показі фільму, то один чоловік підійшов до мене й пошепки попросив контакт Олега. І буквально через тиждень Олег розповів, що він зідзвонився з тим чоловіком, він прийшов до них та вони обмінялися історіями. Йому стало легше — саме для цього ми зробили цей фільм», — підсумовує медійниця.
Команда проєкту розповсюджує фільм серед міжнародної спільноти, щоб світ знав про російські воєнні злочини.
«Схеми»/«Радіо Свобода» — «Секретна флешка окупантів»: докопатися до правди
Проєкту «Радіо Свободи» «Схеми» вдалося встановити особи російських армійців, які намагалися завербувати місцеве населення Балаклії на Харківщини, катували людей, щоби примусити до співпраці або покарати за український паспорт.
Журналістка-розслідувачка Валерія Єгошина згадує, як після деокупації разом із редакторкою Кірою Толстяковою потрапили на Харківщину, де вони набрали матеріалів на п’ять розслідувань. Балаклія стала другим розслідуванням, яке команда зробила з після цієї поїздки.
«Ми їздили містами й маленькими селищами, спілкувалися з людьми. Якщо чесно, то в мене там в якийсь період були просто мішки з документами, тобто треба було викидати якесь сміття, непотріб, підіймати каски й броніки російських військових і просто збирати документи. Це зрештою призвело до успішних розслідувань», — говорить Валерія Єгошина.
Читайте також: На землі, воді й у повітрі: алгоритми OSINT-розслідувань на прикладі кейсів програми «Схеми»
Крім документів розслідувачі збирали свідчення місцевих жителів, які потрапили до російської катівні на території поліцейського відділку. Один із чоловіків, занотував усе у свій щоденник, спогадами з якого потім поділився зі «Схемами».
Під час втечі російських військ із Харківської області військовий одного з підрозділів забув у Балаклії секретну флешку з сотнями різноманітних документів. Вона потрапила до журналістів «Схем». Завдяки цьому розслідувачі не лише встановили командирів російського неформального угруповання «Балаклія», але й викрили високопоставлених співробітників ФСБ, які їх курували.
Єгошина розповідає про цю знахідку: «Періодично, коли в мене був час, я їздила в Балаклію, досліджувала автотранспортне підприємство, на якому базувався один зі штабів угруповання військ “Балаклія”. Там уже пройшлися слідчі, але я набрала ще пів мішка документів — виявилося, що вони не пропустили дійсно важливі речі. Я розуміла, що це розслідування відбудеться, коли ми отримали списки військових на нагородження “за мужество и доблесть” із флешки, яку забув один із заступників командира з політичної роботи».
Розслідувачі почали верифікацію флешки й спробували зв’язатися з росіянами, згаданими у списках на нагородження. Спочатку — з російським «секретчиком», який мав забезпечити секретність цієї флешки й збереження документів.
«Ми зателефонували йому й родичам. Його дійсно нагородили. Жінка дуже пишалася, розповідала, що він навіть отримує якусь доплату за це нагородження. Зрештою, з цієї флешки ми вибрали п’ять людей, яких нагородили за так звану роботу з цивільним населенням», — говорить Валерія Єгошина.
Далі медійники почали ідентифікувати інших російських військових. Один із них — полковник Кліманов — політрук російської армії. Також вдалося розпізнати Каширського П.П. — співробітника російської Федеральної служби безпеки, який фігурував у трьох нагородних списках, який «особисто установив вісім навідників артилерії та націоналістично налаштованих людей».
«Водночас про нього було сказано тільки Каширський П.П., а Росія дуже велика країна, тому Каширських П.П. виявилося дуже багато, оскільки в Росії майже всі чоловіки служать в армії. Коли залишилися п’ять Каширських, то я буквально тикнула пальцем в екран: “Оцей Каширський точно катував людей”. Ми йому зателефонували, й він сказав, що взагалі не знає про Балаклію. Проте, я зрозуміла, що це він, адже він дуже активно заперечував свою участь», — ділиться Єгошина.
Після розслідування «Схем» проти Каширського відкрили кримінальне провадження, а місцеві мешканці Балаклії почали телефонувати в прокуратуру й зазначати, що медійники показали їхнього ката. П’ятеро постраждалих впізнали Каширського, проте, не всі постраждалі від рук російських військових, які стали свідками в розслідуванні, дожили до виходу документального фільму.
«Суспільне Мовлення» — «Щоденник вцілілої»: ідентифікувати російських воєнних злочинців
Журналістка редакції розслідувань «Суспільного» Алла Садовник розповіла про розслідування російських злочинів в Ягідному, результати якого представили в документальному фільмі «Щоденник вцілілої». Розслідувачі ідентифікували російського офіцера з позивним «Кльон», відповідального за утримання 366 місцевих жителів у підвалі й знущання з них.
Село Ягідне за 20 км від Чернігова було окуповане росіянами з 3 березня до 30 березня 2022 року. Одразу після взяття села російські військові зібрали в підвалі місцевої школи фактично усіх жителів — 299 дорослих і 67 дітей. У приміщенні, де на кожного бранця припадало у середньому по пів квадратного метра, люди помирали від задухи та зрідка могли виходити на вулицю. Росіяни їх використовували як «живий щит», облаштувавши собі штаб на першому-другому поверсі школи.
«Фактично спати лежачи могли лише діти. Усі інші змушені були сидіти, що призвело до, по-перше, погіршення здоров’я у всіх, люди досі не можуть відійти від того, що вони пережили. 10 людей похилого віку померли через відсутність нормального харчування й будь-якої медичної допомоги», — говорить Алла Садовник.
Команда розслідувачів «Суспільного» приїхала до Ягідного у липні 2022 року. На той час чернігівські правоохоронці вже проводили своє розслідування, й кільком тувинцям із російської 55-ї бригади оголосили про підозру. Але тувинці зганяли людей до підвалу за вказівками людей слов’янської зовнішності.
Розслідувачі поставили собі за мету з’ясувати, хто ж насправді організував штаб у школі.
«Нам допомогли документи, які ми знайшли на пилорамі у селі Вишневому, де також був штаб росіян. Моя колега Інна Білецька пішла шукати серед сміття якісь документи й не помилилася у своїх передчуттях. У них ішлося, що в Ягідному, окрім 55-ї бригади, була ще 74-та. Наша розвідка повідомила, що в Ягідному ще були й військовослужбовці з 228-го полку», — згадує Алла Садовник.
Щоби підтвердити причетність до подій у Ягідному 228 полку, журналісти телефонували тувинцям, але виявилося, що більшість з них не розуміє російську мову. Проте один із них підтвердив, що цей полк перебував у школі.
Також основний свідок цього розслідування Валерій Польгуй — сільський депутат, якого «делегували» на перемовини із росіянами — розповів про ще двох російських офіцерів із позивними «Кльон» і «Павук».
«”Павук” був старший за віком і званням, але він менше взаємодіяв з цивільними й був значно адекватніший — спокійно ставився, не кричав. А ось “Кльон”, який був молодший, був жорстоким. Це він забороняв будь-що елементарне, коли до нього приходили, наприклад, із проханням дозволити виносити дитину частіше на свіже повітря, він відповів: “Хай умирає”», — говорить Садовник.
У жовтні 2022 року «Суспільне» презентувало фільм «Щоденник вцілілої» на основі свідчень жителів Ягідного й особливо — щоденника Ольги Меняйло, яка перебувала з родиною у підвалі й потайки робила записи навіть без світла. Проте команда відчувала, що недовиконала своє завдання — не ідентифікувала «Кльона».
Несвідомо допомогла в цьому розслідуванні російська пропагандистка та співачка Юлія Чичеріна, яка разом із Вадимом Самойловим у лютому 2023 року виступала перед російськими окупантами на Луганщині. Самойлов активно постив відео концертів в соцмережах, на одному з тих відео ягіднянці впізнали «Кльона».
«Ми мали зображення “Кльона”. Нашому щастю не було меж. Здавалося, от зараз все, ми вже його знайдемо — обличчя є, що ще треба. Виявилося, не все так просто. Шапка, військова форма, і пошукові системи вже не розпізнавали його. Точніше, показали сотні фотографій різних людей, які, на наш погляд, взагалі були його копіями, проте ягіднянці казали, що то не він», — говорить Садовник.
Зрештою після кількох місяців спроб розслідувачі вирішили йти іншим шляхом — працювати під легендою, використовуючи фото реального військовослужбовця з 228 полку, створили фейковий акаунт у Telegram й почали писати «побратимам» «Кльона».
«Звісно, вони не вірили, бо на перших елементарних запитаннях наша легенда сипалася. І потрібно було придумати щось більш ефективне. Один мій друг запропонував: напишіть, що ви волонтери, він замовив собі берці, а ви загубили його контакти. Я подумала, що це хороша ідея. Ми писали різним людям. У результаті керівник ансамблю Антон Шолохов, який був на концерті з Чичеріною, надіслав номер “Кльона”», — говорить розслідувачка.
Виявилося, що «Кльона» звуть Соловов Семен Олександрович, він кадровий офіцер — капітан артилерійського дивізіону. Розслідувачам вдалося поспілкуватися з ним телефоном, проте росіянин заперечував свою причетність до злочинів у Ягідному. Усю отриману інформацію медійники передали правоохоронцям, після чого «Кльону» оголосили про підозру за статею 438 Кримінального кодексу України «Порушення законів та звичаїв війни». А з 16 травня 2024 року по справі «Кльона» розпочалися судові засідання, йому загрожує 12 років вʼязниці.
Читайте більше про те, з якими труднощами журналісти-розслідувачі стикаються у роботі та як розслідують корупційні справи та інші теми на додаток до воєнних злочинів.
