Серед стандартів журналістики важливим є дотримання балансу думок. І якщо про об’єктивність уже ведуться дебати (чи дійсно можна бути повністю об’єктивним), то дотримання цього пункту є індикатором якості медіа. Але як враховувати думки всіх, коли суспільство, а відповідно й авдиторії, на різних рівнях сильно поляризовані? Чи не винні в цьому певним чином медіа й соцмережі? Про це, а також про шляхи об’єднання навколо теми війни Росії проти України представників полярних суспільств — говорили на панелі LMF-2024:
- Кароліна Аморозо — аргентинська журналістка, телеведуча на каналі Todo Noticias і письменниця;
- Террелл Старр — засновник і ведучий подкасту Black Diplomats про міжнародні політичні питання, дописувач для Foreign Policy, The Washington Post тощо;
- Ольга Айвазовська — голова правління Громадянської мережі «Опора», учасниця підготовки до переговорів Тристоронньої контактної групи;
- Євген Глібовицький — директор Інституту фронтиру, член Наглядової ради «Суспільного мовлення», член Несторівської й Унівської експертних груп.
«Медіамейкер» підготував найцікавіші тези й висновки з панелі.
Спільна проблема різних суспільств
Кароліна Аморозо має широкий досвід роботи на телебаченні Аргентини, зокрема сьогодні вона веде програму TN Internacional і щоденні випуски новин Está Pasando. На думку журналістки, поляризація в її країні майже невіддільна від специфіки роботи телебачення, та й медіа загалом. Ідеться про соціальну поляризацію, тобто сильний поділ певного суспільства через внутрішні відмінності, що розводить людей по двох «полюсах». Ба більше, додає Аморозо, поляризація, як і медіа, — це про бізнес, тому сильніший поділ авдиторії може лише грати на руку видавцям.
«Я зіткнулася з певним усвідомленням про нашу медіаекосистему в Аргентині: в певний час дня, особливо орієнтовно о 18:00, коли починається прайм-тайм телебачення, настає кінець правди», — каже вона. Аморозо метафорично називає це «часом церкви» — тобто часом підтвердження переконань глядачів, а не поширення об’єктивних фактів, як це мало би працювати. Нерідко люди отримують інформацію винятково із джерел, які зручні для їхніх переконань. Тож журналістка бачить роль свою й колег у покращенні й налагодженні діалогу між представниками різних полюсів. Навіть якщо це суперечитиме бізнес-цілям редакції чи показникам переглядів.
«На телебаченні часто трапляється, що більш поляризаційний контент має більший успіх, ніж об’єктивніший, суто журналістський підхід до того, що відбувається в нашій країні й у всьому світі. Але є етика, якої ми завжди маємо дотримуватися. У нас є моральний імператив щодо наших суспільств, і ми мусимо пам’ятати про це. Особливо в “час церкви”», — додає Кароліна Аморозо.
Незалежний журналіст зі Штатів Террелл Старр погоджується, але нагадує — поляризація завжди була в медіасистемі. Люди схильні покладати відповідальність за це на появу соцмереж, але все значно глибше. Старр пояснює слухачам панелі: у США в перший час після заснування країни було набагато більше партій, ніж самі лише демократи й республіканці, як сьогодні. Крім того, кожна партія мала свою газету. «Зараз, коли люди говорять про поляризацію у Сполучених Штатах, то згадують про це так, ніби був час, коли поділу не існувало, або ніби був золотий вік, коли факти панували над усім», — каже медійник.
З дослідницького погляду, Ольга Айвазовська наводить результати Глобального дослідження сприйняття ризиків, проведеного Всесвітнім економічним форумом. У ньому йдеться, що дезінформація й поляризація суспільства дуже тісно пов’язані між собою й можуть посилювати одне одного. Поляризовані суспільства більш схильні довіряти інформації, правдивій чи неправдивій, ніж іти проти своїх переконань. «Тому люди шукають не правду. Люди шукають ті канали інформації чи медіа, які допомагають повірити в те, що їхня позиція правильна», — підсумовує Айвазовська.
Водночас ще один важливий чинник — політичний устрій у конкретній країні, додає вона. Він певним чином ілюструє, що поляризація — звична річ для демократичних спільнот. Адже якщо запитати людей, наприклад, у Північній Кореї, що вони думають про уряд, то виглядатиме, наче всередині суспільства зовсім немає альтернативних точок зору. «Ось чому іноді різноманітність має інший бік — поляризацію», — пояснює фахівчиня.
Що зробили для поляризації соцмережі
Террелл Старр пояснює: раніше телебачення, радіо й газети були єдиними джерелами, де можна було отримати інформацію.
Водночас журналістика у своєму зародку завжди базувалася на Першій поправці до Конституції США — гарантії свободи слова та преси.
Тож із появою соцмереж просто з’явилося більше можливостей шукати та споживати інформацію. На думку Террелла, це спрацювало на користь, але є свої нюанси.
«Проблема зараз полягає в тому, що все більше людей, не навчених журналістському мистецтву чи етиці, користуються своїм правом на свободу слова, наданим Першою поправкою. Це розмиває розуміння того, що роблять журналісти. Раніше медіа дистилювали інформацію для всіх нас, вирішуючи, що добре, а що ні. Однак зараз ця відповідальність покладається на широку громадськість, яка не навчена цього. Наша [журналістська, — ред.] відповідальність полягає в тому, щоби брати цю інформацію, перевіряти її та вивчати», — додає Старр.
Ольга Айвазовська вважає, що соцмережі сьогодні дають багато свободи, тож тепер докластися до поляризації може кожен, хто має акаунт на якійсь із платформ: «До розвитку соцмереж не так багато людей знали, скільки дурних сусідів живе з ними в будинку. Легше чесно говорити через соцмережі, тобто непрямими методами, ніж безпосередньо віч-на-віч. Ось чому так багато людей діляться й поширюють купу агресивних, іноді емоційних і дурних речей. Тому що вони не вважають ці повідомлення або розмови офіційними».
Поляризація поколінь
На формування думки й відкритість до діалогу впливає й різниця поколінь.
З погляду медіа ця різниця теж може бути разюча, зауважує Євген Глібовицький.
Він є членом Наглядової ради «Суспільного мовлення», де працює доволі молода команда редакторів. Однією із причин цього є те, що старше покоління редакторів радянського зразка не може впоратися з широтою поглядів: із тим, як журналісти порівнюють явища й події, як ставлять їх у загальний контекст.
«Те, що я бачу зараз — це дві моделі журналістики, які існують в одному місці [на “Суспільному”, — ред.]. Стара модель, яка є дуже рефлективною. Вона ніби віддзеркалює реальність. Інша [молодша, — ред.] більш витончена, глибока, але водночас така, що вимагає від авдиторії особливих навичок, щоб уміти її читати», — пояснює Глібовицький.
Коріння проблем із розумінням України
У частині дискусії, де обговорювалося дуже різноманітне ставлення до України, всі спікери дійшли схожих висновків: Україна мало цікавить світ, якщо ми не популяризуємо себе самостійно, і багато важить кут зору, з якого інформація про нас транслюється.
Террелл Старр пояснює: в Америці люди, яких навчають в аналітичних центрах говорити про цю частину світу, переважно здобулили освіту в Москві, Санкт-Петербурзі чи Саратові, а ще є здебільшого білими чоловіками, які не розуміють корінь гноблення у власних країнах. Тож навряд вони можуть глибоко зрозуміти, що відбувається в іншому кінці планети.
«Однією із причин, чому більшість американських медіа почали висвітлювати Україну в неналежному контексті, є те, що Україна була другим чи третім пріоритетом у нашій системі освіти. І багато в чому це пов’язано, відверто кажучи, з імперською й колоніальною конструкцією нашої країни, Сполучених Штатів. Тому нерозуміння чорношкірих чи латиноамериканської спільноти накладає відбиток і на те, як ми розуміємо Україну», — продовжує Старр.
На його думку, авдиторія його контенту (переважно афроамериканці) непогано розуміє корінь російської війни в Україні через уже згадану спільну проблему — схожий імперіалістичний контекст.
«2014 року стався Майдан. Тоді українці сказали Заходу: “пишіть Kyiv, а не Kiev”. У США тоді ж відбувалась інша важлива подія — повстання в Фергюсоні, де поліцейські вбили чорношкірого 18-річного хлопця, — нагадав медійник. — Обидва були моментами, керованими соцмережами. Це була деколонізація того, як Америка говорила про Україну. А для чорношкірих американців — деколонізація того, як мейнстримні медіа говорили про чорношкірих людей».
Євген Глібовицький продовжив цю думку, додаючи, що український досвід у цьому контексті справді дуже «афроамериканський»: «Це емансипація того, кого століттями експлуатували, і хто тепер починає усвідомлювати свої права, свої можливості, а також чинити опір старим колоніальним структурам».
Неочевидний вплив медіа
Журналістика — це не про популярність, нагадує колегам, особливо з телебачення, Кароліна Аморозо: «Тому що ми маємо особливі стосунки з нашим его». Іноді доводиться говорити авдиторії речі, які вона не хоче чути. Водночас завдання медіа — запропонувати цю складність, де ми відчуваємо глибокий дискомфорт. Саме там журналісти стають необхідними, вважає Аморозо.
Зі свого боку, Террелл Старр радить завжди шукати способи пояснити навіть найскладнішу ситуацію в максимально знайомий для глядачів, слухачів чи читачів спосіб. Коли почалася повномасштабна війна, він думав, як краще контекстуалізувати Україну, щоб закордонна авдиторія, його громада зокрема й американці загалом зрозуміли її. Для цього Старр використовує особистий досвід: «Я нагадую, як українців колонізували через мову й розчленування [територій, — ред.], і нагадую про мову геноциду, яку Путін використовує щодо українців. Вона дуже схожа на те, як расисти й білі супрематисти говорять про чорношкірих людей».
«Такі приклади й аналогії доносяться до людей, тому що, зрештою, йдеться про те, чому вам не має бути байдуже?»
Водночас Кароліна Аморозо каже, що в Аргентині люди загалом цікавляться Україною. «Вона промовляє до нас на інтимному рівні», — додає журналістка. Адже у країні живе багато нащадків емігрантів і є велика українська діаспора.
Террелл каже, що намагався різними способами допомогти Україні, зокрема й волонтерством на місці. Але справді зрозумів, що його робота як незалежного журналіста має вплив приблизно місяць тому, коли поспілкувався з місцевими у своєму районі у Брукліні. Старр пояснює: «Це переважно ямайський і карибський район. Я йшов на рибний ринок, і до мене підійшла ямайська жінка та сказала: “Гей, а ти не той чувак, що був в Україні?”. Я відповів, що так, і вона подякувала мені: “Раніше я нічого не знала про Україну, а тепер знаю”. Ця ямайська пані ніколи не приїде в Україну, але вона побачила когось, хто був схожий на неї, і кому вона довіряла». Він провів паралелі, які допомогли його глядачам відчувати себе більш пов’язаними з ситуацією, і це спрацювало. Тому медійник переконаний: усе ґрунтується на довірі та крутиться навколо побудови спільноти.
Українські аналітичні центри, інші організації та громадянське суспільство загалом за час російської агресії зробили велику роботу, вважає Ольга Айвазовська. Тож ми вже маємо гарний приклад історії успіху, коли йдеться про просування потрібних наративів і боротьбу з ворожими.
«Після Революції Гідності я відвідала Брюссель зі своїми колегами з різних неурядових організацій, де ми брали участь в одній панелі. Кілька поважних людей із французькими й бельгійськими паспортами запитували, як бути із країною, де є такі величезні хвилі націоналізму. Вони казали, що Україна рухається не у правильному напрямку. Моя відповідь була: “Вибачте, хлопці, але у Франції ультраправа партія може мати більшість у парламенті, тоді як усі праві партії в Україні мали менш як 2 %”. І навіть під час воєнного стану й після початку повномасштабного вторгнення, згідно з опитуваннями, в цій країні немає запиту на “сильну руку”. Демократія є доданою вартістю для нашого суспільства, це частина ДНК», — підсумовує дослідниця.
Читайте також інші панелі з Lviv Media Forum 2024:
Реагувати на потреби та зміни алгоритмів. Чому для медіа корисно сегментувати авдиторію?
