16–18 травня громадська організація «Львівський медіафорум» провела медійну конференцію LMF 2024, у якій взяли участь закордонні й українські медіафахівці, дослідники та представники громадського сектору і міжнародних організацій.

На панелі «Як обговорювати поляризований досвід, щоб зблизити, а не віддалити нас один від одного» ексредакторка «Громадського радіо» та продюсерка токшоу «Новий відлік» на «Суспільному» Тетяна Трощинська та журналістка, військовослужбовиця й колишня військовополонена Валерія Суботіна (позивний «Нава») обговорили роль медіа у висвітленні досвіду людей у втраті та військовополонених. Також вони поділилися поглядами на те, як скоротити дистанцію між суспільством і військовослужбовцями.

Трощинська пояснила формат — розмова двох людей із різним досвідом, об’єднаного війною. Публікуємо головне з неї.

Про полон потрібно розповідати більше

«Сьогодні дуже гарне свято — день вишиванки. Водночас у цей день виповнюється два роки, як захисники Маріуполя вийшли з полону з території заводу “Азовсталь” за наказом президента України під гарантією міжнародних організацій», — зазначила Валерія Суботіна. 

Вона наголосила на важливості висвітлення теми полону редакціями:  чим більше про це говоритимуть і цікавитимуться темою, тим коротшою буде дистанція між суспільством і військовослужбовцями.

«На жаль, часто історія звільнених із полону закінчується тим, що медіа роблять сюжет лише про момент виходу з полону. Так, безперечно, це момент щастя. Але про те, що відбувається далі, не говорить ніхто. З якими викликами стикаються ті, хто був у полоні, як вони живуть далі й що вони відчувають, коли повертаються на фронт? Як вони живуть із тим, що бачать подекуди відчужене життя людей, холодні коментарі в соцмережах?» — говорить Суботіна.

Вона звертає увагу й на інший бік проблеми: про полон постійно багато запитань, проте люди не хочуть слухати публічних виступів звільнених із полону та дивитися відверті інтерв’ю, які ті дають. А ще, каже Суботіна, журналістські матеріали переважно транслюють лише верхівку проблеми: «Суспільство говорить, що не готове про це читати та слухати. Водночас для журналістів, на жаль, якісь доволі відверті запитання — досі табу. Я запевняю, що вони не є табуйованими для багатьох колишніх військовополонених і для поранених військовослужбовців. Усі ці обмеження та страхи є у ваших головах».

Говорити про сексуальне насильство, побиття, приниження особистості абсолютно не соромно. Про це також нормально слухати. Ненормально це робити.

Валерія Суботіна

Раніше ми публікували огляди чотирьох кейсів розслідувань воєнних злочинів, зокрема про сексуальне насильство над чоловіками

Випробування — це досвід звичайних людей

Суботіна каже, що журналісти намагаються формувати образ сміливої й незламної людини, проте лише в загальних фразах пояснюють те, що стається: «Краще показати людину, яка не зламалася, пройшовши всі випробування… Показуйте більше сюжетів не про жалість, а про гордість тими людьми, які пережили цей досвід». 

Тетяна Трощинська каже, що стикалася з порадами, як правильно переживати, що робити, щоб стало легше. Вона розповідає про свій досвід втрати — раптової смерті 2023 року її 18-річного сина через онкологічне захворювання, який вона описала в подкасті «Любов не минає».

«Коли я опублікувала допис, де повідомила про прощання із Тарасом, то не очікувала такої величезної реакції в приватні повідомлення. Також не очікувала, що мені напише величезна кількість мам і рідних, цивільних і військових, які загинули чи померли. Протягом 10 років війни в Україні, коли ми бачимо величезну кількість втрат, ця тема досі табуйована. Зокрема, немає майданчика, де тебе можуть підтримати, а не давати пораду», — каже Трощинська.

Вона додає: коли задумувала робити подкаст, не вкладала в історію героїзм. Натомість хотіла показати досвід однієї звичайної мами, яка щоранку змушена шукати мотиви й сенси, щоби вставати та працювати — фактично заповнити порожнечу, яка утворюється після того, коли ти втрачаєш найдорожчу людину. «Я зіткнулася з тим, що дуже багато людей не сприймає, що ти [людина у втраті, — Авт.] живеш звичайним побутом. Ти робиш те, що і всі, але твоя втрата нікуди не поділася», — говорить Тетяна Трощинська.

Таке нерозуміння стає причиною того, що люди не знають як підтримати людей, які пережили травматичний досвід. 

Читати більше: Природа ПТСР. Що відбувається в мозку людей, які пережили травматичні події

Постійно вчитися розмовляти й емпатувати

«Коли ми вийшли з полону, за нами йшли натовпи психологів. Вони постійно позиціювалися як люди, які можуть дати нам відповіді на якісь питання та пояснити, як правильно жити та рухатися далі. Потрібно вчитися спілкуватися з колишніми військовополоненими й з нинішніми військовослужбовцями. Ми розуміємо, що у світі немає чіткого алгоритму, як з нами працювати. Але важливо, щоб це розуміли й вони [психологи — Авт.]», — говорить Валерія Суботіна й додає, що зрозуміли, що важливо говорити одне з одним: «Вони не завжди розуміють, що ми відчуваємо, і не знають, як на це реагувати, а нам після такого досвіду взаємодії легше просто один із одним поговорити». Зараз Суботіна також є директоркою YOUkraine hub — спільноти для колишніх військовополонених. 

«До 2014 року я була викладачкою журналістики. 2014 року почала займатися військовою журналістикою, а 2015-го — стала добровольцем у полку “Азов”. Тоді я дуже чітко зрозуміла, що нічого не знаю: не розумію, як правильно діяти на полі бою та як правильно документувати. Я всього вчилася, і це нормально. Після повномасштабного вторгнення довелося вчитися заново. Тому коли в мене запитують про єдиний формат спілкування з колишніми військовополоненими, я кажу, що його не існує — ми всі абсолютно різні, всіх накриває по-різному. Основне завдання і журналіста, і психолога зараз — підлаштовуватися під людину», — пояснює Суботіна.

Військовослужбовиця зазначає, що журналісти можуть робити матеріали глибшими, намагаючись зрозуміти людину: «Якщо співрозмовник розуміє, що вам цікаво його вислухати, вам цікава його проблема й те, що відбувається у нього в житті, то він говоритиме з вами. Намагатися підлаштувати співрозмовника під формат розмови й показати, зокрема, те, що сподобається авдиторії — неправильно. Так авдиторія не бачить справжніх колишніх військовополонених і справжньої ситуації на фронті»

Валерія Суботіна припускає: так стається тому, що людям цікавіше бачити певний образ (необов’язково справжній). А це зі свого боку посилює розкол між військовослужбовцями й цивільними. 

«Військовослужбовець, який у сюжеті про себе не впізнає себе, не бачитиме сенсу давати якесь інтерв’ю знову. Те, що він хоче донести — ніхто не хоче бачити. Усі хочуть бачити лише те, що військовополонений повернувся, і в нього (не знаю як) на краще змінилося життя. Тому на наших екранах образ кіборгів — незламних людей», — каже Суботіна. Вона додає, що отримує постійні запитання про те, де вона бере сили, щоб жити далі. Проте вона відповідає (і що, на її думку, не подобається журналістам), що в неї немає вибору.

«Так склалося, що саме я потрапила в обмін. Проте чи маю я право здатися й не боротися за тих, хто в полоні? Це не означає, що людина не зламалася й що людині не боляче. Це не означає, що людину треба постійно питати лише про те, як і де вона знаходить сили. Це означає, що людина бореться далі. І чим більше ми говоримо правди в медіа про те, що відбувається на фронті та з якими викликами стикаються колишні військовополонені, тим легше моїм побратимам, які бачитимуть, що ми боремося за них. Також наші партнери бачитимуть, що ми продовжуємо боротьбу й не закриваємо очі на втрати та проблеми», — каже Суботіна.

Наприкінці панелі Тетяна Трощинська додає: в журналістів часто виникає відчуття, що вони мають стати психотерапевтом людині, з якою спілкуються. «Повірте, велика частина людей абсолютно не чекає цього від журналістів. Це ілюзія, що всі хочуть виговоритися. Виговоритися вони хочуть перед тим, кому довіряють, — наголосила медійниця. — У журналістів зовсім інше завдання — зробити так, щоб людина довірила свої історії…»

Люди, які живуть з травматичним досвідом, вони прийшли в напругу і вони підуть з напругою. Втрата не заповнюється однієї розмовою із журналістом.

Тетяна Трощинська

Читати більше: Як журналістам працювати з людьми, які пережили травматичні події

Сприйняття людей у травмі

Тетяна Трощинська покликається на книгу Валерії Суботіної «Полон», де та писала, що відчуває себе «кладовищем надій, мрій, думок про майбутнє». Вона наголошує на стереотипному уявленні про людину, яка пережила втрату. 

«Немає правильного зовнішнього вигляду чи правильного переживання, яке суспільство доволі часто шукає…Травматичний досвід виглядає абсолютно по-різному, й це залежить від маси чинників, починаючи від внутрішніх ресурсів до середовища — чи є нас кому підтримувати тощо», — каже Трощинська.

«Для мене дивно, що багато людей досі сприймає людей з ампутованими кінцівками як щось нове. Я вважаю, що за три роки повномасштабної війни треба ставитися до цього абсолютно нормально й розуміти, що так ми житимемо й надалі — поруч із військовослужбовцями, які втратили кінцівки, з військовослужбовцями, які втратили побратимів… Я постійно чую, що від суспільства є доволі багато жалості, але доволі мало гордості», — додає Валерія Суботіна. Вона наголошує, що жаліти людину за її рішення — дивно. Наприклад, багато хлопців, які мають низькі ампутації, продовжують залишатися на фронті. Це їхній вибір, тому вони хочуть, щоб суспільство їх підтримувало та пишалося ними. 

«Неприємно чути про те, що похід на фронт — це похід в один бік, або що “ми підтримуємо хлопців і дівчат, але своїх не відпустимо”. Це відштовхує… Усі ми абсолютно дотичні до цієї війни, й жити думками про те, що добре, що хтось, а не ми — неправильно», — додає Суботіна. Вона наголошує: саме тому медіа мають якомога більше спілкуватися із колишніми військовополоненими на різні теми — так відстань між цивільними та військовими буде меншою.

Зашкодити людям у полоні

Кореспондентка ТСН Наталія Нагорна зазначила: журналісти, яким кажуть, що ті мало пишуть про людей у полоні, часто бояться зашкодити їм. «Це називається “підвищувати собівартість полоненого” — якщо ми розповіли про цю людину, то вона ризикує стати дорожчою. За неї можуть вимагати на обмін пілота або російського офіцера, який є їм важливий. Тому журналісти часто не називають конкретних імен», — пояснила вона.

Валерія Суботіна вважає, що говорити потрібно про конкретних особистостей: «Повідомляючи, що 2500 військовослужбовців живі й перебувають на території “Азовсталі” навряд чи комусь цікаві. Значно важливіше було знати, що там конкретні люди — “Пташка”, “Орест”, “Хасан”. Ніхто навмисно не формував імідж цих особистостей. Я пам’ятаю, коли наша пісня перемогла на Євробаченні, ми з “Орестом” [Дмитро Козацький] записували, як він співає для мами “Стефанію” під обстрілами, це розлетілося в мережі. Це, з одного боку, зроблено не для вас, а з іншого — для вас і для всього світу, оскільки людям нецікаві цифри й статистика». 

Суботіна додає, що її кровних родичів не залишилося в живих, тому рішення, чи говорити про неї відкрито, ухвалювали батьки її чоловіка, який загинув. «Вони не знали, яку історію для себе я обрала в полоні, чи я розповідаю про свого чоловіка, який є сином генерал-майора Державної прикордонної служби, що могло мені нашкодити. Проте батьки обрали правильну стратегію — вони говорили про мене не як про воїна, якого всі знають, а як про невістку, яку вони чекають», — пояснила Валерія.

На її думку, не потрібно давати зайву інформацію. Водночас про те, що хтось із батьків чекає свою дитину або дружина чекає свого чоловіка — не є приводом збільшення «ціни» за цього військовослужбовця. Крім того, таке рішення мають ухвалювати саме батьки або родини колишніх військовополонених.