2022 року у звільненому з російської окупації Лимані Донецької області не залишилося жодної вцілілої багатоповерхівки. 21 травня 2023-го Президент України Володимир Зеленський заявив, що Бахмут зруйнований. Також під час цього вторгнення Росія вщент знищила Часів Яр, Торецьк і Сіверськ. Для цих та численних інших зруйнованих чи пошкоджених війною міст працювали та працюють редакції місцевих медіа. І попри те, що доступу до їхніх населених пунктів немає, цим редакціям є для кого й про що писати. «Медіамейкер» запитав журналістів двох видань зі Сходу, про що вони розповідають зараз і яку роль для себе бачать в об’єднанні розкиданих громад і відбудові міст після завершення війни.
«Вільне радіо» — незалежне локальне медіа, яке працює з темами Донеччини. До 2022 року видання найбільше висвітлювало події на півночі Донеччини та прилеглих громадах, де працювали його радіовежі. Спершу медіа писало про Бахмут, але згодом розширилося до сусідніх Сіверська, Торецька, Часів Яра, Званівської громади, Лимана та Костянтинівки. Також пишуть про Олександрівську громаду, яка розташована на межі трьох областей — Донецької, Харківської та Дніпропетровської.
Після руйнування та окупації Бахмуту інше місцеве видання — «Бахмут IN.UA» — намагається гуртувати бахмутську громаду онлайн навколо пам’яті й можливого майбутнього міста. Команда закликає людей думати про можливості відбудови, згадувати рідні вулиці та рефлексувати про хороші зміни.
Не стерти з пам’яті
«Кожна людина з Бахмута — це і є Бахмут. Кожна людина, яка про нього говорить, зберігає це місто. Ми фіксуємо все, що відбувається з ним, і долі людей з нього. Ця пам’ять зберігає його живим», — каже Євгенія Шатохіна, редакторка TikTok «Бахмут IN.UA».
Шатохіна ніколи не була в Бахмуті, але кожне відео про місто, яке вона опрацьовує, запам’ятовується їй і залишається в пам’яті.
«Журналісти стали своєрідними хранителями пам’яті. Це виклик часу й реалії нашої країни й Донеччини зокрема. Особливо гостро це відчувається, коли пишу некрологи. Бо люди, чиє життя обірвалося через війну, теж мають бути в пам’яті, їхні імена мають бути закарбовані», — говорить журналістка «Вільного радіо» Ганна Назарова, родом із Маріуполя. Вона вивчає генеалогічне дерево своєї родини. Якось у книзі пам’яті Другої світової війни Ганна знайшла ім’я свого прадідуся.
«Зараз із цими некрологами таке відчуття, що ми робимо те саме — збираємо пам’ять про тих, кому довелося жити в сучасній війні», — каже Назарова.
Для неї писати про зруйновані й окуповані міста — це можливість показати їхнім жителя, що про них їхню трагедію пам’ятають, а не ігнорують.
Журналісти, які пишуть про знищені міста, документують злочини. Водночас дають людям можливість поспілкуватися й згуртуватися.
«Це також можливість дати голос жителям цих міст і документування злочинів загарбників. Це зберегти пам’ять про те, як було, та гуртувати людей, аби допомагати їм триматися купи, бути майданчиком та спільнотою для їхніх спілкувань, обговорень», — говорить Ганна Назарова. Журналістка з Маріуполя. Вона каже, що інколи вже не впізнає вулиці свого міста, коли дивиться фото та відео, а нещодавно зрозуміла, що не може згадати, яке дзеркало було в ванній у батьків.
Емоційні виклики та найважчі історії
«Це своєрідне прокляття — ти найкраще знаєш своє місто, розумієш його болі, бачиш усі зміни. Саме тому твій матеріал буде найглибшим, найточнішим. Але водночас найважчим для тебе самого», — пояснює Анна Сердюк, головна редакторка «Вільного радіо». Вона розповідає, що особисто їй найважче читати історії про дітей.
Це своєрідне прокляття — ти найкраще знаєш своє місто, розумієш його болі, бачиш усі зміни. Саме тому твій матеріал буде найглибшим, найточнішим. Але водночас найважчим для тебе самого
«Мені дуже важко, коли матеріал про дитину, яка загинула або отримала поранення. Це найболючіші тексти», — визнає вона. — Мене дуже вразила історія родини, яка чекала на повернення сина з полону. Мати, яка втратила чоловіка на фронті, була змушена залишити рідний дім на Донеччині. Війна забрала в неї все, і вона опинилася в новому місті без жодної опори. Я плакала, коли працювала з цим текстом», — згадує Анна.
Історію про лікарку Олену Воронову випускова редакторка «Бахмут IN.UA» Тетяна Семаковська писала ще у квітні 2023 року. Каже, цей матеріал згадує дуже часто. Олена до останнього залишалася в Бахмуті, щоби допомагати цивільним і військовим. Потім жінці все ж довелося евакуюватися. Тепер вже військові дбали про те, аби вона опинилася в безпеці.
«Чітко пам’ятаю цитату Олени про те, як починався її робочий день — з переходу зруйнованого моста через річку Забахмутка. Люди накидали паркани, уламки аби зімпровізувати щось на кшталт мосту», — говорить Семаковська.
Для Ганни Назарової з «Вільного радіо» найважчі історії — це матеріали про її рідне місто: «Хронологія боїв, інтерв’ю людей, які пережили бомбардування драмтеатру, пологового будинку, ідентифікація вулиць і руйнувань на відео. А ще матеріали про те, що окупанти роблять там зараз, як зносять рідне і знайоме, будують залізниці, бази відпочинку, житлові будинки під іпотеку для заселення там загарбників. Особисто це викликає якесь відчуття психологічного зґвалтування. Але для мене дуже важливо про це розповідати. І знаю, що є люди, кому це важливо читати».
Як із цим впоратися
Новинар «Бахмут IN.UA» Дмитро Скопіч прожив майже все своє життя в Херсоні. Під час роботи над матеріалами про міста, які знищує Росія, у нього часто виникає стійка асоціація з рідним населеним пунктом.
«Перше, що допомагає працювати над складними матеріалами загалом, а не тільки про міста — це короткі брейки, під час яких можна перевести подих та увагу на щось менш трагічне. Наприклад, короткі відеоролики про позитивне. Друге — усвідомлення необхідності такої роботи, оскільки її результат — це збереження пам’яті для людей, які можуть вже ніколи не повернутися до рідного краю, та майбутніх поколінь. Це мотивує переступати через себе та власні емоції», — каже Скопіч.
У такі моменти важливо зберігати професійну дистанцію, аби дати історіям життя, а не дати зламати себе. Анна Сердюк намагається відсторонюватися, тож сильні емоції через матеріали трапляються рідко. Але все ж трапляються.
Видання постійно шукають програми підтримки для своїх працівників. Наприкінці січня в команди «Вільного радіо» завершилася тримісячна програма підтримки. Окрім індивідуальної роботи із психологами, редакція провела загальну оцінку емоційного стану колективу. Це дало змогу краще зрозуміти рівень психологічного навантаження.
«Ми намагаємося стежити за станом кожного — даємо додаткові вихідні, якщо це можливо, або ж радимо відпустку, навіть якщо людина спершу відмовляється. Також важливо чітко розмежовувати робочі й неробочі години — щоб не було постійних сповіщень у вихідні, а працівники не відчували тиску працювати понаднормово», — ділиться Анна.
Проте повністю абстрагуватися від роботи вдається не завжди.
Змінити акценти
Після вимушеного переїзду з міста Бахмут «Вільне радіо» почало розширювати свою географію та тематику. За останні два роки редакція чіткіше визначила свою місію та фокусування.
«Ми конкретизували свою стратегію — нам здалося важливим знайти формулювання, що тепер ми більше “вотчдоги Донеччини”, ніж все інше. Це стало нашою основною лінією, якої тепер дотримуємося», — розповідає Анна Сердюк. Каже, це не було питанням перевинайдення себе. Команда побачила, що тепер є більний запит на цю тему з нашої області.
«Деякі медіа, які писали про південь Донеччини, скоротили діяльність. Так з’явилася відкрита ніша, і ми зрозуміли, що можемо бути там корисними також», — пояснює Сердюк.
На сайті «Вільного радіо» найбільший попит мають матеріали, що допомагають людям розв’язувати нагальні питання. Люди шукають інформацію про фінансову підтримку, гуманітарну допомогу, можливості евакуації. А також важливі побутові інструкції — як оформити допомогу, як легше пережити складні обставини.
Часом резонансними стають матеріали про корупційні ризики, але загалом людям зараз ближчі саме прикладні, життєві питання.
Про що пишуть
До повномасштабного вторгнення «Вільне радіо» фокусувалося на цивільному житті Донеччини, в основному уникаючи військових тем.
«До 2022 року загальноукраїнські й міжнародні медіа приїздили на Донеччину і показували, як ведеться війна. Ми ж більше писали власне про життя людей. Військових історій у нас було менше, тому що їх і без нас вистачало», — каже Сердюк. Тепер тематичні напрями редакції змінилася:
- Більше матеріалів для військових і про них. Оскільки значна частина авдиторії стала військовими або має близьких на фронті, редакція почала висвітлювати їхні історії, питання виплат, ВПО.
- Збереження надії. «Ми все більше намагаємося своїми матеріалами шукати надію. Її бракує, особливо в регіоні, де не завжди зрозуміла позиція влади. Іноді доводиться вимагати цієї позиції або підсвічувати важливі теми, щоб вони не губилися у великому інформаційному потоці», — зазначає Сердюк.
Редакція також робила спільний проєкт до десятиріччя війни з кількома медіа, і ще один — до Дня народження Бахмута (тоді розміщували десятки матеріалів про запуск сайту, куди бахмутяни можуть надіслати свого листа зі спогадами про місто, — «Листи до Бахмута»). Також редакція інколи переписує матеріали про переселенців із локальних медіа інших регіонів, або ж пропонує свої історії виданням.
Інша команда — «Бахмут IN.UA» — почала давати більше матеріалів саме про допомогу ВПО, окільки всі регіональні читачі «Бахмут IN.UA» — вимушені переселенці. З часом, каже головна редакторка «Бахмут IN.UA» Ганна Бокова, помітили, що такі матеріали мають багато переглядів.
«Це розширює авдиторію з регіонального медіа про Бахмут. Редакція перетворилася в медіахаб для вимушених переселенців, хоча більшість матеріалів створена саме на широку авдиторію», — говорить Бокова. Також команда додала до своїх форматів фактчек, тому що авдиторія змушена стежити за окупаційними каналами.
Ще «Бахмут IN.UA» приділяє увагу аналізу використання бюджетних коштів у Бахмутському районі, аналізу питання відновлення і відбудови.
Архів пам’яті й наголос на майбутньому
«Регіональні медіа населених пунктів, які в окупації, — це своєрідний засіб зв’язку переселенців з їхнім домом. На жаль, вони не завжди можуть інтегруватися в нові громади і продовжують жити у спогадах про свої домівки», — говорить новинарка «Бахмут IN.UA» Валентина Твердохліб. Новини з окупації й матеріали про важливі події минулого міста, каже вона, дають змогу людям не відчувати себе повністю «відірваними» від дому.
Медіа може стати гарним інструментом збереження пам’яті про рідне місто й пошуку нових можливостей в евакуації.
Валентина Твердохліб сама є переселенкою з окупованого міста Пологи, що в Запорізькій області. Тому особисто розуміє, наскільки важливими є регіональні медіа для збереження пам’яті про місто.
«Це електронний “альбом” із фотографіями, новинами й подіями, які всі ми проживали із земляками. Це особливо цінно для тих, хто втратив фото- й відеоспогади на окупованих територіях», — каже Твердохліб.
До 2022 року редакція «Вільного радіо» вже працювала з історичною пам’яттю Донеччини, висвітлюючи історії маловідомих культурних діячів та активістів регіону. Зараз це завдання ще важливіше.
«Ми стали не лише архівом того, що стерла радянська влада чи проросійські сили, а й архівом фото, історій людей, будівель, які тепер знищені, або людей, які загинули чи були змушені виїхати», — пояснює Анна Сердюк із «Вільного радіо».
Редакція також висвітлює історії переселенців із Донеччини, які тепер будують громадянське суспільство та бізнес в інших регіонах.
Також журналісти намагаються зберегти важливі артефакти, які можуть бути втрачені через війну. Наприклад, завдяки їхнім публікаціям волонтери вивезли експонати з музею Володимира Сосюри, які влада не вважала за потрібне рятувати. Сердюк каже, що якби редакція про це не писала, волонтери могли би просто не знати, що цим потрібно займатися.
Випускова редакторка «Вільногірськ IN.UA» Анастасія Гришкова родом із Вугледара. Вона наголошує, що необхідно робити акцент на тому, якими ці міста були до початку війни, як вони розвивалися, який внесок робили в економіку країни.
«Для більшості українців синонімами Бахмута та Вугледара стали “зруйновані”, але ці міста до початку вторгнення зробили великий вклад у розвиток української промисловості. І таких міст багато. Звісно, хочеться, щоб ця історична цінність була збережена», — каже Гришкова.
Місток між владою та громадою у відбудові
Одним із головних напрямів роботи «Вільного радіо» стане створення досьє на посадовців.
«Ми запускаємо детальні досьє про всіх, хто працює на бюджетні гроші — не просто “народився, прийшов керувати”, а з аналізом усіх ризиків, перевіркою реєстрів, коментарями колег, громадськості та самої людини», — пояснює Анна Сердюк. Це, за її словами, допоможе не лише журналістам, а й виборцям, які розумітимуть, хто керує їхніми громадами.
«Часто влада сприймає журналістів як тих, хто тільки критикує. Насправді ж ми шукаємо й тих, кого варто цінувати, чиї ініціативи варто підтримувати», — додає вона.
Ще один важливий напрям — висвітлення відновлення зруйнованих міст. Оскільки на відбудову потрібні величезні ресурси — а де великі гроші, там і ризик розкрадання. Команда хоче стежити за цими процесами та вчасно звертати увагу на неефективність чи корупцію. Крім цього, журналісти стежать, зокрема, за ініціативами місцевої влади та планами щодо розмінування.
«Зараз влада окупованих громад має шанс підготуватися до відбудови. Вони можуть витрачати робочі години не на латання дірок у трубах, а на створення планів для майбутнього», — підкреслює головна редакторка «Вільного радіо». Зокрема, видання аналізувало план відновлення одного з районів Бахмута — подібно до того, як раніше розроблялися стратегії відбудови Маріуполя. Сердюк каже, що потрібно пояснювати людям, що зміни не відбудуться одразу.
Окремий напрям роботи — дослідження стану зруйнованих міст. Завдяки тому, що журналісти «Вільного радіо» — місцеві, редакція може впізнати будівлі за номером будинку і пояснити, що зараз із ними відбувається. Вони аналізують відео окупантів, ідентифікують будівлі й розповідають про зміни, що відбулися. Анна Назаренко додає, що коли справа дійде до компенсацій за зруйноване житло, ці матеріали можуть бути для бахмутян доказами руйнувань.
Перевірка фактів
Один із викликів роботи на відстані — верифікація інформації. Команда намагається брати лише те, що може перевірити: фото, відео, дані, підтверджені кількома джерелами. Якщо щось не можуть верифікувати — чесно повідомляють про це авдиторії.
Оскільки редакції не можуть фізично бути в місті, про яке пишуть, команда «Бахмут IN.UA» опрацьовує багато пропагандистських каналів для пошуку інформації.
«Мій день починається з перевірки росресурсів. Ми навчились із ними працювати, ідентифікувати місця, про які пишуть росіяни. Також завжди беремо коментарі, де це можливо (наприклад, в евакуйованих закладах) і працюємо із запитами на пошті», — пояснює випускова редакторка «Бахмут IN.UA» Ганна Бокова.
Що хоче авдиторія
На наш запит на своїх сторінках у соцмережах «Бахмут IN.UA» провели опитування серед читачів про те, чому їм важливо читати про Бахмут, Соледар, Курахове. У Telegram-каналі медіа відповіли 230 людей. Результати показують: люди хочуть не лише фактів, а й емоційної прив’язки до рідних місць.
- 27 % — люди, для яких матеріали про Бахмут, Соледар і Курахове — це спосіб не втратити відчуття дому.
- 22 % вірять, що публікації допоможуть привернути увагу до відновлення їхнього міста. Люди розуміють силу медіа й хочуть, щоби проблеми їхніх громад було чути.
- 20 % прагнуть знати, яку допомогу можуть отримати мешканці цих міст. Це практичний аспект — вони шукають конкретну інформацію про підтримку.
- 16 % стежать за тим, як діє влада в евакуації: що купує, які зарплати виплачує, чи допомагає переселенцям. Є запит на перевірку прозорості у рішеннях влади.
- 15 % хочуть зберегти спогади про місто. Це більш ностальгійний мотив, коли читання стає своєрідним способом пригадати рідні вулиці, місця, людей.
На Facebook редакція поставила відкрите запитання про те, чому важливо писати про міста, яких більше немає, і як у цьому можуть допомогти медіа. Думки розділилися.
«Важливо писати та згадувати, щоб люди в усьому світі не забували про трагедію Бахмута й бахмутян. Коли почнеться відбудова, медіа можуть допомогти залучити інвесторів. Недарма журналістів називають четвертою владою», — переконана одна з читачок. Проте дехто скептично оцінює силу українських медіа: «До чого тут українська журналістика? Чи багато вона допомогла відновленню Маріуполя?».
Один із читачів видання вважає, що журналістика має низький коефіцієнт корисної дії: «Якщо прямо відповідати на питання, то скоріше ні, ніж так. Бо головна роль журналістики не полягає в цьому. Допомога можлива, але зовсім незначна». Хтось іронізує, що видання допоможуть у відбудові, якщо медійники кинуть журналістику і з лопатами й ломами розгрібатимуть завали.
Але навіть серед критичних коментарів є думки про важливість медіа. Наприклад, що журналістика відіграє свою роль у відновленні через нагадування про трагедію та залучення інвестицій.
Тож питання залишається відкритим. Журналісти можуть лише фіксувати історію, чи й змінювати її? Чи вдасться їм стати містком між зруйнованими містами й тими, хто готовий їх відбудовувати?
