Проблемний репортаж зосереджується на висвітленні соціально значущих проблем. Він не просто передає факти, а аналізує глибші явища. Але як знайти баланс між фактами й емоціями? Та як зробити так, щоб матеріал не лише інформував, а й зачіпав за живе? Відповіді на ці питання знає Ярослава Тимощук — українська медійниця, яка в репортажній журналістиці працює понад 10 років, а її матеріали здобули низку нагород.
Для слухачів курсу «Художній репортаж» від Media Development Foundation журналістка поділилася ключовими компонентами створення репортажу, особливостями роботи з героями із власного досвіду та пояснила, чому довіра — це не менш важливий інструмент, ніж диктофон.
Репортаж — цікава подорож
Ярослава Тимощук працювала в редакціях «Суспільного», Texty.org.ua, The Ukrainians та була заступницею головного редактора hromadske. 2023 року разом із розслідувальною командою «Суспільного» медійниця створила документальний фільм-розслідування «Черга на прощання», який здобув друге місце на фестивалі «Серце Європи». Також вона є стипендіаткою премії імені Вацлава Гавела.
Репортажистикою медійниця захопилася ще студенткою. Тоді репортаж їй здавався цікавою подорожжю в кар’єрі, й нині вона продовжує називати його «класним жанром для амбітних людей».
«Художній репортаж — жанр, в якому тобі ніколи не буде сумно. Ти змінюєш локації, ти працюєш із текстом або в полі, наодинці або в команді. Це дуже цікаво, завжди є куди рости й що відкривати», — стверджує Тимощук.
Медійниця певний час працювала в регіональній журналістиці в Луцьку, тут почалися її перші репортажні поїздки до маленьких сіл. Такі репортажі допомагали знаходити спільну мову з людьми різного віку й світогляду. Тому однією з перших рис, які мають набути репортажисти, на її думку, це розуміння людей та вміння знайти підхід до них.
Читайте також: Світло, локація, плани та монтаж: що треба врахувати для створення якісного відеорепортажу
Яким має бути вдалий репортаж?
Будуйте репортаж навколо історії
Ярослава Тимощук ділиться, що часто репортажі будують навколо людини — одного або кількох героїв, які найточніше відображають історію. Необхідно передати універсальний досвід так, щоб інші читачі могли себе ідентифікувати з тими ж думками й почуттями.
«Просто якась цікава людина — цього не досить. Варто подумати, що ширше розповідає її досвід, які явища чи процеси він ілюструє. Чим ця історія може відгукнутися якомога більшій кількості людей?», — пояснює медійниця.
Інколи в центрі матеріалу може бути не людина, а стихія або місце. Наприклад, видавництво «Човен» випустило книгу репортажів «Хіросіма» журналіста Джона Герсі, який написав про атомне бомбардування японських міст.
Знайдіть специфічний кут і нерв історії
Ярослава Тимощук радить знайти кут зору на проблемну тему, що можна описати одним реченням. Далі виокремте нерв історії — найболючішу точку.
«Коли ви починаєте спілкуватися з героями, то помічаєте якийсь аспект чи емоцію, які людині болять найбільше й вона про це говорить. Розвивайте цю розмову», — коментує Тимощук.
Журналістка згадує історію дружини військового, яка після загибелі чоловіка не могла знайти й поховати його тіло. Жінка проходить через різні бюрократичні кола пекла. Водночас у неї не було підтвердження, що він точно загинув, тому періодично знову з’являлася надія, що, можливо, її чоловік живий.
«Не раз під час наших розмов вона розповідала, що найбільшого болю завдають сподівання, що згодом розбиваються. Це був емоційний пік історії», — говорить Ярослава Тимощук.
Додайте елемент новизни
Пам’ятайте, що ваш репортаж має бути про тему, на яку не так багато писали. Матеріал може торкнутися якоїсь цензурованого чи болючого питання. Якщо все ж пишете на популярну тему, медійниця радить знайти в ній свіжість, щось, що принесе додаткову цінність.
Текст неможливий без розмов із людьми
Думайте наперед про свою авдиторію, хто це буде читати, кого ця тема стосується. Це допоможе відчути, чи «вистрілить» ваш репортаж, які будуть перегляди й чи матиме він резонанс.
Налагодьте довіру
Люди мають добровільно погодитись із вами говорити й розуміти, чого ви від них хочете. Попередньо налагоджена довіра грає важливу роль. Інколи Тимощук надсилає своїм майбутнім героям власні публікації, щоб вони мали змогу познайомитися з журналісткою через її матеріали. Також не потрібно обіцяти зайвого своїм спікерам, навіть коли мотивацією поговорити з медіа для них стає розголос.
«Тут теж треба усвідомлювати межі своєї відповідальності, що ми можемо, а чого — ні. Досить сказати, що ви порушите цю проблему, що ви теж як людина вболіваєте за її розв’язання. Але ви не можете обіцяти зайвого, лише що ми це зафіксуємо», — стверджує медійниця.
Людська пам’ять може підводити
Брак інформації гальмує процес, але й перенасичення також негативно впливає на текст. Водночас людській пам’яті не завжди можна довіряти й необхідно залишатися скептиком до того, що людина вам говорить. Якщо є змога, то перевіряти це.
«Я писала репортаж про те, як забудовувався Київ. І спілкувалася з людьми, які добре це все пам’ятають. Тоді вони були молоді і їм здавалося, що це був дуже класний час. Але водночас це був період репресій та несвободи. Хоча мої герої пам’ятали це по-іншому. Пам’ятайте, що є ширший контекст, і ви можете до чогось апелювати, щось протиставити спогадам героїв», — говорить Тимощук.
Скануйте характери
Навколо ваших героїв є деталі, які допомагають зчитувати їх. Медійник має бути сканером — тобто вміти простежувати манери людини, її характер тощо.
Під час спілкування з людиною також важливо, щоб це не була «гра в одні ворота». Інтерв’юер має бути зосереджений, адже люди люблять говорити про себе й охоче відкриються, якщо відчують ваш інтерес. Хоча часто герої можуть взагалі повернути розмову в іншу течію.
«Якщо в нас є до героя складні запитання, які він не хоче чути, краще не ставити їх першим, а трохи розговорити людину, почати з м’якшої теми. А складні питання залишити накінець», — стверджує медійниця.
Довіртеся тому, що відбувається.
Призначайте кілька розмов
Ярослава Тимощук може призначати по кілька розмов для ґрунтовного розкриття теми. Інколи можна перетелефонувати й уже в телефонній розмові поставити додаткові запитання. Варто закласти кілька годин для розмови, щоби не опитувати людину поспіхом.
Показуйте не тільки картинки, але й процеси
Ярослава Тимощук має на увазі, що питання, яке стосується суспільства загалом, можна розкрити через індивідуальну історію. Наприклад, репортаж про Бахмут Ярослава Тимощук писала, коли в новинах вже йшлося про можливе захоплення міста. Під час роботи над матеріалом вона почала ставити себе на місце тих людей, які залишалися жити в місті без водопостачання.
«У мене був репортаж про те, як жити в місті без води. Я бачила багато жінок, які не можуть, наприклад, помити голову, бо вода стає розкішшю. І фізично, і морально — це дуже важка ситуація, коли ти позбавлений елементарного комфорту. Але навіть у ній хотілося відшукати якусь користь і конструктив. Тож я писала про тих людей, які будують там тимчасові водогони», — згадує журналістка.
Зробіть паузу
Тимощук радить не писати відразу «по-свіжому» під впливом вражень, а ненадовго дистанціюватися від матеріалу. Тому після повернення з інтерв’ю та знімання й перед написанням тексту зробіть паузу. Це допоможе звільнитися від зайвих емоцій. Також це дасть змогу краще відфільтрувати інформацію.
Ключові компоненти
«Гачки»
Не подавайте всю важливу інформацію на початку — не викладайте всі «козирі». Деколи це можна подати як натяк або напівнатяк, тобто додати інтересу до всієї історії.
«У тексті важливо вміти окреслити передчуття історії, натякнути, як вона розвиватиметься. Коли ми заявляємо на початку у проблемному медійному репортажі якісь запитання, ми маємо фактично гіпотезу, яку потім доводимо чи спростовуємо», — каже Ярослава Тимощук.
Водночас читач не має піти зі знаком питання, що йому чогось не вистачило. Наприкінці необхідно дати відповіді на всі поставлені на початку запитання.
Легкість викладу
Мова вашого тексту має бути легкою — не занадто пафосною, але й не дуже простою. Варто балансувати. Можна, наприклад, повільно занурити читача в історію — почати зі спокійного настрою та потроху додавати емоційного напруження (або навпаки). Кожен підрозділ репортажу повинен мати внутрішню логіку, завершеність, динаміку, та водночас бути частинкою загальної оповіді.
Легка мова надасть вашому тексту повітря, у ньому розгортатиметься рух і дія. Дієслова увиразнюють рух і динаміку. Емоції доречно передавати через дії, теж дієслівними реченнями. Важливо не перестаратися з прислівниками й прикметниками — утім, це не означає, що їх варто цуратися. Ритму допомагає досягнути чергування довгих і коротких речень. Крім цього, одне речення має нести одну думку.
Як збалансувати емоції в тексті:
- підрозділ можна починати з легких та спокійних описів, поступово додаючи напруги, яка наростає й сягає піку (це саме можна зробити у зворотньому порядку);
- коли ж її досягнете, перемкніть оповідь на іншу паралельну історію, що розгортається в тексті;
- давайте читачу перепочити й знову занурте у спокійну ситуацію — і так далі;
- кульмінація — в 3/4 частині оповіді, проведіть ще трохи читача після емоційного піку історії;
- після кульмінації давайте час на відновлення, показуйте життя опісля;
- ламайте хронологію, перемішуйте епізоди — змінюйте й особу наратора, показуйте різні точки зору.
Герої — не персонажі
Сама Ярослава Тимощук свої репортажі будує по-різному. Наприклад, в одній частині важливе місце мають голоси людей, які розказують свої історії. Можна показувати людину, якою вона була до цієї події, та якою описується в тексті. Герой тексту не має бути статичним, тому медійниця нагадує, що в репортажі необхідно показати його розвиток, шлях, який він проходить, поки вирішує якусь проблему. Так само треба описати конфлікт, який долає герой, його зіткнення з певними труднощами й зміни в житті, які настають опісля цього.
Герой привертає увагу тим, що зробив якийсь вчинок, це й відрізняє його від персонажа. Герой має мотивацію, він чогось прагне і щось задля цього робить. Із конфлікту (під ним розуміємо будь-яку проблему) він виходить іншою людиною. Персонажі — схематичні, вони як статисти в кіно, особливо не рухають історію і ні на що не впливають.
«Щоб згодом наповнити репортаж героями, а не персонажами, потрібно якнайбільше дізнатися про людей, які фігуруватимуть у вашому тексті. А для цього знадобиться багато спілкування», — каже Тимощук.
Людська історія має стати головним двигуном матеріалу.
Чи можна автору у власний репортаж
Ярослава Тимощук говорить, що автори завжди пишуть свій текст через призму власного досвіду та сприйняття. І хоча він виходить суб’єктивний, у вас має бути аргументація на кожне особисте твердження. Нерідко автор настільки зростається зі своєю історією, що починає вводити себе в неї. Інколи це може пасувати, якщо це справді важливо для розвитку подій, але медійниця все ж надає перевагу фокусу на людях.
«Мені подобається знати позицію автора тексту. У хорошому репортажі вона, як правило, зчитується. Але не люблю, коли автор без потреби вводить себе у текст. Якщо він стає героєм, то так. Але важливо підсвітити інших людей, а не перетягувати покривало на себе», — каже Тимощук.
Медійниця згадує історію свого друга — міжнародного журналіста, який знімав евакуацію однієї родини з Ірпеня в березні 2022 року. Під час репортажу він отримав поранення, але через великий досвід роботи в гарячих точках для нього це не стало трагічною подією. Попри фізичний біль, медійник продовжував виконувати свою роботу та знімати евакуацію, навіть не згадавши в матеріалі про власне поранення. Сказав, що не хоче перетягувати на себе увагу та співчуття, а залишити в центрі сюжету своїх героїв.
«Чи вводити себе в текст — це питання етики й вашого відчуття й вашої доречності», — наголошує Тимощук.
Увага на емоції
Торік восени Ярослава Тимощук опублікувала в Reporters історію про жінку зі Шрі-Ланки — на руці в неї є татуювання «Героям Слава» і позивні двох українських військових — «Дантист» та «Бунтар», що належать її сину, який воював у ЗСУ, та його командиру. Обоє загинули.
Шріланкієць перед загибеллю сказав родині, що хоче бути похованим в Україні біля свого командира. Матір «Дантиста» Тамара, разом з його сестрою Айною, приїхали в Україну за туристичною візою. Почався довгий збір документів, щоб отримати компенсацію за загибель. Але за цей час їхні візи вичерпали свій термін у 90 днів для іноземців. Тож вони почали «штурмувати» міграційну службу в Києві, майже не знаючи українську мову, щоб залишитися жити в Україні. Для них це особиста точка болю — вони відчули несправедливість реальності й тези про те, що українська держава безумовно шанує героїв.
Кульмінація в історії шрі-ланкійської сім’ї стається, коли їм відмовляють у можливості залишитися в Україні. Героїні репортажу платять штраф як нелегальні мігранти — причому їхня найближча людина загинула за Україну. Водночас вони не можуть повернутися на батьківщину через те, що отримують погрози від проросійських громадян Шрі-Ланки, адже їхній уряд почав навіть розслідування проти «Дантиста».
Щодо акценту на емоційних деталях, Ярослава Тимощук згадує свій репортаж «Людина в чорному мішку. Як ексгумують загиблих в Бородянці», написаний навесні 2022 року, коли в Бородянці розпізнавали тіла жертв російської армії після деокупації. Репортаж увійшов до шортлисту міжнародної журналістської премії True Story Award та до фіналу «Честі професії» в номінації «Найкращий репортаж». Фотограф зробив знімок тіла, загорнутого в покривало — таке саме, як і вдома у Ярослави. Звичайна знайома річ, яка асоціюється з домашнім затишком, у шокових обставинах врізалася в пам’ять.
Тому медійниця наголошує: за кожною деталлю щось ховається, наприклад:
- характеристика людини, місця, процесу, явища;
- звична річ у незвичайному середовищі.
Знайти власну силу
Ваша щира зацікавленість героями має рухати історію, говорить репортажистка. Якщо зацікавленості нема у вас самих, то навряд це ще комусь буде цікаво.
Ви знаєте, чим ви сильні.
Знайти свій авторський стиль означає знайти свої сильні сторони. Це індивідуальне й навіть інтуїтивне питання. Ярослава Тимощук ділиться своїм підходом: «Моя особливість у тому, що я добре ладнаю з людьми, вмію налагодити довірливу розмову. Люди мені часто кажуть: “Не думав, що це скажу, але розказав”. Спостерігаючи за людиною, можна знайти до неї свій підхід».
Також Ярослава радить «багато читати, щоб краще писати», особливо книги й репортажні історії від іноземних колег. Наприклад, вона рекомендує прочитати Девіда Саттера «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу» — книгу американського журналіста, в якій описується його роботу в Москві й радянське суспільство з погляду як людини з іншої культури. У добірці книжок Тимощук також:
- «Місто» Валер’яна Підмогильного, щоби збагатити словник новими словами;
- «Кухня терору» Вітольда Шабловського — заради креативу у формі викладу;
- Книги Марини Левицької — варто звернуту увагу на роботу з діалогами, описами й дотепність;
- «Вона розповіла» Джоді Кантор і Меган Туей — у ній зображена робота журналістів над розслідуванням/репортажем.
