У День української мови та писемності вийшов останній друкований номер газети «Козельщинські вісті». Це україномовне районне періодичне видання, яке виходило друком у смт Козельщина Полтавської області протягом 92 років. На сторінках газети публікувалися письменники Олесь Гончар та Олесь Воля, а ціле покоління журналістів досліджувало Кременчуцький район, його людей і події. За словами редакторки, газета закрилася, бо не витримала конкуренції та ринкових умов. Війна ці виклики для локальних газет сильно поглибила. Що саме завадило роботі районного видання та вплинуло на його конкурентоспроможність — розпитали в редакторки та ліквідаторки ТОВ «Редакція газети “Козельщинські вісті”» Надії Литвин.

Шпальта історії

Козельщинську районну газету заснували 2 жовтня 1930 року під назвою «Розгорнутим фронтом». З 1933 до 1934 року на посаді кореспондента в редакції починав свою творчу діяльність Олесь Гончар. 1966-го районне видання змінило назву на «Радянське село», а з 1997-го з’явилася сучасна назва «Козельщинські вісті».

Газета писала про життя регіону та загальнодержавні новини, публікувала оголошення та вірші читачів, привітання зі святами, гороскопи, прогноз погоди для Козельщинського краю. Також видання розміщувало локальні рекламні оголошення про купівлю товару.

В історії газети був період, коли її наклад налічував 7000 примірників. Утім, він весь час змінювався. «Козельщинські вісті» розповсюджувалася через передплату на «Укрпошті» та в магазинах.

Диджиталізація

Газета намагалася диджиталізувати свою роботу. Зокрема, створила групу в Facebook, де налічується 6000 читачів. У ній публікувалися газетні матеріали, але коли видання перестало виходити, її перейменували з «Козельщинських вістей» на «Козельщинські вісті. Дошка оголошень». Група стала суто інформаційною: зараз там публікують пости про купівлю товарів чи пропонування послуг і місцеві новини.

Видання також створило канал на YouTube, а сайт газети торік закрили через брак коштів. Досі працює Telegram-канал, який наповнюється перепостами з інших джерел. На Вікісховищі також можна знайти архів газети з 2013 до 2022 року.

Залучали і молодше покоління: з 2019 року редакторка Надія Литвин вела гурток «Юний журналіст»  у місцевому Будинку дитячої та юнацької творчості. Там орієнтовно 10 дітей вивчали основи журналістики, дописували до газети, знімали ролики, їздили на екскурсії. На час воєнного стану гурток закрили, щоб зекономити бюджет. Відновлювати цей напрям роботи поки не планують.

Читайте також: Майбутнє медіа в цифрових технологіях (?) Що розповіли про диджитал-платформи світові медіаменеджери

Проблеми накладу й доставки

«Коли я прийшла 2008 року на посаду редактора газети, наклад був 1900 примірників. До 2012 року ми змогли підняти його до майже 2500. Якщо рахувати за населенням, то газету мала кожна третя родина, — розповідає редакторка Надія Литвин. — А потім “Укрпошта” почала свої реформи. Скорочення листонош на селі та закриття сільських поштових відділень зробили свою справу. Газету просто не доставляли до читача, хоча гроші за це “Укрпошта” отримала. Так наш наклад скоротився спочатку на 30 %, а з ним пішла й частина рекламодавців, бо ніхто не друкуватиметься в малотиражній газеті. То були перші “дзвіночки” фінансових труднощів, які на нас чекали».

Погіршення доставки та подорожчання вартості газети — основні причини фінансового занепаду. Це відбивало бажання передплатників купувати видання:

«Люди весь час нам казали, що люблять газету, чекають її, що вона цікава, близька до читача, що вони хочуть її читати й надалі… Але ж коли заплатили гроші, а газету приносять у кращому випадку із запізненням на тиждень, а то й зовсім не приносять, — зникає бажання мати справу з передплатою через “Укрпошту”», — зізнається редакторка.

Незакриті фінансові потреби

Реклама становила 20 % доходу. Прибутку від неї не було — лише іноді вдавалося виходити у витратах на нуль. У прощальному слові газети «Козельщинські вісті» за 9 листопада 2022 року Литвин пише, що відродити газету вже не можна через дорогу ціну друку, низькі показники накладу та брак рекламодавців:

«Аби себе прогодувати, ми мусимо забезпечити наклад видання не менш як 5000 примірників — а це нереально за нинішньої демографічної ситуації в нашій громаді. До того ж один примірник газети має коштувати сьогодні не менше 30 грн — чи всі ви готові платити таку ціну за газету?… Значним, якщо не основним джерелом доходів редакції була реклама. Зараз її практично немає, і це зрозуміло — війна. У майбутньому її теж не буде, бо заможні рекламодавці зазвича, обирають собі видання з великими накладами. Ми ж зі своїми сьогоднішніми 800 примірниками маємо більш ніж злиденний вигляд, з таким накладом ніхто не захоче вкладати гроші в рекламу в нашій газеті», — пояснює Надія Литвин.

Щоби продовжувати справу, газеті потрібний штат із принаймні чотирьох працівників, сплачувати податки та зарплату не менше мінімальної, утримувати приміщення та фінансувати послуги друкарні. Пів року війни редакція працювала на ентузіазмі: працівники отримували зарплату із затримками, працювали лише за пожертви небайдужих друзів з-за кордону та місцевих підприємців. Зрештою, ресурси закінчилися, і редакція вирішила закрити газету.

«Локальне джерело новин та історій, які не прочитаєш ніде в інтернеті, обов’язково необхідне громадам. Місцева газета близька до свого читача, до неї можна сягнути рукою. Можна прийти в редакцію, поскаржитися, і тебе завжди вислухають і допоможуть. Але сьогодні друкована преса, на жаль, — дороге задоволення», — підсумувала редакторка.