Поліна Дайнега з 2020 року працює журналісткою телеканалу «Херсон плюс». Напередодні повномасштабного наступу Росії місцева влада ввела надзвичайний стан, дала ОСББ місяць для облаштування укриттів і закликала містян не панікувати. Уже 24 лютого дівчину розбудив дзвінок подруги — російські танки в’їхали на Херсонщину, населені пункти обстрілювались, а над Дніпром клубочився дим. Херсонка тричі намагалась виїхати з окупованого міста, але продовжувала працювати журналісткою. 

«Медіамейкер» поспілкувався з дівчиною про місяці, проведені у підвалі, інформаційний вакуум та порятунок від окупації на заході України.

До повномасштабної війни Поліна мала насичені будні: шалений ритм, одне-три знімання на добу, коли треба швидко розписати сюжет, поредагувати з керівницею, начитати закадровий текст і з монтажером та редактором змонтувати його. Єдине, що хвилювало журналістку тоді, — іноді не могла знайти інфопривід для сюжету.

23 лютого 2022 року херсонська влада провела брифінг для журналістів, де просила заспокоїти місцевих. Мовляв, введення надзвичайного стану — це не війна. Вже 24-го все було інакше. 

52 дні у підвалі

Зранку до Поліни зателефонувала товаришка, батьки якої мешкають у Генічеському районі неподалік пункту пропуску «Чонгар». Розповіла, що сім’я спускається до підвалу, бо чутно постріли, а російські танки масово перетинають кордон. Поліна спочатку радила подрузі: «Заспокойся! Це навчання». У відповідь журналістка почула: «Почалася війна!». На телеканалі дали вказівку не виходити на роботу, моніторити новини та не наражати себе на небезпеку. 

Перші обстріли Поліна з хлопцем пересиджували у підвалі студентського гуртожитку. «Пригадую, ми бігли через парк, а над нами летіли літаки. Коли ти ніколи такого не бачив, не розрізняєш авіації, думала — це кінець, ось скинуть бомби й ми загинемо…», — пригадує Поліна. На наступні 52 дні підвал став їхнім новим житлом.

Сховище дуже «давило» на психіку. Поліна підіймалася лише аби знайти харчі та взяти деякі речі. Коли над будівлею пролітали винищувачі, дівчина інтуїтивно закривала голову руками. Уже на початку березня у Херсон зайшли окупанти. Місто обстрілювали, росіяни вбивали цивільних, які чинили спротив, та обстрілювали  автівки, що пересувалися містом. За словами журналістки, люди підіймалися з підвалів у квартири по їжу або теплі речі й назад не повертались. За деякий час Херсон «вимер»: на вулиці жодного руху, комендантська година, ввечері — світломаскувальний режим. 

Перший тиждень війни Поліна сиділа без роботи, але команда постійно підтримувала зв’язок одне з одним. На другий тиждень вторгнення вирішили діяти. Колега Поліни разом з оператором почали виходити й фільмували понівечені снарядами будинки, відвідували укриття, де переховувалися люди, записували історії херсонців, як ті облаштувалися. Поліна не могла робити сюжети, тож моніторила й публікувала новини з підвалу. 

У місті почалися проблеми з комунікаціями — окупанти вимикали зв’язок, зникав інтернет. Команда телеканалу вимушено переформатувалася на онлайн-мовлення, писала лонгріди та публікації на сторінці в Facebook. 

Тоді соцмережами гуляли фейки про ситуацію в окупованому Херсоні. Наприклад, херсонці чи не щодня мітингували на центральній площі, виходили з плакатами проти окупації. Водночас мережею ширилась інформація, начебто місто зустріло окупантів із російськими триколорами. 

Спершу мітингувальників не зачіпали, але на останніх зібраннях озброєні російські солдати почали всіх розганяти. Були поранені, чоловіків забирали та везли у невідомому напрямку. Пізніше виявилося, що до катівень у підвалах. Після цього мітинги стихли, а у місті з’явилися сотні блакитно-жовтих стрічок та написів «Херсон — це Україна!».

Інформаційний вакуум 

Після окупації росіяни штучно створили в Херсоні інформаційний вакуум: одразу вимкнули українське телебачення та радіомовлення, зникла українська періодика, а по радіо й ТБ «крутили» російські новини. Херсонців рятував інтернет: повідомлення у соцмережах і групах, сайти, які перевіряли інформацію. За словами Поліни, росіяни переслідували медійників: у знімальних груп відбирали камери, розбивали мікрофони. З’являтися з апаратурою на вулиці стало небезпечно. 

Першим зник херсонський журналіст Олег Батурін. Далі в полон взяли журналістку Анжелу Слободян. Поліна розповідає, що росіяни пропонували співпрацю місцевим журналістам, але більшість медійників відмовлялися й переховувалися. Окремі медіа закривались і розпускали персонал. Утім, деякі телеканали перейшли на бік ворога. 

«Серед моїх знайомих колаборантів немає. Звісно, маю якісь здогадки, але поки СБУ не оприлюднить інформацію про них, з мого боку говорити про це неетично», — пояснює Дайнега. 

Журналістка запевняє, що у їхній команді навіть не обговорювали варіант роботи на росіян: у всіх була чітка проукраїнська позиція. Частина команди покинула місто й працювала онлайн. В окупації залишалися керівники та оператор, який підпільно знімав на телефон чи приховану камеру все, що бачив у місті, моніторив ціни й передавав колегам ситуацію. Ролики публікували у соцмережах як caption-відео. 

Під час повномасштабної війни змінилася тематика матеріалів — команда «Херсон плюс» зробила акцент на незламності міста та опорі, який чинили херсонці. Канал також зосередився на висвітленні волонтерства, гуманітарної катастрофи на Херсонщині, шкоди від окупації для навколишнього середовища. Видання писало, як переселенці облаштувалися за кордоном у Франції, Німеччини, Польщі, та як ці держави підтримують Херсон. 

Журналістка згадує, що шукати героїв було складно: місцеві відповідали голосовими чи текстовими повідомленнями, бо розмовляти особисто та телефоном було надто небезпечно. За квітень-жовтень телеканал видав два великі проєкти — серію текстових публікацій, доповнених відео, «Вижити в окупації» та «Голос окупованого Херсона».

Читайте також: «МОСТ. Херсон»: як працювати медіа, коли регіон окупований»

Втекти з третьої спроби

Найважче стало у квітні, зізнається Поліна. Більшість друзів та знайомих виїхали, тож дівчина вирішила теж рятуватися з міста. Знайшовся водій, який вивозив людей через Миколаїв до Одеси. У день першої спроби евакуації ворог закрив шлях. Наступного разу намагалися виїхати до Кривого Рогу через село Давидів Брід. Але на останніх блокпостах росіяни їх не випустили. Коли вдруге поверталися в Херсон, окупанти влаштували перевірку: шукали вибухівку та вивертали білизну. 

Утретє, у травні, дорога видалася найлегшою. Перевізник довіз до Берислава. На блокпостах усіх чоловіків роздягали, звіряли документи й оглядали багажник. Російські військові обурювалися, що люди виїжджають на підконтрольну Україні територію. «Перш ніж їхати, ми повністю очистили смартфони, аби там не було нічого, що може не сподобатися ворогам: українську символіку, музику, фотографії, групи у соцмережах чи повідомлення. Окупанти могли забрати все, що їм сподобалось. А ти потрапляв у підвал», — згадує Поліна. 

Після подолання пів сотні російських нарешті трапився перший український блокпост. Водій опустив скло та привітався російською, а у відповідь йому: «Доброго дня!». Поліна розплакалася, тішилася та обіймала українських захисників. Херсонці дісталися до Кривого Рогу, а звідти вирушили до Тернополя.

Адаптація в новому місті

Варіантів, куди врятуватися з окупації, Поліна мала небагато. У соцмережах дівчину знайшла журналістка онлайн-медіа «20 хвилин» із Тернополя. Розповіла, що у місті відкрили соціальний гуртожиток для внутрішньо переміщених осіб. 

Поліна каже, що в Тернополі херсонців прийняли гостинно. Але навіть у далекому від дому місті вона не відчувала себе у безпеці. Вирішила, що з панічного стану її витягне робота. Дівчина влаштувалася журналісткою в онлайн-медіа «20 хвилин Тернопіль». Спочатку боялася, що без знайомих не зможе знайти інфоприводи, контакти та героїв для матеріалів. Але бажання та підтримка нових колег допомогли. 

«Мені не вистачало руху, спілкування з людьми. Робота в тернопільському медіа дала мені можливість відволіктися, бути корисною для читачів, розвиватися у професії. Тернопіль подобається та нагадує Херсон. Іноді з’являються думки, аби залишитись тут назавжди…», — каже медійниця.

Зараз Поліна Дайнега пише на медичні та соціальні теми, розповідає історії тернополян, які підтримують армію, та громадських активістів, відвідує культурні події та робить перші кроки в аналітичних жанрах. 

Журналістка також продовжує дистанційно дописувати на «Херсон плюс». Місто досі часто обстрілюють, але зараз воно вільне, тому оператори каналу вже знімають звідти сюжети. Вони продовжують висвітлювати гуманітарну ситуацію в області, волонтерство, готують корисну інформацію для місцевих. А також розкривають і ті теми, які раніше були під табу. Наприклад, дізнаються деталі про російські катівні, де тримали херсонців. Медійниця допомагає рідному Херсону та колегам, бо розуміє, наскільки потрібною є їхня робота для тамтешнього населення. Водночас журналістка вдячна Тернополю та команді «20 хвилин» за можливість реалізували себе у професії інакше. Війна об’єднала всю країну, і спільноту журналістів також.