21 травня у Києві відбудеться шоста від початку заснування премії церемонія нагородження премією імені Георгія Ґонґадзе. 2024 року у премії три фіналістки: 

• Анна Бабінець — журналістка-розслідувачка, керівниця незалежної розслідувальної агенції «Слідство.Інфо»;
• Ольга Руденко, головна редакторка та засновниця видання The Kyiv Independent;
• Тетяна Трощинська, директорка департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту на «Суспільному».

«Медіамейкер» поспілкувався з членами капітули премії Ларисою Денисенко й Богданом Логвиненком та операційним директором Михайлом Тараном про те, які якості мусять мати лавреати премії та ті, хто їх вибирає, хто може стати меценатом нагороди та які в неї перспективи розвитку.

Основне завдання — провести щорічну церемонію

Премія імені Георгія Ґонґадзе заснована 2019-го року Українським ПЕН у партнерстві з родиною Георгія Ґонґадзе, Києво-Могилянською бізнес-школою та виданням «Українська правда», яке журналіст заснував 2000 року. 

Від моменту заснування премії вона має вже шість лавреатів: 

• Вахтанг Кіпіані (2019);
• Павло Казарін (2020);
• Мирослава Барчук (2021);
• Мстислав Чернов і Євген Малолєтка (2022);
• Богдан Логвиненко (2023).

«Георгій став не просто людиною, а явищем, яке заклало стандарти незалежної журналістики, тому ми щороку вшановуємо його пам’ять. Павло Казарін, який став лавреатом премії 2020 року, у своїй промові тоді сказав, що в Україні довгий час не було свого “Пулітцера” — премії, авторитет якої визнавали б усі представники журналістського табору. Премія Ґонґадзе за ці шість років перетворилася на одну з найвищих відзнак журналістів в Україні», — каже Михайло Таран. 

З 2019 року грошова винагорода премії залишається незмінною та становить 100 000 грн, утім операційний директор премії Михайло Таран каже, що в майбутньому вона збільшиться. 

Фондують премію меценати. Таран каже, що ними можуть бути лише випускники KMBS, тому що їх об’єднує спільний досвід навчання, логіка й філософія Могилянки. За всі роки, коли вручали премію, меценатів було 20. Кожен із них проходить відбір: якщо були репутаційні негаразди чи скандали — ця людина не може бути меценатом. 

«Ми дуже вдячні за підтримку, бо без них премії було би складніше існувати. Ці люди забезпечують нам незалежність від різних впливів. Вони представлені в наглядовій раді й капітулі, обирають лавреата. Ми з ними постійно радимося, це наша команда, з якою ми разом розвиваємо премію», — говорить Михайло Таран.

Наразі основне завдання команди премії — провести щорічну церемонію вручення 21 травня, в день народження Георгія Гонгадзе. Останні два роки церемонію показували в записі, а організатори просили всіх гостей не повідомляти ім’я лавреата до офіційної публікації відео. Цього року її проведуть за підтримки фонду Фрідріха Наумана в Києві на локації, що має укриття поруч. 

Як вибирають гідних

Лариса Денисенко — письменниця, правозахисниця та неодноразова членкиня капітули премії — розповідає, що серед основних критеріїв, яким мають відповідати лавреати премії, є:

• доброчесність;
• чесність;
• сміливість;
• патріотизм;
• усвідомлення цінності прав людини та державного суверенітету України. 

Вони мають бути незалежними журналістами й розуміти, що це означає. 

«Це питомо для достойних представників і представниць нашої професії — відчувати свободу слова. Але важливо, щоби вони розуміли і власну відповідальність за слова».

Лариса Денисенко

Претендувати на премію можуть лише журналісти, які працюють в Україні і які протягом останніх п’яти років лишалися в професії.

До речі, премія має кризовий механізм на випадок, якщо лавреат премії поведеться недоброчесно у своїй подальшій роботі. Статус лавреата для такої людини можуть скасувати, проте поки що такої потреби не виникало. 

Кого обирають до Капітули

Одне зі значень слова «Капітула» — це почесна колегія, яка нагороджує певними відзнаками і орденами. Капітула Премії імені Георгія Ґонґадзе складається із дев’яти осіб.

До неї входять член сім’ї Георгія Ґонґадзе, президент Українського ПЕН, представники «Української правди», Асоціації випускників Києво-Могилянської бізнес-школи, а також лавреат премії попереднього року. Секретарем Капітули є директор Премії, який не має права голосу. Запрошені члени Капітули можуть перебувати в її складі не більше трьох років.

Шість представників Капітули відповідають за запрошення трьох додаткових членів, які обираються з-поміж українських медіаекспертів, медіаменеджерів, моральних авторитетів та провідних інтелектуалів: письменників, філософів, теологів. 

«Наприклад, із нами був Ігор Козловський, Мирослав Маринович, зараз це Тетяна Філевська, яка представляє Український Інститут», — каже Денисенко. За її словами, не всі члени та членкині капітули походять з медійної сфери. Тому важливо, щоб ці люди відчували вплив роботи лавреата, тобто мали відповідь на питання: «Що мені як бізнесмену, який в принципі не байдужий до меценатства та свободи слова, дає цей матеріал, чи про що мені говорить це ім’я?».

До Капітули премії 2024 року увійшли Мирослава Ґонґадзе, Олена Притула, Володимир Єрмоленко, Олександр Саврук, Богдан Логвиненко, Марина Дерепа, Мирослава Барчук та Лариса Денисенко.

За словами Лариси Денисенко, члени капітули дуже ретельно ставляться до запобігання конфлікту інтересів. Коли серед номінованих є ті, з ким люди в капітулі мають бізнесові, фінансові чи інші зв’язки, вони оголошують про це й не голосують за таких кандидатів.

Шлях від номінанта до лавреата

Сам процес номінування та голосування за лавреатів відбувається у кілька етапів. 

На першому етапі кожен із членів капітули формує свій довгий список за критеріями премії. Список містить ім’я-прізвище чи псевдонім людини, її коротку біографію, яку пише особа, що номінує, й персональне пояснення, чому ця людина вважається гідною премії.

Директор премії узагальнює списки. Далі члени капітули ведуть достатньо широке обговорення інсайдів і думок про своїх кандидатів. 

«Кожен із нас не може знати геть усе про репутацію тих чи інших кандидатів. Це дуже добре для колективного відвертого думання, коли ми обмірковуємо ризики щодо тієї чи іншої кандидатури», — вважає Лариса Денисенко.

Далі відбувається голосування для короткого списку. З нього капітула обирає трійку фіналістів, яких оголошують публічно. Голосування анонімне, лише одна людина знає, хто за кого віддає свої голоси. 

Денисенко каже: «На етапі обговорення короткого списку в нас кожен може сказати, чому би було бажано голосувати чи не голосувати “за”. Ми голосуємо анонімно, і якщо дві людини набрали рівну кількість балів (а в нас таке було), тоді ми переголосовуємо».

Додатковий привід відчути важливість своєї роботи

Члени капітули, зокрема, звертають увагу на такі чинники, як можливий політичний тиск чи труднощі в роботі номінанта. 

«Часто буває така історія, що людина думає, що робить цілком справедливу роботу, а насправді запускає хайп. Намагаючись професійно розібратися з травмами іншої людини, людина розкриває її, але потім залишає її з тим. Але твоя робота — не лише розкрити цю тему й показати травми людини, а й пояснити, що з цим далі робити, показати, які є шляхи для вирішення та заспокоєння», — говорить Лариса Денисенко. — Кажуть, що одна фотографія може зупинити війну. Це був слоган фотографів часів в’єтнамської війни. Я в це не дуже вірю, але, можливо, бувають такі матеріали, які впливають на трансформацію суспільства, на те, що люди починають більше думати або інакше ставитись до чогось».

Також під час номінування на премію Ґонґадзе капітула намагається врахувати новаторство різних платформ. Наприклад, Ukraїner свого часу був цікавою нішевою платформою, яка розвинулася в цілий медіахолдинг. За словами Лариси Денисенко, Богдана Логвиненка номінували тричі, і зрештою 2023 року він переміг, тому що всіх дуже сильно надихало те, як можна працювати з такими складними темами, як відкриття України для самих українців і світу.

Логвиненко, який 2024 року є вже членом капітули, каже, що здобуття премії додало йому відчуття важливості того, що робить Ukraїner. 

«Я думаю, що премії в журналістиці важливі насамперед через внутрішню мотивацію команди, представнику якої надається премія. Також важливо розуміти, що зараз триває боротьба російської пропаганди й українських медіа. Роспропаганда чіпляється за будь-яку можливість дискредитувати впливові українські медіа. Тому премії підсвічують важливість того, що ми робимо, й допомагають бути помітними», — каже Логвиненко.

На його думку, важливою є інноваційність роботи лавреата та його розуміння роботи з авдиторією: члени капітули не оцінюють величину впливу, але оцінюють, наскільки людина є помітною у своїй сфері або розбудувала інституцію, в якої є послідовники.

Це те, що особисто Логвиненку було важливо як члену капітули, бо це безпосередньо стосувалося самого Георгія Ґонґадзе. На його думку, той був інноватором, адже на той час «Українська правда» була доволі потужною інновацією на медіаринку, водночас Георгію була важлива побудова інституції. 

«Я не можу говорити, за кого я голосував, але в трійці номінанток є ті, яких я висував. Тож приємно, що цього року всі троє є журналістками, жінками. А ще кожна з них керує або редакцією, або її частиною, тож можна говорити не лише про журналістику, але й про управління», — каже Богдан Логвиненко.

Робота поза нагородженням

На думку операційного директора премії, розвиток української демократії неможливий без незалежної журналістики. Тож організатори зберігають пам’ять про Георгія, аби це сприяло зміцненню ціннісних орієнтирів, які він ввів. Михайло Таран каже: команда премії сподівається, що вона стане міжнародною. 

«Це не лише про відзнаку, це про розвиток медіасередовища. Премія ціннісно підтримує журналістські стандарти, формує тяглість поколінь в українській журналістиці. Також ми взяли собі за мету зберігати пам’ять про українських журналістів, які загинули під час війни. Запустили платформу RECвієм як проєкт про людей, які розуміли цінність висвітлення правди й віддали за це своє життя. Вони могли би стати лавреатами премії, якби лишилися живими», — каже Таран.

Ще один важливий напрям розвитку — підготувати майбутніх лавреатів премії. Команда планує співпрацювати з університетами та школами, які виховують молоде покоління журналістів, щоби забезпечити тяглість поколінь.