Премія імені Георгія Ґонґадзе в Одесі 8 лютого вперше провела регіональну конференцію в межах своїх традиційних «Медіаднів». Медіаменеджери, журналісти й комунікаційники зібралися на Півдні, щоб осмислити роль локальних медіа у висвітленні українських реалій, взаємодію з міжнародними медіа й регіональну ідентичність. Також говорили про культурні міфи й історичну спадщину Одеси та її вплив на сучасність.
«Медіамейкер» був одним із інформаційних партнерів заходу — головні підсумки конференції публікуємо нижче.
Як усе минуло?
Конференція розпочалася з виступу програмного директора Премії Георгія Ґонґадзе Владислава Зінкевича, який акцентував на ключовій ролі локальних медіа в забезпеченні доступу громад до якісної інформації під час війни.
«Сьогодні локальні медіа порушують теми, які знаходять відгук у національних медіа. Національні медіа здебільшого вичерпують себе не через непрофесійність, а через відсутність доступу на місцях і горизонтального зв’язку. Андрій Хаїцький згадав про те, що регіонам дуже важливо, аби до них приїздили. Я для себе вважаю, що важливо не щоб до них приїздили, а щоб ми просто їздили одне до одного. У цьому суть горизонтального зв’язку. Тоді ми сильніші, тоді ми стійкіші», — зазначає Зінкевич.
У межах конференції Тетяна Трощинська — лавреатка Премії Ґонґадзе 2024 року, журналістка і медіаменеджерка й Андрій Хаєцький — поет, громадський діяч, член Українського ПЕН у футуристичній розмові обговорили, яким буде суспільство через п’ять років і яка роль медіа.
Далі на слухачів чекали дві панельні дискусії — на першій обговорювали вплив війни на регіональні медіа та місце локальних медіа в українському та світовому медіапросторі. Зокрема спікери виділили низку тем, цікавих світовій авдиторії. Друга ж дискусія підняла тему ідентичності Одеси як міста з унікальною культурою, але й об’єкту численних стереотипів та маніпуляцій. Медійники обговорювали те, як можуть протистояти російській дезінформації про Південь.
Майбутнє українського суспільства
У нинішньому світі, коли інформація сприймається тезово та швидко, людям простіше побачити заголовок новини, аніж вчитатися в новину далі. Тетяна Трощинська звернула увагу на результати дослідження The Guardian щодо зменшення функціональної грамотності ледь не до 40 %. Під «функціональною грамотністю» науковці мають на увазі розуміння людьми прочитаного й можливість його переказати й усвідомити. Друга важлива проблема, за словами Трощинської, це нездатність багатьох людей читати великі тексти. Альтернативна картина світу формується у просторі TikTok та YouTube масою блогерів, які інтерпретують світ.
«І мозок наш звикає до цього. Ми ніколи, напевно, не задумуємося над цим, але ті люди, які вмітимуть читати, осмислювати, вони зможуть зберегти якийсь острівець свободи, свого мислення та власної думки», — наголошує медійниця.
Насправді вміння читати й осмислювати — це влада.
Лавреатка Премії Ґонґадзе 2024 року Тетяна Трощинська
Поет та громадський діяч Андрій Хаєцький щоденно бачить, звідки люди беруть інформацію та як формується їхнє уявлення тієї чи іншої ситуації. За словами поета, такого «наелектризованого» суспільства, як нині, він не пригадає — розшарованість думок і сприйняття реальності шалена.
«Мені вбачається проблема, довкола якої ми всі ходимо — що мають і як коректно мають доносити медіа і яким чином. Я завжди вболіваю за якісь нові стартапи. Хоча рецепту дійсно немає, але розуміння, що це очевидні речі в формуванні майбутнього, стовідсоткове», — ділиться поет.
Також під час розмови торкнулися того, чи має держава втручатися в медіасферу. За словами Трощинської, журналісти нині не мають достатньо захищених джерел, вони не убезпечені від стеження й інших небезпек.
«Як тільки ми ступаємо на цей тонкий лід, що кудись там держава повинна в щось втрутитися, я однозначно починаю цього боятися, тому що я розумію, чим ці втручання можуть завершуватися», — каже Трощинська.
Настільки коректною має бути лексика в матеріалах медійників і чи можна додавати емоційності? Хаєцький відповідає, що велика проблема полягає в тому, що часто медіа намагаються «перегнати» один одного в охопленнях..
«Чим жахливіша новина, тим більше кліків. Тобто для нас це є великою проблемою. Причому доволі часто це не аналіз того, що сталося, а просто факт, що відбулося ось таке жахливе. Часто ця інформація передається гостріше саме в Telegram-каналах», — зазначає поет.
Тетяна Трощинська процитувала дослідження Reuters, що 2026 року 25 % усього новинного чи інформаційного контенту генеруватиме штучний інтелект. Тому тут постає питання того, наскільки авдиторія готова підключати критичне мислення, щоб сприймати цю інформацію.
Андрій Хаєцький припускає, що несприйняття людьми довгих текстів — це прагнення до детоксу і небажання звертати увагу на якусь інформацію. Люди часто хочуть просто проживати своє життя тут і зараз. Він додає, що ця тенденція залишатиметься й надалі.
Окрім медіа, є ще й проблемаосвіти. Хаєцький додає, що нині ми воюємо за майбутнє.
«З одного боку виїхали спеціалісти, й частина з них не повернеться в Україну, тому що вони асимілювалися там. Батьки вивозять школярів за кордон навчатися. Я постійно ставлю собі питання, для кого ми зараз обговорюємо майбутнє», — каже поет.
Цінність локальних видань
Під час першої панельної дискусії «Голос Півдня України: як місцеві історії формують спільний наратив під час війни» медійники обговорювали, як регіональні медіа Півдня працюють у воєнний час, як вони співпрацюють із національними медіа та міжнародними інформаційними майданчиками. Першим питанням до спікерів від модераторки панелі — громадської діячки й культурної менеджерки Марини Гончаренко було «Що таке локальні медіа з їхньої професійної та особистої перспективи?».
СЕО ГО «МОЄ МІСТО» Сергій Лукачко поділився, що для нього локальні медіа — це інструмент, що допомагає розповідати історії людей. Наприклад, за його словами, «Море Людей» стало тим локальним медіа, що почало розповідати про роботу підприємців і волонтерів, які не виїхали з Одещини, мотивувати людей.
Український письменник, журналіст, мандрівник, блогер, член Українського ПЕН Максим Беспалов називає локальні медіа засоби локальної комунікації. На його думку, сучасна журналістика — це не тільки про передачу інформації, а про комунікацію, й більшість медіа зараз є соціальними.
«Telegram-канали — це теж локальні медіа, ба більше, коментарі — це так само частина локальних медіа, масового інформування і комунікування. І навіть чати друзів можна вважати локальними медіа», — вважає Беспалов.
За останні три роки локальні медіа частково перетворилися на національні медіа, додає письменник. Тут йдеться не тільки про контент, але й про авдиторію. Українці почали сильніше цікавитися новинами регіонів, особливо тих, які під час війни перебувають під найбільшою загрозою.
Водночас він говорить, що Україна втрачає локальні медіа й часто це пов’язано із фінансуванням та зарплатнею — у журналістиці вона в середньому становить 22 000 грн. Письменник згадав про дослідження Media Development Foundation щодо «новинних пустель», яке засвідчило, що в країні з’явилися цілі райони, де фактично немає локальних медіа.
Головний редактор медіа «Інтент» Валерій Болган говорить, що в них збільшилася кількість читачів з нових для медіа регіонів, але це легко можна пояснити географічним переміщенням людей. 2022 року спостерігався помітний сплеск в кількості читачів із-за кордону — до 10–20 %.
Христина Гаврилюк — генеральна продюсерка інформаційного мовлення «Суспільного» — розповіла, що в їхніх регіональних філій відчувається помітне зростання охоплень регіональних новин.
«Мені здається, що завдяки цим подіям, які відбулися, ми зрозуміли, навіщо нам потрібні регіональні медіа. Бо і національні медіа, і міжнародні медіа отримують інформацію із регіональних медіа, які залишаються у своїх містах, своїх областях, зі своєю авдиторією», — стверджує Гаврилюк.
Медійниця додає, що в «Суспільного» є те, що чого немає в інших національних медіа — регіональні редакції, які дають великий пласт інформації, тому що опиняються найшвидше на місці подій.
Якщо в перший рік вторгнення усі були готові слухати про Україну, то, за словами Максима Беспалова, нині міжнародним медіа заходять тільки конкретні історії — про набуття та переосмислення ідентичності, про вибудову нових ідентичностей як у країні, так і на локальному рівні. Південь України в цьому контексті можуть розповідати про свою мультикультурність і як на руїнах старої радянської ідентичності росте нова мультикультурна ідентичність.
«Людей цікавить тема мови, українсько-російських взаємодій та культури України. І по-справжньому цікавлять історії успіху в Україні, які відбуваються на фоні війни та проблем, історії позитивної трансформації попри все», — каже письменник.
Валерій Болган стверджує, що західні медіа цікавляться не порядком денним регіону, а підтвердженням власних наративів того, що відбувається в Україні — корупція, ТЦК, зерновий коридор тощо.
«Це величезна проблема, коли ти намагаєшся їм розповісти, що в нас насправді є інші проблеми, розповідаєш історію успіху, а потім бачиш, що вона займає менше місце, ніж історії про ТЦК», — ділиться медійник.
«Суспільне» є частиною Європейської мовної спілки й обмінюється контентом з усіма суспільними мовниками Європи й навіть США.
«Ми щодня відвантажуємо певну кількість матеріалів, які цікавлять редакторів, а потім вони потрапляють у випуски новин зі світових медіа або на диджитал-платформи. Торік ми були в трійці лідерів за обміном контентом», — ділиться Христина Гаврилюк.
Зі слів Гаврилюк, більшість матеріалів, якими цікавилися міжнародні медіа, стосувалася обстрілів, просування росіян на фронті або українських операцій у Курській області. Також «Суспільне» відзначає цікавість до історій успіху, наприклад про фермерів, які працюють в Україні, про наше зерно тощо. Вона додає, що Україна має бути цікава західній авдиторії, бо подібні події можуть статися й з ними. Можна будувати співпрацю навколо універсального спільного досвіду.
Валерій Болган згадав про питання того, хто може розповідати західним медіа про Україну. Тут виникає проблема — українські локальні журналісти часто не знають англійську мову, цим самим штучно себе обмежуючи. Іншим нюансом є питання російської мови в медіа. Хоча «Інтент» був одним із перших одеських медіа, яке повністю перейшло на українську мову, головний редактор стверджує, що через обмежування публікації російськомовного контенту авдиторія йде за ним на інші ресурси.
«Ми почали гуглити у 2023–2024 роках російською мовою новини Одеси й побачили відповіді на запити від російських і проросійських каналів. Якщо говорити про англійську мову на сайті, вона є у двох із семи видань. А скільки медіа в Україні, як ви думаєте, взагалі мають, наприклад, сторінки іспанською? Ми не спілкуємося зі світом його мовами, ми не можемо донести свої думки до тих авдиторій. У певному сенсі для локальних медіа це має бути в пріоритеті», — стверджує Болган.
Сергій Лукачко нагадав, що за даними «Репортерів без кордонів», на 2025 рік на допомогу медіа виділили понад $268 млн від USAID, який із січня тимчасово припинив фінансування. Це стало викликом для багатьох медіа. За словами фахівця, короткостроковим виходом із цієї ситуації є отримання допомоги від Євросоюзу, а в довгостроковій перспективі — самостійно розбудовувати нові ринкові відносини, будувати бізнес-моделі.
«Мені подобається ідея будувати якісь ради із меценатів, філантропів, які би підтримували інституційно медіа як незалежний орган, який не може впливати на редакційну політику. Але тоді втрачається мотивація цих всіх філантропів, скажімо так, підтримувати медіа, бо в них може бути тільки одна мотивація підтримувати медіа — просувати себе або свої політичні інструменти», — вважає Лукачко.
Також медійники можуть додати комерційний складник — платні матеріали. Розбудована бізнес-модель має бути стійкою та лише на 20–30% залежати від донорських коштів.
«Під час повномасштабного вторгнення більшість українців донатить на підтримку Сил Оборони, тому Україна ввійшла в п’ятірку найбільших благодійників у світу у відсотковому плані від кількості населення. Але, можливо, після завершення війни частина цих благодійників зможе переказувати ці гроші в бік громадянського суспільства і медіа», — говорить Валерій Болган.
Зі слів Болгана, в оптимальному варіанті рекламний ринок Одеси може профінансувати можливо 4-5 онлайн-медіа, мова не йде про телеканали або друковані видання. У підсумку дискусії Валерій Болган висловив побоювання щодо можливого закриття багатьох медіа, якщо ситуація не відновиться, адже Європа фізично не зможе покрити всі фінансові потреби медіа. Хоча, до прикладу в Румунії й Польщі нині частину податків громадяни можуть переспрямовувати громадським організаціям за їхнім вибором.
Фінансове питання стосується не тільки медійників, але й самих до споживачів медіапродуктів і бізнесу.
«Чому ми готові платити за YouTube Premium чи Netflix, але не готові підписатися на медіа? Чому ми готові платити за іноземний контент, але не готові платити за своє, а сприймаємо його як належне. Це меншовартість. І це наша споживацька культура. Так було не завжди. У нас була культура меценатства, у нас була культура споживання, але нинішнє ставлення — наслідок того, що ми пережили», — говорить директор премії Гонгадзе Владислав Зінкевич.
Медійник додає, що самозарадність має починатися не з медіа чи громадського сектора, а з кожного з нас.
«Самозарадність є визначальною в побудові громадянського суспільства. Дуже важливо сьогодні всім зрозуміти й теж брати відповідальність на себе з приводу диверсифікації», — підсумовує він.
Південь огорнутий міфами
Докторка філософських наук, професорка Київської школи економіки Оксана Довгополова на початку другої дискусії зауважила про регіональну солідарність, яка нині склалася на Півдні Україні між Миколаєвом, Одесою та Херсоном. На додаток до цього наративу Сергій Нікітенко, головний редактор медіа «МОСТ» називає Північне Причорномор’я величезним феноменом, наповненим «міфами». Ще 11 років тому Одеса-Миколаїв-Херсон не стали учасниками російської весни, а стали частиною західного бачення курсу України. Під час повномасштабного вторгнення південні міста стали форпостами.
Головний редактор медіа «Море людей» Ігор Філіппов стверджує, що Південь ще з XX століття існує ніби окремо від решти України. Одеса ніби шукає свою українську ідентичність.
«Є поняття “Дикий Схід”, яке ми зазвичай застосовуємо для Донбасу, але Дикий Південь є так само. Сам Південь недостатньо працює над тим, щоб бути разом з усією Україною», — стверджує Ігор Філіппов.
Вахтанг Кебуладзе, філософ, публіцист, перекладач, спеціаліст із феноменології, вважає, що локальні ідентичності має не тільки кожен регіон, але й кожне місто й навіть кожен район у цьому місті. Філософ наголошує: потрібно говорити про те, що робить будь-який регіон нашої країни українським.
«Оцей поділ на три сорти українців, який розкручувався під час Помаранчевої революції, був розробкою наших ворогів — Росії. Україна — це завжди зона конфліктів. Чому це так? А відповідь проста. Тому що поруч завжди наш ворог — Росія. І вона ворог і Півдня України, і Півночі України, і Сходу України», — пояснює Вахтанг Кебуладзе.
Регіональний поділ — звичне явище для більшості країн, зі слів Кебуладзе, Німеччина, Італія, Іспанія також зшиті із клаптиків, так й Південь має свій поділ. Друга думка, яку поширює філософ: Україна — це морська держава, а Південь — це вихід до моря. З його слів, Південь робить Україну не хуторянською країною, а глобальною. Через море ми пов’язані ланцюгами постачання з усім світом та з історією сусідніх країн — Румунії, Болгарії, Туреччини, Грузії.
«І не варто забувати, що Південь — це ще наш Крим. І це вже багато різних етносів, культур, традицій. Скажімо, я грек, я відчуваю тут зв’язок. Наші українські землі мультикультурні. Наша культура специфічна, вона в Одесі розвивалася попри шалений тиск імперії, яка намагалася винищити будь-яку згадку про те, що тут було щось українське», — говорить Кебуладзе.
Південь — це величезне розмаїття різних культур.
Філософ Вахтанг Кебуладзе
Обговорили також і підсилення загальноукраїнської ідентичності. Головний редактор херсонського «МОСТу» говорить: херсонці мають власну українську ідентичність, і окуповане нині Лівобережжя Херсонщини — максимально україномовна територія.
«Я думаю, що нам це треба використовувати. І нагадувати цим людям постійно, що вони херсонці. Вони ніякі не росіяни. Більшість із цих людей, очевидно, це розуміють. Можливо, не нам, а нашим дітям, онукам, доведеться працювати на реінтеграцію спочатку Лівобережної Херсонщини, потім Донбасу й Криму. І до цього, як японцям, нам треба готуватися зараз і цілим поколінням. Нарешті для себе вирішити, хто ми, і формувати наші ідентичності, щоб потім дуже швидко вдалося їх експортувати», — говорить Сергій Нікітенко.
Під час дискусії спікери дійшли думки, що загальна українська ідентичність в Одесі поступово змінюється та підсилюється, вона має потенціал, але водночас несе тягар російського імперського впливу. Оксана Довгополова процитувала художницю Наталю Лісову: «Я хочу, щоб ми створили місце репрезентації Одеської України». Для професорки ця фраза «Одеська Україна» прозвучала як новий обнадійливий фрейм, в якому ми живемо.
Сергій Нікітенко згадав, що в 1990–2000-х роках дуже легко було бути українцем тим, хто жив у Львові чи в Києві, але важче було сформуватися українцем в Одесі, в Херсоні, чи Миколаєві. Багато мешканців Півдня почали розмовляти українською мовою вже у зрілому віці. Щодо усталених міфів, то, за словами медійника, частина з них пов’язана з Новоросією.
«2014 року в книжковому магазині “малолітні правосєки”, зараз я без негатива кажу, знайшли книжку херсонського краєзнавця Олексія Паталаха, яка називалася «Новоросія» і ледь не розгромили магазин. Книжка була написана українською мовою, це було історичне дослідження, і мені довелося їм довго пояснювати, що це немає жодного стосунку до сепаратистів й до Донбасу взагалі, що це взагалі інша історія. На щастя, магазин тоді не рознесли», — згадує Нікітенко.
Одесу ж створювало дуже багато різних національностей — французи, греки, болгари, євреї та українці. Те, що одеська мультикультурність транслюється російською мовою, — це лише імітація.
«Мова — це не просто інструмент комунікації й сигніфікації. Це спосіб нашої живої присутності. Не ми говоримо мовою, а мова говорить нами. Коли ми вигризаємо кожний метр у нашому спілкуванні з нашими західними колегами. Коли ми пояснюємо, що все російське є злом, що російське вбиває», — стверджує Вахтанг Кебуладзе.
Ігор Філіппов каже, що російськомовність Півдня України — важливий і небезпечний міф. За його словами, про Одесу був міф не ззовні, а зсередини, «що одесити не винні, що довкола Одеси побудували Україну». Цей міф про Одесу як окреме місто активно використовують росіяни.
«Окрім того, є міфи, які зараз створюються про те, що Одеса окремо живе від решти України, тут немає війни, тут люди відпочивають, сюди можна приїхати потусити», — зазначає головний редактор «Море людей».
Трампліном для Одеси є зерновий коридор, який працює під час війни. Робочий порт — символ того, що Україна продовжує бути житницею світу й годувати країни попри війну.
«Це трамплін, щоб люди бачили, що оскільки від нас залежать інші країни, то ми так само можемо залежати від їхнього постачання зброї, фінансових ресурсів. І це глобальне питання», — зазначив Філіппов.
Бачення Одеси всередині України та ззовні теж великою мірою кероване міфами. Чомусь мало, хто говорить про Одесу як місто, де творив Довженко, або як місто, описане в «Майстрі корабля» Яновського. Нині Україна й Одеса зокрема потрапила на світові радари, зазначає Вахтанг Кебуладзе, тому необхідно скористатися цим вікном можливостей і зафіксувати свою геополітично-культурно-економічну цінність.
«Одеса Яновського може бути цікавою світу, Одеса Довженка може бути цікавою світу, Одеса Лесі Українки може бути цікава світу. Повірте, Одеса Пушкіна нікому у світі не цікава. Абсолютно. І от ми маємо сьогодні докласти всіх зусиль, щоб скористатися цим маленьким вікном можливостей, яке створить не для нас, а для прийдешніх поколінь можливості того, що Україна буде помітна», — підсумовує філософ.
