«Читомо» — це професійне медіа про культуру, книжки та книговидання в Україні та світі, яке публікує аналітику, літературну критику та інші ексклюзивні матеріали. Свій шлях видання починало 2009 року як бакалаврський проєкт двох студенток Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка. Сьогодні це найбільше українське медіа про книговидання. А в найближчих планах редакції – стати провідним медіа про книговидання Центральної і Східної Європи.
За роки існування «Читомо» інформаційно підтримало понад 1500 проєктів, організацій, ініціатив, які працюють у сфері літератури й книговидання. Наразі щоденна відвідуваність сайту складає 8500 людей на добу.
«Медіамейкер» розпитав Оксану Хмельовську, співзасновницю та головну редакторку «Читомо», про сьогодення видання та реалії ринку літературної критики в Україні.
Медіа для тих, хто любить книжки
«Ми заснували медіа для фахівців, оскільки і в мене, і в моєї партнерки Ірини Батуревич було бажання розвиватися у видавничій справі і рухати її вперед: було болісно бачити, як медійну увагу і комерційний успіх завойовує російська книга, як важко українським видавцям конкурувати у нерівних і нездорових умовах культурної окупації. Тоді ми ще не знали, що ця експансія перейде у фізичну площину, але 2009 року було вкрай мало медіа українською мовою, а ми принципово обрали виключну україномовність. Але нам справді хотілося розвивати своє і говорити про наших зірок літератури і видавничої справи. Тому “Читомо” стало цікавим передусім для тих, хто займався і займається видавничою справою, як-от видавцям, редакторам, перекладачам, літературним критикам, дизайнерам, поліграфістам, а також вчителям, бібліотекарям та журналістам. Водночас можна сміливо констатувати, що “Читомо” — це видання для ширшого кола читачів, для всіх booklovers», — розповідає Оксана Хмельовська.
Контент «Читомо» структурований на рубрики залежно від уподобань обох аудиторій. Наприклад, «Тренди» — для фахівців книжкової справи, які хочуть зростати, навчатися, підвищувати компетенцію та бути в курсі останніх тенденцій, а «Дивитися» — для дизайнерів і візуалів. У розділі «Читати» можна знайти поради від книжкових оглядачів і літературних критиків, щоб обрати книгу на будь-який смак, а також відчитати приховані сенси.
Як зазначено на сайті, видання робить акцент не на «статтях-одноденках», а на матеріалах, які не втрачають актуальності. Нещодавно редакція запустила серію матеріалів про видатних письменників, уже класиків, та серію інтерв’ю із письменниками й журналістами, які борються за Україну на війні.
Головна редакторка каже, що мета видання — не лише бути орієнтиром для читачів і промотувати варті книжки, але й допомогти українському книговиданню ставати конкурентнішим і привабливішим в очах як української, так і світової аудиторій. На її переконання, читання допомагає розвивати критичне мислення, яке є важливим у сучасну інформаційну епоху, а книга є важливим інструментом публічної дипломатії, видимості України у світі.
Читайте також: Любов до міста, гідність і приколи. Як «Люк» шукає нестандартні підходи до висвітлення життя Харкова
Літературна критика в Україні
Одне із завдань видання — дати своїм читачам якісну літературну критику. Оксана Хмельовська, аналізуючи український книжковий ринок, зазначає, що за роки незалежності припинили функціонувати десятки товстих друкованих літературних часописів, у яких розміщувалися критичні статті на літературні тексти, велися важливі культурні дискусії («Березіль», «Сучасність», «Четвер», «Кур’єр Кривбасу», «Книжник-review», «ШО»). Ті, що залишилися («Критика, «Всесвіт», «Українська літературна газета» тощо), за останнє десятиліття зменшили свої наклади, втратили аудиторію.
Тож жодне видання нині не має потужного переліку авторів і великого впливу на читачів і книжковий ринок.
Протягом останнього десятиліття зростав авторитет літературних вебсайтів, серед яких «ЛітАкцент», «Читомо», а також «БараБука. Простір української дитячої книги» та «Букмоль», які спеціалізувалися винятково на аналізі книжок для дітей і підлітків. З низки причин «ЛітАкцент» та видання про дитячу літературу фактично припинили публікувати критику про видані в Україні книжки.
«Відтак у культурному полі ми стикаємось із парадоксальною ситуацією. З одного боку, кількість книжок, написаних українськими письменниками, чи виданих в українському перекладі, стрімко збільшується. З іншого боку, все менше фахового обговорення, рефлексій на них, введення текстів до інтелектуального світового контексту, а також обмаль майданчиків, де про ці видання могли б дізнатися читачі», — пояснює Хмельовська.
Водночас у період після Революції Гідності з’явилися блоги при видавництвах і книгарнях, розвивалися буктюберство, Instagram-профілі, Telegram-канал про книги, а також зростанням кількості матеріалів на літературну тематику в загальнонаціональних медіа. Утім, з розвитком піару та появою відділів промоції у видавництвах уривки з анотацій, маркетингові тексти й неглибокі короткі рефлексії займають місце якісної розмови про книжки, вважає Оксана Хмельовська.
«Відсутність літературної критики підсвічує проблему регулювання книжкового ринку. Це впливає на недостатню видимість українських авторів, висування їх на премії, зокрема й закордонні, не скориговує видавничі портфелі видавництв, не допомагає покращувати якість перекладів тощо. Ми, як медіа, посилюємо роль інституту літературної критики в Україні, а також підвищуємо компетенції літературних критиків, рецензентів, оглядачів. Наприклад, ми регулярно публікуємо рецензії, добірки у себе на сайті. Нещодавно робили наш щорічний проєкт “Вітрина новинок” — своєрідний перелік нових книжок, які вийшли в українських видавництвах за непростий рік», — каже головна редакторка.
«Читомо» також підготувало добірки книг від 12 українських літературних критиків, а під час «Книжкового Арсеналу» їх поширювали вже в друкованому вигляді. Так видання намагається представити фахових літературних критиків і популяризувати їх серед ширших аудиторій.
Хмельовська зізнається, що брак літкритиків на ринку дуже відчутний: «Літкритика — це складне завдання. Треба бути начитаним, надивленим, бути цікавою особистістю. Треба володіти компетенціями, щоб відрізнити хорошу літературу від поганої, бо книг видається багато. Ми на боці читача та намагаємося захистити його від сумнівної літератури. Тому якщо книжка погана, то наші літературні критики назвуть речі своїми іменами. Покоління Богдани Романцової, Тетяни Калитенко, Тетяни Петренко, Ганни Гнедкової, які працювали з “Читомо” на початку, було найяскравішим. І ми раді, що з нами працюють люди, які вміють порекомендувати. Я б хотіла, щоб у “Читомо” ми могли навчати літературної критики, аби фахівців ставало більше».
Стійкість крізь роки
Видання почало свій шлях 2009 року. «Рецепт стійкості “Читомо” в настирливості нас як співзасновниць та ентузіазмі. За 14 років існування нашого медіа багато чого змінилося, але не скажу, що кількість і якість видань про культуру збільшилася», — розповідає Хмельовська.
За її словами, нерідко подібні нішеві професійні медіа, які виникали за цей час, вже припинили своє існування. Крім вже згаданих видань з літкритикою дитячої літератури, це також «Культпростір», Art Ukraine при Мистецькому арсеналі. На думку Хмельовської, така тенденція пов’язана з двома чинниками — кадри та фінанси:
«Думаю, ці спорадичні спалахи більше пов’язані з окремими пасіонаріями в галузі, яким цікаво це робити попри всі труднощі, ніж із загальною тенденцією в культурній журналістиці. Також не останнім є питання грошей, адже, за поганою традицією, фінансування культурних ініціатив відбувається за залишковим принципом. Здається, що ця галузь журналістики ніби й не варта уваги, бо на перших шпальтах завжди резонансні події з політичного життя, а все інше — виставки, вистави, літературні огляди — десь на останніх».
За спостереженнями журналістки, останнім часом ситуація покращилася завдяки роботі Українського культурного фонду (УКФ), адже профінансовані ним проєкти можуть взаємодіяти з медіа, й, відповідно, кількість контенту про культурні ініціативи зросла. Водночас Хмельовська каже, що це більше про сервільність «напишіть статтю про наш проєкт», а не про якісну незалежну критику.
Відсутність фінансування та інтересу аудиторії призводить до того, що журналісти, які мають досвід і розуміють контекст, — йдуть із цих посад.
Тож ті, хто тільки починає шлях в культурній журналістиці, не мають наставників, аби вчитися швидше і якісніше. До того ж у цій галузі потрібна ґрунтовна фахова підготовка. На думку Оксани Хмельовської, культурним журналістам бракує профільної мистецтвознавчої, культурологічної освіти. Виходить так, що у культурну журналістику йдуть студенти без досвіду, і лише трохи оговтавшися, далі вони переважно обирають інші шляхи професійного розвитку.
Команда та пул авторів
«Читомо» залучає до створення контенту фахових літературознавців, критиків, загалом людей, які «в темі». Це дає змогу працювати з книжковою сферою комплексно: вести фахове обговорення, критикувати державну політику або лобіювати важливі рішення для розвитку української книги, показувати можливості розвитку та зміни, які читання здатне спровокувати. Це, на думку співзасновниці медіа, відрізняє редакцію від оглядів на YouTube, буктюберів, Telegram-каналів. «Ми — медіа, яке має свою місію, команду, редакційну політику та високий рівень довіри від читачів і партнерів, який намагаємося виправдовувати», — додає Хмельовська.
Видання постійно переглядає та вдосконалює редакційну політику, щоб реагувати на дискусії в соцмережах чи актуальні тенденції на ринку. Наприклад, прописують, як ставитись до текстів та інших матеріалів, створених штучним інтелектом, як визначають експертність тощо.
Нещодавно «Читомо» серед перших українських медіа увійшли у систему Journalism Trust Initiative від Reporters Without Borders. На їхньому сайті опубліковані звіти медіа щодо прозорості та дотримання міжнародних стандартів журналістики.
У команду обирають дуже різних людей, але обов’язково зі спільними цінностями. «З нами люди вже десятиліттями. Автори та дописувачі не працюють щодня, але вони з нами. З рецензентами та критиками ми працюємо на гонорарній основі», — каже головна редакторка.
В основній команді працює 8 людей, але за весь час у видання було понад 300 дописувачів, авторів, натхненників, дизайнерів, фотографів, ілюстраторів, перекладачів.
За словами редакторки, майже щотижня до «Читомо» пишуть автори, які пропонують свої рефлексії на ту чи ту книжку. Кілька разів ставався «метч», і ці тексти потрапляли на шпальти видання, а часом автори залишалися дописувачами й надалі. Тому спробувати свої сили може будь-хто.
Водночас у виданні не друкують рецензії, огляди, добірки від авторів, які певним чином причетні до створення книжки.
Контент війни та спецпроєкти
Під час повномасштабного вторгнення «Читомо» запустило англомовну версію сайту. Вона стала доступна вже 4 березня 2022 року й містила новини англійською мовою про український книжковий бізнес, його людей і події.
Після 24 лютого видання почало збирати добірки віршів про війну, які фіксували стан українців в умовах активних бойових дій. «Читомо» публікували такі поезії-рефлексії та перекладали їх англійською. Їхні переклади ввійшли у кілька поетичних міжнародних антологій.
Також команда видання зібрала понад 30 щоденників у межах проєкту «Ще один день: щоденники війни» та опублікувала чотири аналітичні матеріали про феномен цих літературних творів. Автори та авторки з різних регіонів надсилали власні щоденники про досвід переживання війни в різних форматах: від віршів та постів у соцмережах до відео та фотоколажів.
Поміж іншого, медіа і далі записувало інтерв’ю з українськими письменниками, випускало огляди про українську культуру й літературу від іноземних медіа. Також команда наповнювала «Календар», де можна знайти анонсинайкращих літературних і довкола книжкових подій, а також освітні можливості, гранти та гарячі вакансії.
Наймасштабнішим проєктом останнього року для видання стала «Українські книжкові полиці у світі», коли «Читомо» спільно з ГО Ukrainian Literary Center уклали базу з понад 500 контактів із локаціями, де можна знайти українську книжку за кордоном. Це бібліотеки, книгарні, культурні заклади, центри для біженців, посольства з понад 30 країн світу.
«Увесь світ перейнявся нашою бідою, прагне дізнатися про нас більше, часто — купити книгу, щоб просто підтримати. І це дуже зворушує. Якщо хоча б десята частина таких книжкових осередків існувала б надалі, це буде дуже добре для промоції українських видань за кордоном», — каже Оксана Хмельовська. Приблизно 85 % опитаних українських книжкових полиць створили вже після 24 лютого 2022 року.
Війна також вплинула на редакційну політику медіа, яку редакція переглянула. Зокрема, у публікаціях видання пише власні назви, пов’язані з РФ, з маленької літери, використовує транслітерацію, а не переклад російських та білоруських імен та прізвищ. Крім того, у виданні висвітлюють злочини росіян проти культури в Україні, наслідки декомунізації й дерусифікації, а також працюють із деколонізаційними наративами. Зокрема, пишуть Сакартвело та країни Балтії, а не Грузія та Прибалтика.
Співпраці та проєкти
Протягом двох років існує спільний проєкт «Читомо» та Українського ПЕНу «Люди з порожніх стільців» про історії ув’язнених у Кремлі журналістів, блогерів і письменників. 2022 року в межах проєкту з’явилося 10 історій незаконно ув’язнених окупаційною владою кримськотатарських громадянських журналістів, деякі з яких потрапили за ґрати уже після повномасштабного вторгнення РФ.
Це не єдиний проєкт з Українським ПЕНом. У межах проєкту «Слова і кулі / Words and Bullets» вдалося записати та перекласти англійською серію інтерв’ю із журналістами та письменниками, які зараз воюють або волонтерять. «Читомо» готує до видавництва цей цикл розмов із видавництвом Vivat.
Разом з «Українською правдою» видання робить щомісячні добірки про книжки «Це читомо».
Нині редакція вважає найбільшим своїм поточним проєктом розвиток англомовної версії Читомо, роботу над якою очолила співзасновниця Ірина Батуревич.
«За рік війни ми зрозуміли, що новини війни, новини культурних втрат і злочинів, скоєних проти України, не будуть читатися довго. Саме тому ми маємо говорити не лише про Україну, але й про літературу інших країн, що ведуть боротьбу за свою ідентичність, що зіштовхнулися з колоніалізмом – це той спільний досвід, який нас об’єднує, тож англомовна версія “Читомо” зазнає значних змін вже цього літа», – коментує Оксана Хмельовська.
Свою нішу займає й блогерство
«Культурна журналістика та робота блогерів — це різні й не порівнювані контексти, у нас різні завдання, але ми доповнюємо одне одного, і це прекрасно. Блогерство дає змогу йти в нішу та розповідати про читання через свою експертизу — як, наприклад, зробив Артем Албул у співпраці з нами. Це той випадок, коли “ніша” може вивести на ширші аудиторії», — каже головна редакторка.
Також на YouTube для «Читомо» робили спецогляди книжкові блогери та публікували свої відеорецензії на останні прочитані новинки.
Де шукати фінансування на культурні ініціативи?
Оксана Хмельовська каже, що у свій час «Читомо» допомогла вижити зміна кута зору — погляд на нього не лише як на медіа, але і як на креативний стартап, соціально відповідальний бізнес. Команда пройшла навчання з фінансової грамотності, менеджменту, провела кілька стратегічних сесій.
«В один момент нам сказали: “Ви або наймаєте людину, яка займається фінансуванням, рекламою, або самі це вивчаєте”. Ми запускали цей процес паралельно — і самі вчилися, і найняли людину, яка займається винятково спецпроєктами», — пояснює співзасновниця.
Зараз видання має диверсифіковані доходи — гранти, рекламу та Клуб Читомо. Це спільнота патронів і патронок, які підтримують медіа внесками. Вони мають доступ до закритого Telegram-каналу, де команда ділиться ексклюзивами, зокрема з різних міжнародних подій. Крім цього, підписникам пропонують різноманітні знижки на електронні чи аудіокнижки.
«Зараз маємо майже 80 людей, які підтримують нас фінансово. За час великої війни ця кількість не збільшилася. І ми не запускали кампанію, аби це змінити, оскільки вважаємо, що українці й так мають куди донатити. Можливо, це зміниться цього року, адже плануємо виходити на іноземну аудиторію», — підсумовує Оксана Хмельовська.
Видання працює прозоро, тож щороку готує публічний фінансовий звіт. За рік повномасштабної війни джерела коштів змінилися. Передусім зник сегмент реклами від видавців, який становив приблизно 40 % прибутку. З часів Майдану, а потім із забороною російської книжки 2017 року, в Україні спостерігався “книжковий ренесанс”: зросли наклади, продажі, тож українські видавці могли замовляти рекламу.
З початком повномасштабного вторгнення більшість видавництв вкладали кошти в інші речі, як-от збереження своїх потужностей, підтримку команди або вихід на іноземну аудиторію.
Тоді втриматися на плаву редакції допомогли гранти. «Читомо» подало заявки на 28 різних грантових можливостей та отримало 19 відмов. Утім, завдяки дев’яти виграним грантам вдалося залучити 1,35 млн грн.
Читайте також: «Більше, ніж Прохасько, “Промприлад” і смішні цитати мера». Як post impreza розповідає про Івано-Франківськ через культурні процеси
Помічною була допомога інституцій, які раніше вже підтримували редакцію «Читомо», — Goethe-Institut, Британська Рада, Книжковий Арсенал. Важливими стали гранти для посилення інституційної спроможності від міжнародної правозахисної організації Freedom House і благодійної організації Zagoriy Foundation.
Нещодавно також медіа дали грант від німецького МЗС, який підтримав старт премії «Читомо» за високі досягнення у видавничій справі України. Переможців оголосять на Франкфуртському книжковому ярмаркові.
