Коли суспільство розділене за протилежними поглядами чи відмінності між соціальними групами посилюються, можна говорити про поляризацію. Її ознаки спостерігають у багатьох розвинених країнах, зокрема США, Франції, Німеччині, Японії. Повномасштабне російське вторгнення, вимушена міграція частини громадян за кордон та переживання різних воєнних досвідів посилюють поляризацію і в Україні.  

Що варто знати про цей процес і чи потрібно його боятися? Як медіа можуть регулювати рівень поляризації? Як розмовляти з українцями зі звільнених територій? Про це під час Медіаднів говорили:

• Наталія Пахайчук — журналістка, керівниця інноваційних проєктів CID Media Group, 
• Марія Гурська — медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка, 
• Марина Стародубська — ад’юнкт-професорка й авторка програм kmbs, 
• Отар Довженко — український журналіст та медіакритик, креативний директор «Львівського медіафоруму». 

Проєкт «Медіадні» організований Премією імені Георгія Ґонґадзе, яка заснована Українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською Бізнес-Школою та її випускниками, виданням «Українська правда», а також родиною Георгія Ґонґадзе. Проведення Медіаднів підтримується National Endowment for Democracy (NED). «Медіамейкер» був одним із інформаційних партнерів заходу.  

Поляризація — процес, а не перманентний стан

Ад’юнкт-професорка й авторка програм kmbs Марина Стародубська наголосила, що поляризація не є чимось поганим, і люди не повинні боятися її проявів. Та сьогодні українське суспільство ділиться на два табори: одні вважають, що в державі немає поляризації, а інші переконані у протилежному. Але мислити такими категоріями неправильно, пояснила експертка, адже йдеться не про готовий перманентний стан, а процес із різними ступенями глибини. 

Різні трактування

За словами Стародубської, донедавна науковці поділяли поляризацію на два види: за ставленням, тобто афективну, та поляризацію за певними переконаннями чи на певні теми. Наприклад, коли частина людей вважає, що економічне бронювання — розшарування суспільства на бідних, які воюють, і багатих, які цього не роблять, тоді як для іншої частини це інструмент збереження цінних кадрів. Але потім дослідники дійшли висновку, що насправді це дві ланки одного ланцюга: поляризація починається з афективної (хейт) із перспективою переходу в поляризацію за переконанням (рішучі дії), якщо для цього виникнуть умови.

Але суспільство не завжди поділяється на дві групи, інколи є категорія, яка «над конфліктом». Стародубська наголошує, що ця позиція зберігається, поки ці люди не втягнуться в дискусію, яка зачіпає їх самих. Також вона додала, що українцям притаманна одна суспільна риса — культурний прояв criticism before appreciation, «критикуємо, а потім оцінюємо». Це означає, що перше, що кажуть люди, стосуватиметься того, що потрібно змінити та що їх дратує. І цей прояв спостерігається не лише в умовах повномасштабної війни. 

До речі, справедливість українці теж трактують по-різному, продовжила спікерка. 73 %, відповідно до досліджень Центру Разумкова, вважають, що свобода важливіша за рівність. Тобто ці люди хочуть справедливості для себе, але їх не цікавить, чи буде вона для когось іншого. 

Розділені кордонами 

Керівниця інноваційних проєктів CID Media Group Наталія Пахайчук розповіла, що мережа локальних медіа Район.in.ua працює в дев’яти областях. За її словами, під час роботи над одним із проєктів на Закарпатті для тамтешнього сайту журналісти проєкту відправили в одну з громад серію запитань, які стосувалися простої побутової теми. На це містяни відреагували з агресією: вони телефонували в редакцію та запитували, яке право «люди з Луцька, з-за перевалу» мають їм щось розповідати. Тож спікерка припустила, що в поодиноких випадках в українців може бути відчуття окремішності, що і спонукає поляризацію. 

Медіаекспертка, телеведуча та культурна менеджерка Марія Гурська розповіла про проєкт Sestry.eu, заснований жінками-переселенками з України та колишніми журналістами Gazeta Wyborcza. Вона зауважила, що редакція відчуває напругу у суспільстві та пише про неї. 

Нещодавно медіа опублікувало інтерв’ю з соціологом НАН Євгеном Головахою. Він розповів про червневе опитування Інституту соціології. Згідно з ним, у 31% респондентів є хтось, хто виїхав за кордон унаслідок російського вторгнення. Водночас 54 % опитаних вважають, що конфлікту між ними та громадянами, які залишилися в Україні, або немає, або він не гострий, тоді як 23 % переконані у протилежному. Та найбільше журналістів здивував інший показник — 29 % опитаних визнали, що не готові взаємодіяти/співпрацювати з тими, хто залишив Україну через російське вторгнення. 

Гурська наголошує, що розрив і напругу між цими двома категоріями громадян потрібно максимально гармонізувати, а для цього треба говорити про речі, що об’єднують.

Вона також вважає, що після перемоги люди, які зараз здобуваютьють у ЄС освіту та професійний досвід, будуть унікальними кадрами, які знадобляться державі під час відбудови. 

Українцям важко узгодити різні досвіди війни

На думку українського журналіста та креативного директора «Львівського медіафоруму»  Отара Довженка, поляризації в суспільстві сьогодні немає. Та різні групи громадян переживають різні досвіди, які надзвичайно важко узгодити між собою, а під час повномасштабного вторгнення це лише посилилося. Наприклад, люди, які повертаються з прифронтових територій, звинувачують мешканців інших регіонів, що ті живуть так, наче війни немає або вона дуже далеко.

Довженко не вважає це поляризацією. Але це, на думку журналіста, є підґрунтям для подальших конфліктів і непорозумінь, які можуть дуже сильно послабити українців як націю. 

«Мені здається, що найбільше роз’єднує людей пошук винних і риторика постійного звинувачення тих, хто не служить в армії, хто виїхав, хто не так поводиться. Потрібна об’єднавча риторика про майбутнє, яке може бути, чесна розмова», — вважає Довженко.

Та сьогодні такі теми в медіапросторі табуйовані, продовжив він. Ніхто не може зізнатися, що кінець війни може не бути повною перемогою з розпадом Російської Федерації. За такі припущення, якщо вони вже з’являються, людей звинувачують у підтримці ідеї миру на умовах Москви. Це небезпечне явище. 

Недовіра, песимізм та страх: чому українці схильні до поляризації

Оскільки поляризація — це процес, його можна калібрувати, пояснює Стародубська. Дані різних соціологічних структур показують із року в рік, що в українському суспільстві є шість ознак, відповідно до яких країна потенційно може стати поляризованою: 

• недовіра до влади, яка для українців є вкоріненою поведінковою нормою (понад 90 % підтримку має лише один державний інститут — ЗСУ); 
• фрагментована суспільна ідентичність (за даними Центру Разумкова, 95 % опитаних ідентифікують себе як українців, але 46 % вважають, що українство не залежить від етнічності, тоді як 28 % навпаки переконані, що йдеться саме про етнос); 
• сприйняття систематичної суспільної несправедливості; 
• економічний песимізм;
• політичні страхи (за даними групи «Рейтинг», 62 % вважають, що політичні розбіжності — це лінія розколу №1);
• недовіра до журналістів (цього року медіа довіряють 47% громадян України, тоді як торік довіряли 53%).

 Як медіа можуть вплинути на поляризацію 

Від медіа, за словами Стародубської, залежить, чи легітимізуються поляризувальні наративи, наприклад, через статті чи відповідну риторику. Також не варто забувати, що в суспільстві, де немає довіри до владних інститутів, журналісти як особистості можуть здобути чималу довіру. Тому важливо, щоб відомі медійники у своїх соцмережах спілкувалися з людьми. 

«Українці — суспільство, яке творить собі кумирів, а не лідерів. У цих кумирів повинна бути самоцензура».  

Марина Стародубська

Вона також вважає, що українські медіа мають бути платформами для підсвічування різних досвідів та їхньої валідації.

Стародубська пояснила, що українському менталітету характерна й суспільна недовіра. Тому, якщо когось запитати, чи вважає він, що в суспільстві є конфлікти, відповідь, найімовірніше, буде м’якшою й відрізнятиметься від його реальної думки.  

За словами Стародубської, Україна — не єдина поляризована  держава у світі. У цьому переліку також США, Іспанія, Швеція, Франція, Японія, Нідерланди, Британія, Бразилія, Італія, Німеччина. Для нашої країни такі процеси є очікуваними через велику війну.

Але рівень поляризації можна знизити, пояснила вона. Для цього потрібно: 

• відмовитися від поляризувальних наративів, щоб не легалізувати відповідну поведінку; 
• не підживлювати конфлікт на етапі ставленнєвої поляризації; 
• забезпечити ефективність державних інститутів. 

Медіа — не панацея 

Зменшити поляризацію виключно через медіа неможливо, адже не лише вони її генерують, пояснила Стародубська. Та об’єднавчими чинниками, які цьому сприяють, можуть бути історії різних людей про їхні внески, переживання та погляди. Це дасть громадянам, які поділяють соціум на групи «ми» й «вони», зрозуміти, що «вони» не погані й зовсім не вороги. 

Тим часом Пахайчук розповіла: для Район.in.ua стало відкриттям, що 60 їхніх сайтів читають не лише мешканці відповідних регіонів, а люди з усієї країни. Це дало редакціям розуміння, що, окрім щоденного висвітлення новин, медіа займаються також внутрішньою інтеграцією українців. Через це редакції почали використовувати свою інфраструктуру не лише для дистрибуції контенту, а й — завдяки спеціально дібраним темам — для знайомства мешканців різних регіонів, їхнього порозуміння. 

За словами спікерки, одним з найпопулярніших напрямів є тема деколонізації. Інколи для висвітлення перейменування міст/вулиць журналістів із Заходу доводиться відправляти в регіони на Півдні. Це має свої переваги, адже допомагає висвітлити тему, дослідивши ситуацію. Пахайчук зізналася, що інколи після таких матеріалів місцеві мешканці, які виступають проти декомунізації, активно сварилися в коментарях під статтями. Вони аргументували свою позицію тим, що журналісти з інших регіонів розповідають, як їм жити, хоча не повинні цього робити. Звісно, є й ті, хто підтримує перейменування, але вони зазвичай реагують на відповідні публікації мовчки. 

Решта держав, у яких високий рівень поляризації, не страждають від її наслідків, тому що не живуть за принципом «усе або нічого», вважає Довженко. Тоді як українців він супроводжує ще з 2004 року. 

«Цей нищівний ефект поділу суспільства можна значно зменшити, якщо дати кожній його частині зрозуміти, що їхні цінності не зникають і не перестають бути цінними, коли інша частина в чомусь бере гору», — пояснив він, додаючи: хоча й сам є палким прихильником декомунізації, все ж розуміє почуття людей, для яких певні символи є важливими. Та їм необхідно правильно пояснити, що іншим вони роблять боляче.

Діалог із жителями звільнених територій 

Довженко пояснив: коли постає питання, як спілкуватися з мешканцями звільнених територій, тими, хто виїхав, хто повернувся, насамперед треба пам’ятати, що розмова передбачає участь двох сторін. Окрім того, важливо відповісти на два питання: що ми хочемо їм сказати та що ми хочемо від них почути? 

«Кріпацтво скасували 1861 року, тож люди загалом, окрім обмежень воєнного часу, самі вирішують, де їм жити. Я припускаю, що за умови найкращого завершення війни частина мешканців окупованих територій, які полюбили Росію, захочуть там жити, ніхто їм не повинен заважати», — зауважив журналіст. 

Також треба подумати, що розповісти цим людям про проєвропейську та прозахідну Україну, щоби зруйнувати наративи, які вони досі вислуховували від Росії. Важливо запитати, як вони хочуть жити, не потрібно десуб’єктизувати цих українців і позбавляти їх права мати власні судження щодо облаштування життя, територій тощо. Тобто треба думати про діалог, про можливість включати людей зі звільнених територій в українське суспільство, можливо, подекуди ідучи на компроміси, припустив Довженко. 

«Це не розмова України з мешканцями звільнених територій, а розмова всередині України з частиною українців, які з власної волі чи ні перебували в окупації», — пояснив журналіст. 

Пахайчук тим часом наголосила, що роль медіа — ще й відстежувати те, що відбувається на окупованих територіях, для розуміння, в яких умовах там росте молодь. На прикладі Криму вона пояснила, що може статися, якщо новини про захоплені РФ території зникнутьіз інформаційного простору — люди просто не розумітимуть, що там відбувається, й будуть думати, що жити там добре.  

«Порушення прав людини, те, що відбувається з кримськими татарами й українцями у Криму — деякі люди цього не знають. Це означає, що ми не зробили свою роботу. Ми недопрацьовуємо, коли не розповідаємо», — прокоментувала ситуацію спікерка. 

Важливу роль у цьому відіграє тяжіння українців до патерналізму — риси, яка тягнеться ще з Радянського Союзу. За словами Стародубської, 73 % громадян вважають, що не зможуть прожити без підтримки держави, а 40 % переконані, що держава повинна забезпечувати їхній добробут. Це впливає на сприйняття людьми вкидів і фейків про життя на окупованих територіях. Але «якщо ми виліземо з патерналістської сипкої трясини», ця дезінформація не матиме бажаного росіянами «вау-ефекту». 

Також у цьому контексті для медіа важливо протидіяти російській пропаганді та дезінформації. Відповідні матеріали, розповіла Гурська, мають менші рейтинги, але їх потрібноробити для підтримання інформаційної чистоти.