Регулярна зміна влади, революції, війна на Сході України та повномасштабне російське вторгнення зробили наш політикум жвавим і динамічним. Тому й політична журналістика розквітла, а десятки студентів факультетів журналістики мріяли писати про політику. Багато чим цьому на початку 2000-х посприяли акції «Україна без Кучми» та Помаранчева революція. У медіа з’явилася більша влада й доступ до суспільства. Але це ж зробило журналістику вразливою й однією з найнебезпечніших професій в Україні. Про особливості професії, ризики, необхідні навички та відповідальність перед суспільством говоримо із провідними політичними медійниками країни:
- Катерина Коберник — політична журналістка та медіаменеджерка. З 2018 року головна редакторка та співзасновниця медіа «Бабель». Розпочала свою кар’єру 2006 року з посади політичної оглядачки журналу «Кореспондент». Також працювала заступницею головного редактора журналу «Фокус» та на аналогічній посаді в українському Forbes.
- Юрій Смирнов — політичний журналіст і керівник відеоредакції у LIGA.net. Раніше впродовж трьох років працював парламентським кореспондентом інформаційного агентства «Українські новини».
- Роман Романюк — з 2013 року працює журналістом в «Українській правді». З 2016 — політичний оглядач видання. До УП працював редактором сайту УНІАН.
Безпека
З 2014 року робота політичних журналістів в Україні стала значно безпечнішою. Але, за словами Катерини Коберник, так було не завжди.
Президентство Леоніда Кучми, окрім укріплення олігархічної системи, запам’яталося численними переслідуваннями медіа за критику. Найвідомішою такою справою стало вбивство журналіста та засновника «Української правди» Георгія Гонгадзе.
Окрім цього, наприкінці 90-х — початку 2000-х років в Україні виникло таке поняття як «темники». Це були детальні «рекомендації» для українських ЗМІ про те, як писати на ту чи іншу тему. Такі ж інструкції існували для пресконференцій, аби журналісти часом не поставили незручного питання. Одним із тих, хто курував процес створення темників був тоді Віктор Медведчук. Не покращилася ситуація й за президентства Віктора Януковича.
«У часи Януковича були постійні прямі погрози журналістам. Людям зламували пошти, стежили, лізли у приватні справи. Коли ми йшли від Курченка (проросійський олігарх, наближений до Януковича, що 2013 року придбав «Український медіа холдинг», в який входили Forbes, «Фокус», «Кореспондент»; журналісти видань відмовлялися працювати на інтереси Курченка, через що отримували погрози), то до нас в офіс приходили люди з «сім’ї» Януковича і казали: “Ви спочатку додому доїдьте, а потім будете заяви робити”. Працювати було справді страшно», — згадує Коберник.
І хоч сучасні політики рідко вдаються до фізичного впливу на журналістів, однак при цьому шкодять в інший спосіб. Зокрема, намагаються нанести репутаційну кривду. Аби вбезпечитися від цього, радять спікери, важливо ретельно перевіряти інформацію. І пам’ятати, що будь-який політик намагається використати журналіста у власних цілях.
«У журналістиці ти не можеш не мати друзів, бо тобі необхідне широке коло спілкування та контактів, але в журналістиці ти не можеш і мати друзів, бо тоді тобою легко зманіпулювати. Ось такий парадокс», — каже Роман Романюк.
Сьогодні найбільшою небезпекою політичних журналістів є ризики, пов’язані з війною, погоджуються спікери. Тобто все те, що стосується громадян будь-яких інших професій: обстріли, загроза окупації, погіршення гуманітарної ситуації тощо.
Що змінилося за час повномасштабного вторгнення
Спектр тем
За три роки повномасштабного вторгнення український політикум перейшов від повного затишшя в перші місяці великої війни до помітної активізації. Хоча цю активність і не порівняти з періодом до 2022-го, однак деякі теми актуальні донині:
- кадрові ротації в уряді чи Офісі Президента України;
- Україна в контексті міжнародної політики;
- корупція в державних інституціях.
І якщо на початку вторгнення українські журналісти намагалися не порушувати багатьох проблемних тем, аби допомогти державі у складний час, то вже сьогодні кількість викривальних матеріалів відчутно зросла.
Війна поставила перед українським журналістами етичне питання: чи можна критикувати владу під час війни з агресором?
Катерина Коберник вважає, що кожен журналіст зараз має використовувати самоцензуру. Необхідно розуміти, що інформація, яку ти опублікуєш, може нашкодити державі. Але водночас замовчувати суспільно важливі теми не можна в жодному разі.
«Наприклад, коли ми взяли інтерв’ю в Сергія Гнєзділова із приводу його СЗЧ, то нас дуже багато хто захейтив. Нам казали, що з такими матеріалами скоро доведеться писати статті з еміграції. Для мене це абсолютно незрозуміло. Така важлива тема, яку обговорювало тоді все свідоме суспільство, армія. Як можна про це мовчати? Це маячня», — каже Коберник.
Водночас абсолютно зрозуміло, що під час війни деяка інформація має лишатися конфіденційною. Катерина Коберник наголошує, що зараз журналісти мають бути вкрай уважні до того, що вони публікують. Особливо, що стосується переміщення військ та бойових дій. Адже часто в гонитві за переглядами, медіа шкодять національним інтересам держави.
Як це краще подати?
Юрій Смирнов розповідає, що важливо не публікувати того, що може нашкодити обороноздатності країни. І зазвичай це стосується військових дій, планів на полі бою тощо. Але те, що стосується корупції серед військового керівництва або ж саботажу оборони публікувати необхідно, вважає журналіст. Оскільки саме подібні зловживання й підривають здатність країни захищатися.
Так само варто реагувати на звернення офіційних осіб, при цьому аналізуючи їх. Наприклад, не сліпо переповідати звернення Президента, а намагатися розглянути його в контексті подій та заяв інших ключових персон.
Загалом, публікуючи певну інформацію, радять спікери, варто зважати на те, чи її оприлюднення дасть більше користі державі або ж шкоди. І тоді вже ухвалювати рішення.
З чого почати
(Само)освіта
Перше, що є вкрай необхідним для політичного журналіста, це начитаність.
«Є в “Бабелі” журналістка Оксана Коваленко, пише для нас всі великі профайли. Так ось вона з дитинства читала газету “Дзеркало тижня”, яку приносив додому її тато. Це допомогло їй сформувати уявлення про політику в Україні, ключових журналістів, які про це все пишуть. Тому я вважаю, що для початку треба читати якомога більше якісної політичної преси. Особливо західної журналістики», — вважає Катерина Коберник.
Так, Коберник радить читати The Washington Post, Politico, The New York Times та The Economist.
Юрій Смирнов додає, що важливо також познайомитися з основною законодавчою базою та регламентом роботи Верховної Ради. Це допоможе швидше орієнтуватися в діяльності депутатів.
Доволі часто в політичній журналістиці можна зустріти людей із немедійною освітою. І Катерина Коберник, і Юрій Смирнов за освітою історики. З їхнього досвіду, історична освіта неабияк допомагає аналізувати політичні проблеми. Адже дає необхідний контекст для формування аналогій та порівнянь. І, як наслідок, допомагає краще розкрити тему.
«Я вважаю, що будь-яка фундаментальна освіта потрібніша політичному журналісту. Бо навіщо вчити писати п’ять років? Навчити писати можна за рік. А далі вже дуже важливо, наскільки ти орієнтуєшся у світових процесах», — наголошує Коберник.
Юрій Смирнов каже, що не зайвою для політичного журналіста буде не тільки історична освіта, а й знання з міжнародних відносин, юриспруденції та економіки.
До чого бути готовим на роботі
Однак одразу починати з написання статей він не радить. Так, на думку Смирнова, найкращим стартом для новачка буде робота на стрічці новин.
«Звісно ж, всі одразу хочуть писати на складні та важливі теми. Але я б радив почати з новин. По-перше, потрапити на стрічку для початківця набагато легше, ніж на посаду політичного оглядача. А по-друге, саме робота з новинами вводить у контекст ситуації. Ви зможете доволі оперативно дізнатися про всіх ключових персонажів українського політикуму, розібратися з базовими поняттями та, що найважливіше, сформувати базу контактів. Я раджу попрацювати на стрічці новин хоча б рік», — каже Юрій Смирнов.
Окрім цього, робота на стрічці допомагає навчитися краще структурувати інформацію та обирати найважливіше в купі отриманих фактів.
«Писати великі тексти на політичну тематику — це дуже складна історія. Ти маєш працювати одразу з багатьма джерелами. Знати, в кого можна уточнити ту чи іншу інформацію. Усвідомлювати, де правда, а де маніпуляція. Для новачка це дуже складно», — додає Роман Романюк.
Романюк радить двічі подумати над кар’єрою політичного журналіста тим, хто не готовий працювати у свята чи понаднормово. Адже українська політика дуже динамічна і напряму впливає на нестабільний графік роботи в політичних медіа.
Кажучи про роботу в «Українській правді», він виділяє кілька важливих моментів для потенційного кандидата на посаду журналіста: «Окрім професійних навичок для нас дуже важливі цінності людини. Я був свідком ситуацій, коли начебто професіонала звільняли через те, що він не поділяв наші цінності. Друге — це бажання щось змінювати своєю роботою. І третє — готовність змінюватися. Необхідно вміти слухати редактора, взаємодіяти з ним та не боятися переглянути свій підхід до роботи».
Джерела
Спікери звертають увагу новачків у політичній журналістиці на важливість пошуку джерел.
Базовими джерелами для політичного журналіста Юрій Смирнов називає офіційні сторінки державних інституцій та політиків у соцмережах. Але сліпо довіряти їм Смирнов не радить. Такі сторінки варто розглядати як джерело для інфоприводу та офіційну позицію.
Найважливішими джерелами в політичній журналістиці є люди — чиновники, політики, посадовці тощо. І саме це є найскладнішим моментом у роботі, оскільки тут вже діє людський чинник. Простіше кажучи, політик може просто не захотіти надати інформацію чи подасть її перекручено. Оскільки спілкування з такими джерелами майже завжди будується на особистих контактах.
Як зазначає Катерина Коберник, для політичного журналіста дуже важлива репутація та авторитетність. Адже доводиться мати справу з високопосадовцями й вони неохоче йдуть на контакт з тими, кого зовсім не знають.
Через пандемію коронавірусу доступ журналістів до Верховної Ради обмежили. Обмеження тільки посилилося з початком повномасштабного вторгнення. Це відчутно ускладнило роботу із джерелами, кажуть спікери.
«Раніше всі отримували інформацію від джерел схожим шляхом: приходиш до Верховної Ради, знаходиш потрібного тобі політика в кулуарах та ставиш свої питання. Зараз все тримається тільки на особистих зв’язках. Хто знає тебе й кого знаєш ти», — каже Катерина Коберник.
Найефективніший шлях формування бази контактів лежить через особисті знайомства, розповідає Юрій Смирнов. І радить регулярно відвідувати різноманітні конференції та події, де збирається український політикум: «Зазвичай, якщо ти працюєш у більш-менш відомому медіа, то скоріше за все вас, як редакцію, запросять на таку подію. Не заздрю зараз початківцям, бо отримати інформацію стало в рази складніше. Тому раджу новачкам обов’язково відвідувати подібні заходи».
Алгоритм роботи з off the record
Off the record («офрекордс», «офрек») — формат зустрічі журналіста зі спікером не під запис. Використовуючи отриману інформацію, журналіст не має покликатися на спікера, вказувати його ім’я чи наводити будь-які дані, з яких можна ідентифікувати людину. Метою таких зустрічей для журналіста є можливість отримати інсайдерську інформацію. У той час як спікер може переслідувати кілька цілей:
- поділитися суспільно важливою інформацією, при цьому не втративши анонімності;
- ввести медіа в контекст ситуації, але не дозволяти публікацію даних (у таких випадках зазвичай проводиться спільна зустріч провідних журналістів із топпосадовцем);
- поквитатися з конкурентами чи ввести журналіста в оману.
Якщо перші два пункти зрозумілі, то з останнім треба бути максимально обережним. Роман Романюк наголошує, що будь-яку інформацію, отриману не під запис, необхідно перевіряти у трьох додаткових джерелах.
«Загалом, якщо є можливість не використовувати “офрек”, то варто нею скористатися. Бо за інформацію не під запис несе відповідальність журналіст і редакція».
Роман Романюк
Він також додає, що варто бути особливо обережним, аби в опублікованому тексті випадково не вказати щось, що допоможе ідентифікувати спікера: «Для вас це питання публікації, а для людини це може бути питанням кар’єри чи навіть судових позовів».
Важливо домовлятися про режим off the record до початку розмови, адже деякі спікери можуть заявляти про це по факту.
Юрій Смирнов також радить узгоджувати із джерелом, що можна опублікувати без покликання на спікера, а що взагалі заборонено згадувати. Бо часом джерела не до кінця розуміють, що означає «офрек». Деяким політикам здається, що вся інформація з розмови буде не для поширення, коли насправді цей формат передбачає використання інформації без покликання на джерело. Якщо, звісно, перед цим не буде узгоджено, що навіть анонімно інформацію поширювати не варто.
«У мене був випадок, що ми зі спікером домовились, що я опублікую інформацію, але з дотриманням анонімності. Коли матеріал вийшов, то людина почала висловлювати претензії, бо, мовляв, якимись там фактами можна було ідентифікувати, хто говорив. Тому все це варто заздалегідь проговорювати, щоб не зіпсувати свої стосунки із джерелом», — радить Смирнов.
Фриланс
Спікери зазначають, що починати із фрилансу в політичній журналістиці не варто. Бо позаштатному журналісту навряд чи довірять велику та складну тему.
«Я б, наприклад, у політичній журналістиці фрилансерів не брала. Для тексту про політику треба обробляти дуже багато джерел, працювати з цитатами. І редактор має бути впевненим, що журналіст не перекрутить і не додасть нічого від себе. Це питання довіри», — наголошує Катерина Коберник.
Для успішного фрилансу в політичній журналістиці варто для початку напрацювати собі ім’я та портфоліо. До знаних у професії медійників джерела часто самі звертаються з інсайдерською інформацією. Це дає змогу журналістам пропонувати ексклюзивні теми редакціям. І, відповідно, отримувати гідний гонорар.
З тим, що фрилансеру-початківцю не довірять писати великі тексти, погоджується і Роман Романюк. Однак він зазначає, що натомість фриланс у політичній журналістиці можливий для регіональних тем.
«Наприклад, є журналіст, який має великий досвід та репутацію у своєму місті. Розбирається в темі й володіє потрібними контактами. І всеукраїнському медіа потрібен текст на якусь таку регіональну тему, тоді цей журналіст без проблем зможе співпрацювати з редакцією на умовах фрилансу. Однак це теж така ситуативна співпраця. Також фриланс можливий для таких журналістів, як, скажімо, Христина Бердинських. Бо редактор знає, чого він неї очікувати, рівень її професіоналізму. Авторитетні журналісти можуть без проблем пропонувати свої теми редакціям і їм їх довірятимуть», — пояснює Романюк.
Тому важливо розвивати свою експертність — обрати собі тему й регулярно писати. Так значно більше шансів напрацювати впізнаваність у медіаколах.
Проти фрилансу в політичній журналістиці спікери також наводять аргумент безпеки. Редакції набагато легше захистити від незадоволених викривальними статями політиків свого штатного журналіста, ніж фрилансера.
Формати
Класичним форматом для політичної журналістики є текст. Водночас розвиток соцмереж виводить формати відео та подкасту якщо не попереду, то на рівень із текстовим:
- Текст (стаття, репортаж, колонка). Найкраще працює для розкриття складних тем з об’ємним контекстом. Підходить підготовленому читачу, який щодня стежить за політичною ситуацію в країні. А також знається на ключових політиках і розбирається в ролі державних інституцій.
- Відео. Добре підходить для репортажів, оскільки дає відчуття присутності та більшої залученості зі сторони авдиторії. Також саме у форматі відео журналісту легше надати авдиторії необхідний контекст. Інформацію можна підкріпити візуальними елементами, що значно полегшує сприйняття.
- Подкаст. Формат ідеально підходить для інтерв’ю зі спікерами або ж для проведення дискусій між експертами.
Роман Романюк радить не зациклюватися на одному форматі, адже для кожної теми та авдиторії підходить щось своє: «Ми в УП маємо як великі тексти, так і відео чи подкасти. І для кожного проєкту є свої читачі/глядачі. Ці авдиторії майже не перетинаються. Це абсолютно різні люди. Тому я б радив сприймати формат як просто спосіб донесення інформації. І чим більше способів ви використаєте, тим більше шансів залучити ширшу авдиторію».
Юрій Смирнов також вважає, що кожен матеріал потребує дистрибуції й адаптації до різних каналів.
«Якщо ви написали статтю, то зробіть ще на цю тему відео, використовуючи інформацію з тексту. І контент для соцмереж. Це найефективніше використання матеріалу».
Юрій Смирнов
Якщо Роман Романюк вважає, що тексти й надалі залишаться одним із головних форматів політичної журналістики, то Юрій Смирнов бачить майбутнє саме за відео.
«Люди зараз інформаційно перенасичені, адже щодня більшість українців так чи інакше читає багато новин. Тому чим далі, тим стає важче читати та знаходити на це час. Відео в цьому плані простіший формат для сприйняття. Його можна дивитись у дорозі чи слухати, повертаючись додому з роботи», — пояснює журналіст.
Смирнов наводить як аргумент дослідження Internews, яке робилось на замовлення USAID. Там аналізують дані, які свідчать, що українська авдиторія більшою мірою споживає інформацію із соцмереж, ніж із новинних ресурсів. Зокрема, підвищився рівень споживання з YouTube.
З одного боку, це негативна тенденція, адже в соцмережах часто публікують неперевірену та спотворену інформацію. А з іншого боку, це дає велике поле для розвитку політичних медіа у відеоформаті.
Враховуючи це, Смирнов радить початківцям не тільки вчитися писати, але й здобути базові навички роботи з відео. Зокрема, роботи в кадрі. Він розповідає, що наразі знайти журналіста, який не боїться і вміє працювати на камеру складно. Тому, володіючи цією навичкою, ви матимете вагому перевагу на ринку праці.
Що буде далі
Роман Романюк прогнозує пожвавлення політичної журналістики у країні незабаром: «Вибори відчуваються. Особливо по тому, що активізувалося політичне життя. Тому скоро доведеться писати про соціологію, штаби, конкуренцію, нові партії та все таке. Але писати хотілось би більше про перемоги».
На думку спікерів, під час роботи не можна забувати про головне завдання політичної журналістики — чесно й по можливості повною мірою інформувати суспільство щодо політичної ситуації у країні.
Читати також: Експлуатація страху, політичний цинізм і реакція на війну: публічна розмова про Україну та вибори у США
Чи єдині новини? Шлях телемарафону від спільного інформування до конфліктів і глядацької недовіри
