Віталій Лисенко — український журналіст і фіксер родом із Кам’янського, що на Дніпропетровщині. До повномасштабного вторгнення Віталій працював випусковим редактором і ведучим новин на «Суспільному» у Дніпрі,а згодом — на «Суспільному Мовленні» в Києві. З березня 2022 року Віталій співпрацює із провідними світовими медіа як фіксер, допомагаючи їм висвітлювати російсько-українську війну. За цей час він працював із VRT (Бельгія), The Telegraph і The Times (Британія), Yle (Фінляндія), Vice і Netflix (США), de Volkskrant (Нідерланди) та RTL (Німеччина). Упродовж свого крайнього відрядження разом із нідерландським журналістом із de Volkskrant фіксер проїхав Україною 4300 кілометрів за 10 днів.

«Медіамейкер» поспілкувався з Віталієм Лисенком про стан ринку фіксерства в Україні сьогодні, небезпечні аспекти роботи та ставлення українських військових до іноземних журналістів.

Не можна бути ефективним, роблячи геть усе

Уперше пропозицію підмінити людину, яка працювала з Al Jazeera у Дніпрі на один день Віталій Лисенко отримав від старости його університетської групи на третьому тижні великої війни. Він трохи вагався, тому що переймався за свою англійську, але все ж цікавість узяла гору й він поїхав.

«Ти не можеш бути ефективним, коли повністю робиш усе. Наприклад, зараз я працюю з нідерландською газетою de Volkskrant. Їхній журналіст — російськомовний, він навчався та працював у Росії, поки його не вигнали звідти. Він говорить російською, вчить українську, тому сам бронює готелі, сам багато робить рісьорч. Ми з ним зідзвонюємося та складаємо список тем, які вони хотіли б висвітлити. Я знаю проміжок часу, впродовж якого вони приїдуть і поїдуть. Найголовніше, що від мене вимагається — домовитися про всі ці теми та втиснути їх у кожен день, який журналісти будуть тут. Тому що інколи графік дуже насичений», — розповідає Лисенко.

Коли іноземні журналісти приїжджають — він їх скрізь супроводжує, перекладає. Віталій говорить, що інколи доходить до абсурду: команда може їхати в машині, домовлятися про якесь знімання, а потім іноземці кажуть: «Слухай, друже, я так люблю сирники. А де тут можна сирників поїсти? А які ти знаєш ресторани? А де тут можна зупинитися, мені треба в туалет».

Тож виходить, що фіксер має знати все й інколи перетворюватися на логіста. Адже такі знання впливають на те, як сприйматимуть фіксера та його професійність. 

Співпраця з Netflix

Віталій Лисенко був у команді тих, хто організовував знімання епізоду шоу Девіда Леттермана з Володимиром Зеленським у Києві. Продюсери Netflix зв’язалися з ним за рекомендацією оператора Vice, з яким вони співпрацювали до того, міцно затоваришували й досі підтримують зв’язок.

«На жаль, врешті-решт моя робота з Netflix вийшла трохи не такою, як ми планували. Як би це дивно для когось не звучало — Netflix не вистачило грошей, щоби зробити все те, що вони початково запланували», — каже Віталій. За його словами, для знімання цього епізоду мало приїхати вдвічі більше людей і пробути в Україні не три дні, а тиждень. Те, що від Віталія Лисенка вимагалося в результаті — це домовитися з українським коміком, який узяв би участь у зніманні спеціального епізоду шоу Девіда Леттермана на Netflix. Таким коміком став Антон Тимошенко.

«Я зважав на те, що на той момент він був медійним, у нього був прикольний гумор, не надто цинічний. Як раз підходить для Netflix, щоб не переборщити, тому вибрали його», — говорить фіксер і додає, що початково готувався зовсім до іншого. Він домовлявся з волонтерами, з дитячим тренером із тайського боксу, який виїхав із Маріуполя, з переселенцями. Але за п’ять днів до приїзду йому сказали: «Сорі, чувак, але зніматимемо коміка, маємо два дні, потім Зеленський — і на тому все». 

Віталій Лисенко каже, що робота з Netflix для нього — це вид співпраці, не схожий ні на що інше. Тут не вимагають робити все на світі. Ти маєш одну задачу й навколо ще купа людей, де кожен відповідає за щось своє. 

«Вони співпрацювали з нашим українським продакшеном із Києва. Від Netflix були продюсери й режисери, а оператори та вся техніка була київська, адже в нас одні з найкращих фільммейкерів і кліпмейкерів», — каже Лисенко.

Стан ринку фіксерства в Україні

За словами колишнього журналіста, в Україні ринок фіксерства поки що не дуже врегульований. Віталій підписував контракт двічі: з Vice і німецьким RTL.

«Є чимало дискусій стосовно того, що твоє ім’я має бути в матеріалі, який виходить, але для мене це не настільки важливо, як зробити свою роботу добре. Я бачу результат одразу після того, як виходить матеріал. Коли це стаття в газету або історія для телебачення — так, це я перекладаю, домовляюся з героями, проте саме журналіст готує текст, саме він пише його так, як вважає за потрібне. А фотограф робить фото: він знаходить ракурси, він обробляє фото. У таких матеріалах моєї роботи лише третина, або й п’ята частина», — каже Віталій Лисенко.

Проте якщо це документалістика — це вже зовсім інша історія. Там зазвичай великий пласт роботи фіксера, бо в його обов’язки входить організація логістики знімань, пошук локацій і героїв, комунікація й переклад сказаного для журналістів і введення їх у місцевий контекст. Водночас фіксер не має нав’язувати журналістам свою позицію та бачення матеріалу. Більше про те, як взаємодіють українські локальні продюсери з іноземцями, читайте тут. 

Віталій Лисенко каже, що новачкові без досвіду та зв’язків зараз важче знайти варіант роботи фіксером в Україні, тому що всі великі медіа вже своїх людей знайшли й не відпускають їх. Дуже рідко буває так, що треба когось підмінити, якщо людина захворіла, але загалом складно знайти пропозиції роботи на цьому ринку. 

Також після початку українського контрнаступу багато медіа стали приїжджати в Україну рідше, на коротший час і з меншими сумами грошей. Багато залежить і від бюджету конкретних медіа. Наприклад, якщо це газета з Іспанії — це можуть бути одні гроші, а якщо це Штати, Японія чи Австралія — то зовсім інші.

«Найбільший бум був у грудні 2021 року, коли Джо Байден заявив, що почнеться вторгнення. Тоді всі медіа приїхали сюди, а фіксерів майже не було. Я знаю людей, які отримували тисячі доларів на день. Це тривало недовго, але так було. Зараз таких сум немає і близько. Є $50 на день, $150, $300, а є і $500. Коли я працював із RTL, вони платили непогано. Я зупинявся з ними в готелі “Інтерконтиненталь”. Ми жили там два дні, номер коштував 250 євро в день. Там із нами жили американці з NBC — вони винаймали цілий поверх. У них було 5 мінівенів і, так само як і в The New Yourk Times, мали окремо фіксера для фотографа й окремо — для журналіста. Тобто, там зовсім інші бюджети», — каже Віталій Лисенко.

З ким волів би не працювати

Віталій вважає, що на відміну від багатьох його колег, йому пощастило. Він не працював із «військовими туристами», які приїхали подивитися на війну. 

«Мій перший досвід і був найгіршим. Я працював із журналістом з Al Jazeera один день і потім відмовився від співпраці, бо вони вирішили їхати до Харкова тоді, коли взагалі було не зрозуміло, чи він вистоїть. Цей журналіст наполягав на тому, що я маю домовитися про те, щоб вилізти на дах багатоповерхового будинку і звідти зробити включення й літати дроном. Я відмовився. Потім вже чув, що вони поїхали туди та знімали на точці, звідки відпрацювали наші “Гради”. Це дуже небезпечно, адже туди може прилетіти у відповідь. Цей журналіст досі живий, проте йти на такий ризик, на мою думку, безглуздо», — каже Лисенко.

Є люди, з якими відмовляються спілкуватися військові, тому що мають із ними негативний досвід. Також є ті, з ким відмовляються працювати фіксери. Наприклад, Віталій не співпрацює із фрилансерами через їхні специфічні вимоги, які вважає небезпечними й невиправданими.

«Ті, з ким я працював — це люди, які, по-перше, в контексті. Вони працювали тут із 2014 року, знімали так званий “референдум” у Донецьку, бачили цих придурків з автоматами. Вони досвідчені, розуміють, що відбувається, й не вимагають від мене якихось безглуздих речей. Бувають іноземні журналісти, які просять дуже сенситивні матеріали, наприклад, про жертв зґвалтувань з усіма деталями й відкритими обличчями потерпілих. На жаль, через це може скластися враження, що всі журналісти такі. В Україні ми часто стикаємося з таким стереотипним мисленням», — говорить Віталій Лисенко.

Він каже, що помічає особливості в поведінці та стилі роботи журналістів із різних країн і найбільше йому імпонує співпраця із представниками Скандинавії та країн Балтії.

Позитивні й негативні боки фіксерства

Завдяки цій роботі, Віталій навчився водити автомобіль, бо хоч і мав права, проте не їздив на авто. Англійську мову він вивчає й досі.

«За ці два роки роботи моя англійська стала кращою. Інколи я несвідомо будую такі фрази, які раніше ніколи не сказав би. Мені це дуже подобається. Це, напевно, найкращий аспект у моїй роботі — перекладати, коли я свідомий того, що без мене ніхто нічого не зрозуміє. Інколи виходить навіть бути синхронним перекладачем», — ділиться фіксер.

Проте в цьому є й негативний бік. Наприклад, коли Віталій говорить із хлопцями, які пройшли полон, Оленівку. У таких історіях він виступає своєрідним передавачем, посередником між цією людиною й журналістами. Звичайно, людині з-за кордону з її розміреним і спокійним життям важко чути такі історії. Але Віталію ще важче, бо він чує це без перекладу й із зовсім іншими емоціями. Після такого йому треба час час, щоби прорефлексувати почуте.

«Є складні й важкі історії, але під час роботи ти перекладаєш, як машина. А потім вдома тебе питають: “Ну як там?”. Я не все розповідаю. Ти починаєш рефлексувати, згадувати, що тобі казали, і стає реально важко. Тому що ти розумієш, що це все було з людьми в реальності, що це не кіно», — каже Віталій.

Для роботи у прифронтових регіонах фіксеру потрібна акредитація від Міноборони. Віталій отримував її через медіа, з якими співпрацював. Для поїздок на небезпечні території фіксер готовий і у плані безпеки: «У мене також повністю зібрана власна аптечка, є чотири турнікети на кожну кінцівку, оклюзійні пов’язки, бандажі, кровоспинні засоби і я знаю, як цим користуватися».

Небезпека від обстрілів

Віталій згадує, як на один із будинків у Краматорську, де він працював з іноземними журналістами, впав «Іскандер» — це сталося на відстані 750 метрів від їхнього готелю. Тоді вони пішли знімати наслідки прильоту. Наступного ранку вони поснідали й вирішили поговорити з рятувальниками, які працювали на місці. 

«Усе було добре, рятувальник погодився говорити без пресофіцера. Я зрадів, що ми щось почуємо нормальне й тут — бах, впала “С-300” десь за 250 метрів від нас. Тоді було трохи страшнувато», — каже Віталій.

Після цього Віталій Лисенко з журналістами їздив у Часів Яр на стабілізаційний пункт, який розташували в підвальному приміщенні. По ньому почала працювати ствольна артилерія з коригуванням. Лягало все ближче до команди.

«Дуже складно передати відчуття, коли 152-й калібр б’є з кожним пострілом усе ближче і ближче. Там були бокси, в одному з яких ми залишили машину й пішли працювати. За чотири години все стихло, водій із пресофіцером пішли забрати машину, виїхали, забрали нас і ми швидко звідти поїхали, тому що погода була сонячна й була небезпека від дронів. І ми їдемо, а водій кермує і сміється. Каже: “Пам’ятаєш, ми машину в боксі паркували? Там був інший бокс за 5 метрів поруч, його більше немає”», — розповідає Віталій Лисенко.

Того дня вони о сьомій ранку виїхали з Часового Яру й о третій ночі повернулися до Києва. Дорогою назад близько дванадцятої ночі знімальна група зупинилася на заправці, Віталій подивився в телефон і дізнався, що під час того обстрілу загинуло двоє цивільних. 

«Ми з водієм почали сміятися через те, що психіка не витримувала. На нас дивляться журналісти, не розуміють, чому ми сміємося. Я починаю їм пояснювати, а на них лиця немає. А нам дуже весело, тому що ми були на волосинку від цього», — згадує фіксер.

Найважче домогтися дозволу працювати на Півдні

«У мене є особистий біль, про який, на мою думку, треба всім медіа говорити — це Наталя Гуменюк», — каже Віталій.

Коли росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС, журналіст, з яким співпрацював фіксер, був дуже вдячний за змогу висвітлити це, адже ввечері шостого червня вони опинилися на вокзалі в Миколаєві й писали коментарі постраждалих людей.

Проте на Херсонщину їх не пускали, як і на другий день після катастрофи.

«Кажуть: “Не можна, бо там небезпечно”. Ну, я знаю, а ви навіщо туди їдете, якщо там небезпечно? Я усвідомлюю небезпеку своєї роботи, дайте мені працювати. І таких моментів на Херсонщині було чимало. Її звільняли, але зараз вона знову повернулася. Так, посада називається по-іншому, але яка різниця? Ти не можеш працювати нормально в Одесі, на Миколаївщині, на Херсонщині. А там купа історій, зокрема про сексуальне насилля над чоловіками — їх дуже багато в Херсонській області. Про те, що пережили цивільні в окупації, адже там серед інших були буряти. Ми проґавили одну з найбільших можливостей залучити ще більше західної допомоги. Зате є одне обличчя, яке включається по телевізору, і цього, на її думку, достатньо», — розповідає Віталій Лисенко.

Інтерес європейців до війни в Україні

Українські військові ставляться до іноземних журналістів по-різному. «Інколи тобі не хочеться зайвий раз затримуватися, когось турбувати, але є й таке, що військовим цікаво. Вони кожного дня бачать одні й ті самі обличчя, а тут приїжджають іноземці, які взагалі не розуміють української мови, цікавляться їхнім життям, зроблять гарні фото або відео. До того ж багато хто з наших військових вірить у силу медіа, адже вважають, що на Заході суспільство й медіа мають дуже великий вплив на політиків. А ті своєю чергою відправляють в Україну допомогу. Але військові такі ж люди, як і ми, й вони бувають дуже різні. Тому й реагують по-різному», — каже Віталій.

Фіксер постійно надсилає готові матеріали своїм героям. Для них це цікаво — послухати про себе незнайомою мовою, особливо нідерландською. Віталій попросив фотографа, щоб той привіз із собою друковану версію газети de Volkskrant, адже коли це фізичний екземпляр — це зовсім інакше сприймається. Людина розуміє, що в закордонній газеті на першій сторінці її фото в повний зріст.

Лисенко пригадує, як одну зі статей про роботу морпіхів із 35-ї бригади прочитала жінка з Бельгії і їй настільки це заболіло, що вона знайшла контакт Віталія через журналіста de Volkskrant Тома, з яким той співпрацює, і вони зібрали приблизно 4000 євро на потреби бригади. Фіксер підсумовує: «У цьому і є сила медіа. De Volkskrant має мільйон переглядів на день в онлайні та друкується накладом у 350 000 примірників. Це достатньо велика газета для 17-мільйонної країни й матеріали про Україну від Тома там популярні. Це, зокрема, до теми, чи цікавить Захід наша війна. Відповідь так, цікавить».