Анна Калюжна, військова кореспондентка Bihus.Info

«Головний принцип журналістів зараз — не нашкодь». Анна Калюжна про довіру військовим і дисонанс із цивільним життям

П’ятниця, 8 Березня, 2024

Люди

Грицевич Ксенія

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну скоригувало контент-плани українських редакцій. Одні колеги взяли до рук зброю, щоби захищати нас, інші займаються волонтерством. А деякі змінили спеціалізацію та стали воєнними кореспондентами.

«Медіамейкер» зібрав історії українських журналісток, які висвітлюють перебіг бойових дій і наслідки російських воєнних злочинів. Раніше ми публікували розповідь Поліни Вернигор. У цьому тексті Анна Калюжна з Bihus.info розповідає про те, до чого готуватися майбутнім фронтовим репортерам, як взаємодіяти з військовими й цивільними та дбати не лише про історію, а і про безпеку та чужі почуття.

Як усе починалося 

Більшу частину своєї кар’єри Анна Калюжна працювала в політичній та антикорупційній журналістиці. Спочатку приблизно сім років працювала парламентською журналісткою на «Еспресо», «24 каналі». Потім, коли почала працювати в Bihus.Info, її тематикою так і залишалися політика та політичні зв’язки. 

Першим матеріалом Анни на воєнну тематику був матеріал про те, як Рада готується до повномасштабної війни. Його так і не випустили, бо вже зранку Росія почала повномасштабне вторгнення, і він втратив свою актуальність. «Пізніше засідання Ради для журналістів були закриті. Я ж на той момент збиралася вступати до лав оборони», — згадує журналістка. 

Протягом наступного місяця Калюжна почала знімати репортажі з воєнного Києва й Київщини. «Запитували людей на вулицях, чи збираються вони виїжджати. Знімали черги, затори й людей, які виїжджають, вивозять дітей», — згадує вона.

Каховське водосховище, серпень 2023, Запорізька обл.
Каховське водосховище, серпень 2023, Запорізька область

Тоді журналістка зрозуміла, що має рухатися в іншому напрямку. «У той період антикорупційною журналістикою ніхто не займався, тож я зрозуміла, що буду фіксувати злочини. Моя перша поїздка на фронт була до 72-ї бригади приблизно в середині березня 2022 року», — розповідає Анна Калюжна.

На що варто зважати воєнним репортерам-початківцям? 

«Кожен журналіст має розуміти, для чого він це робить. Мене редакція нікуди не посилає, я сама хочу їхати. Вважаю, що якщо військові можуть там перебувати 24/7, то чому я не можу поїхати, щоб показати реальну війну, а не в кущах записати когось про те, як це було?» — розмірковує Анна. 

Водночас головний принцип журналістів зараз — не нашкодити, каже репортерка: «Це не тільки “не показуй позиції” чи “не пиши, біля якого села Леопарди стоять”. Це й не стати тим, кого військові ще мають витягувати, доставляти кудись під час обстрілу замість того, щоб виконувати операцію чи витягувати свого побратима. Тобто ти маєш плюс-мінус могти про себе подбати. Треба вмикати критичне мислення й наперед думати, яка вірогідність того, що станеться щось погане».

Вугледар, липень 2023

Важливо бути готовим чути приходи й виходи артилерії, дуже швидко їх розрізняти. Також, коли працюєте з військовими на бойових позиціях, то, каже Калюжна, інколи безпечніше не використовувати наліпки PRESS, бо це демаскує. За її словами, важливо слухатися військових у питаннях безпеки.

Ще одне правило — не брати на виїзди на нуль гаджети, якщо в них багато даних, листування з військовими тощо. Подумайте наперед, що ви зробите з уже відзнятим матеріалом, який може нашкодити військовим, якщо потрапить у руки ворогу. 

Калюжна згадує ситуацію в Мар’їнці: «Я знала, що наші тримаються ледь не на камінчику, бо стоять до росіян упритул. Ми пішли з командиром. Я йому дуже вдячна, що він дуже сміливий ротний і взяв з собою, але я думаю: “Ми ж не спитали, де ворог, а де ми”. От ми біжимо за ним і, не дай Боже, щось із ним стається, що нам робити? Ми навіть не розуміємо, де наші стріляють, де не наші. Так робити не можна, треба завжди дізнатися, де ворог, а де ми». 

Мар’їнка, червень 2023
Мар’їнка, червень 2023

Візит журналістів шокував бійців, бо до них не приїжджали бозна-скільки. А ще вони вели страшний бій у кількох метрах від росіян. «Боєць у весь голос кричить: “Міша, іди інтерв’ю давать будеш”. Ще раз: це у 20 метрах від росіян! У мене великі очі від розуміння, що росіяни можуть це почути, й одночасно питання: “Що я буду робити зі своєю карткою, куди ми записували матеріали, якщо вона потрапить до росіян?”», — розповідає журналістка.

Воєнкорам треба подбати про спорядження:

Обов’язково, на думку Калюжної, пройти елементарні курси такмеду та якоїсь довійськової підготовки чи військового вишкілу. «Я, наприклад, пройшла курс молодого бійця, де вивчала мінну справу, як що відрізнити, що треба робити, коли летить, як тримати зброю», — ділиться журналістка.

Пресслужби й допуск на лінію фронту

«Офіційно ми маємо все погоджувати через пресофіцерів. Якщо воєнкори-початківці хочуть, аби не було проблем із акредитацією та щоб їм адекватно сказали про певні безпекові аспекти, то варто працювати тільки через пресофіцерів. Фактично вони турбуються про життя та здоров’я журналістів. Коли працюєш через пресофіцера, то ти можеш бути майже спокійним, що тебе не відправлять туди, де тебе стовідсотково вб’ють», — пояснює Калюжна. 

Водночас вона впевнена: журналістам неможливо конкурувати з пресслужбовцями. «Пресслужба бригади має набагато більше можливості й ресурсу знімати круті матеріали з війни, бо має доступ до всього, що відбувається на фронті. Це все погоджено, командири в цьому зацікавлені, й не треба мільйон погоджень зі всіма рівнями. Чим далі ми воюємо, тим більше запитів журналістам треба писати, якщо вони хочуть легально працювати й виїжджати на фронт. Пресофіцерів мало, а охочих журналістів — багато. Тож пресофіцери вибирають перевірених людей, із ким вони уже працювали, плюс людей, які мають певну медійність, бо бригада хоче, щоб її знали та бачили», — пояснює журналістка. 

Під Кліщіївкою, травень 2023
Під Кліщіївкою, травень 2023

Але журналістам є що додати. Бо у бригад акцент зазвичай на екшені, а не на персоналіях. Тож завдання журналістів, на думку Калюжної, — показати обличчя, розкрити людей. Для журналістів це може стати перевагою. 

Пресофіцерів варто «штурмувати», наполягати. Якщо ви вважаєте, що цей матеріал треба зробити, розповісти саме цю історію — витратьте свій час на розмову й переконання. 

«Іноді на найбільш очевидні питання виринають суперові відповіді. На прості питання ти найчастіше отримуєш відповіді, які варто почути авдиторії. Єдине: я завжди проти того, щоби питати людину в пригніченому стані, аби не нашкодити ще більше», — ділиться досвідом репортерка. 

Щодо сприйняття жінки на фронті — різниця у ставленні до журналістів і журналісток від воїнів є. «Бійці, особливо, коли вони не бачили пів року нічого, крім окопів, бруду й жаху війни, насамперед бачать жінку, а не журналістку та професіоналку. І зрозуміло, що вони намагаються проявляти себе по-джентльменськи, але як правило це обмежується поданням руки й “може вам каву?”, “не лізьте туди, бо вам же важко” та іншими репліками. Я не сприймаю це, як сексизм», — розповідає Анна. 

Психологічний стан: біль від втрат і «переможенька»

«За цей час я втрачала однодумців і приятелів, близьких друзів. Ти знайомишся з людиною й починаєш спілкуватися, а далі — за неї хвилюватися. І так у більшості українських воєнкорів: накриває дуже сильно, коли гине хтось із тих, кого ти знімав. І ти сидиш, припустимо, на Різдво вдома у батьків і плачеш, бо загинули бійці в Мар’їнці, яких ти два тижні тому знімав. Але не кажеш рідним, що трапилося, бо не хочеш засмучувати рідних жахливими новинами», — зізнається журналістка. 

Під Кудюмівкою після роботою з ППО, червень 2023
Під Кудюмівкою після роботою з ППО, червень 2023

До повномасштабного вторгнення вона була в опозиції до політиків і завжди намагалася зловити їх на гарячому, розкопати певні порушення. «Через увесь цей негатив я думала, що я не можу писати взагалі позитивні матеріали. Зараз показую позитивний бік боротьби: те, як люди протистоять росіянам до останнього, й міста залишаються українськими. Або знімаємо бійців, які такі ж люди, як і ми, які не тримали зброї до 2022 року, але потім вони пішли захищати», — пояснює Калюжна й додає: без «зради» все ж не обходиться, адже треба розказувати і про проблеми на кшталт відсутності ротації в підрозділах. 

Працює журналістка і з цивільними темами, бо фіксує злочини росіян і знімає репортажі з деокупованих сіл у прифронтовій зоні. «Я не уявляю, як я зараз буду писати на тему зі свого минулого життя. Мені складно до цього повернутися, тому що я два роки живу зовсім в іншій парадигмі, займаюсь іншим, і решта всього мені здається менш важливим. Бо все в цивільному житті легко виправити: всіх можна посадити, конфіскувати, можна переписати мільйон законів тощо. А те, що відбувається “на нулі”, часто вже неможливо виправити. Там ідеться про життя людей. Тому фронт — найвищий пріоритет», — зізнається Калюжна. 

Під Мар’їнкою, грудень 2022
Під Мар’їнкою, грудень 2022

Журналістка помічає дисонанс між життям на фронті, навіть у прифронтових містах, і життям в умовно тилових містах.

«Воно мене психологічно тригерить, але я розумію, чому все так. Я прочитала “Данину Каталонії” Орвелла і просто зрозуміла, що, на жаль, усі війни відбуваються однаково: люди звикають, забувають. Але хотілося б щоб у нас було інакше», — ділиться Анна. 

Як триматися? Робити щось, каже Калюжна: «Якщо емоційно важко, то піди до терапевта, поплач, але роби щось для перемоги. Адже якщо ми програємо, наслідки будуть катастрофічними». 

Херсон, 3 дні після звільнення
13 листопада 2022
Херсон, 3 дні після звільнення, 13 листопада 2022

Більше про роботу українських журналістів на війні:

війна | воєнкор