Багато людей працює в журналістиці так завзято, що опиняються на межі своїх можливостей. І хоч начебто все виходить, хто як не українці 2024-го знають: рано чи пізно ігнорування реального психологічного стану починає сильно заважати. Цьогоріч «Медіамейкер» побував на багатьох конференціях та послухав різні панелі, і на кількох говорили важливі речі про те, як не дати собі вигоріти.
Всесвітній конгрес та фестиваль медіаінновацій 2024 від Міжнародного інституту преси (IPI) цьогоріч відбувався в Сараєві. Ключова тема була передбачувана: «Орієнтуючись у кризі: журналістика в переломний момент». Серед багатьох розмов про кризовий менеджмент згадували і про виклики сфери для психіки та навчання з ментального добробуту. Своїм досвідом там поділилися менеджер із безпеки глобальних новин Agence France Press Жан-Марк Можон і керівниця відділу навчання та розвитку британського незалежного медіа Volant Media Лінн Пауло.
Також щороку в італійському місті Перуджа відбувається Міжнародний журналістський фестиваль (International Journalism Festival або IJF). 2024-го кілька панелей присвятили добробуту та ментальному здоров’ю в медіа, водночас на одній із них прицільно поговорили про дуже практичні способи подбати про себе. Про це розповідали медіаконсультантка Ханна Сторм та заступник редактора The Financial Times Джон Кроулі — співдиректори мережі підтримки ментального здоров’я в медіа Headlines Network, яка популяризує цю тему через подкасти.
Ми вирішили підсумувати прості поради й досвід із кількох панелей, щоб нагадати: психічне здоров’я — це база, основа і фундамент якісної журналістики.
Чому треба вчити команду працювати зі своїм ментальним здоров’ям
Серед багатьох аргументів за підтримання ментального здоров’я в компаніях на всіх панелях, присвячених цій темі, спікери згадували про конкретні цифри вигоди від цього. Медіаконсультантка Ханна Сторм каже, що згідно з дослідженням 2022 року, проведеним Deloitte спеціально для британських компаній (не тільки для медіа), у середньому за один фунт стерлінгів, інвестований у психічне здоров’я, можна отримати прибуток 5,30 фунтів стерлінгів.
«Це не ракетобудування, друзі. Тож нам потрібно нормалізувати ці розмови в редакціях, а зараз ми цього не робимо», — додає Сторм.
Варто зазначити, що у свіжому звіті Deloitte, який вийшов незадовго після виступу спікерів на конференції у Перуджі, ця сума становить уже 4,7 фунта.
Менеджер із безпеки глобальних новин AFP Жан-Марк Можон також зачепив тему важливості навчання. Він каже, що витрати на нього точно не можуть бути зайвими: «Є відома цитата, не впевнений, чия — якщо ви думаєте, що освіта коштує дорого, спробуйте невігластво».
Крім того, що превентивне навчання — це економічно вигідно, спікери обох конференцій наголошують: воно насправді підвищує довіру серед колег (адже ви всі пройшли навчання та знаєте, що допоможете одне одному в разі чого) та може буквально врятувати чиєсь здоров’я або й життя.
Навчайте менеджмент різних рівнів
На думку Лінн Пауло — керівниці відділу навчання та розвитку Volant Media — дуже важливою для підтримання ментального стану команди є «сила управління», тобто менеджери. Тому потрібно навчати менеджерів не тільки середньої ланки, а й топменеджмент.
Вона пояснює: колеги можуть виявити проблему й запобігти серйознішим наслідкам, які слідують за вигоранням чи довготривалим стресом. Керівництво так само часто спілкується із працівниками віч-на-віч, до того ж має інструменти, аби допомогти конкретними діями.
Попри простоту й очевидність цієї поради, з певних причин така практика досі не є повсюдною, і медіа не навчають чи не спонукають навчатися менеджмент. Лінн Пауло називає кілька проблем, які можуть зупиняти процес: через швидкий темп сфери ці розмови або дуже короткі, або не надто часто відбуваються.
Також часто присутній страх сказати щось не те. Коли працівник відкрито каже «Я не справляюся», керівники переймаються, що зреагують чи підтримають неправильно. Тому можуть уникати такої людини, бо від подібних розмов буває незручно, або вони не відчувають, що здатні допомогти. Але Пауло наголошує:
«Деякі проблеми пов’язані з тим, що відбувається з їхніми сім’ями вдома. Тобто це не обов’язково [проблеми] в редакції. Ми нічого не можемо з цим зробити. Але [допоможе] мати когось, хто вислухає, щоб умовно я знала, що я не самотня…[У Volant Media] ми вчимо, як правильно вести такі бесіди».
Тобто головна думка Лінн Пауло в тому, що найкраща допомога — аби якомога більше людей на різних рівнях могли визначити, що з колегою щось коїться.
Тоді й ті працівники, які будь-яким чином страждають, знатимуть, що навколо є до кого звернутися й вони не цілковито самотні.
Як може проявлятися стрес і чому він має більше впливу, ніж здається
Другий співдиректор Headlines Network Джон Кроулі згадав цікавий факт: у Великій Британії компанії юридично зобов’язані дбати про безпечне місце для психічного здоров’я людей, щоб вони могли працювати в новинних організаціях. Він стверджує, що така вимога існує і в багатьох інших країнах. На думку і його, і Ханни Сторм, крім юридичного, ще моральний імператив спонукає щось робити у цьому напрямі. Але дуже часто моральних імперативів недостатньо, щоб редакції справді почали діяти.
Джон Кроулі наводить деякі цифри, зібрані ще до пандемії коронавірусу його колегою Сарою Ворд-Ліллі — колишньою головною редакторкою BBC, сертифікованою тренеркою та менторкою із травми й ментального здоров’я. Оскільки цифри не нові, Кроулі радить доплюсувати до них ще кілька десятків. 21 % людей радше скажуть, що захворіли, ніж що страждають через стрес. Водночас 14 % звільнилися через стрес на робочому місці. Майже 4 з 10 розглядали таку можливість. Ще 30 % не можуть відкрито зізнатися керівнику, що перебувають у стресі.
Тобто це все ще табу, і журналісти бояться, що їх не візьмуть на роботу, бо вважатимуть недостатньо «сильними».
Люди бояться говорити про свій досвід психічного здоров’я, бо переймаються, що не отримають наступне відрядження чи підвищення, що це вплине на їхню репутацію тощо. Але острах здатися «не таким крутим», як треба для журналістики, може знизити якість власне журналістики.
Стрес, травма, вигорання: безпосередній вплив
Ханна Сторм каже: якщо замислитися над тим, як стрес впливає на нас як на особистостей, то стане очевидно, що це має вплив і на спільноти, для яких ми працюємо. Тому що коли ми не можемо добре займатися своєю справою, то й не зможемо створювати матеріали бажаного рівня.
«Я забуваю речі, коли вигораю. Можу почати речення й на половині забути, що хотіла сказати. Це може бути також через те, що я жінка в менопаузі, але, найімовірніше, це вигорання», — ділиться своїми симптомами Сторм.
Лінн Пауло висловила схожу тезу. З закінченням локдауну у Volant Media провели сесію про ознаки та симптоми вигорання. І хоча вона не журналістка, у процесі навчання Лінн помітила деякі ознаки й у себе: «Я ще не дійшла до повного вигорання, але впізнала його через брак сну. Тоді я також зрозуміла, що, можливо, більше тиснула на мою команду, бо працювала навіть уночі».
Читайте також: Профдеформація та стреси. З чим стикаються журналісти під час роботи з чутливими темами та як це впливає на них
Жан-Марк Можон спостерігав дуже різні випадки впливу травми в AFP. Понад рік тому в Україні росіяни вбили його колегу Армана Солдіна. «Арман був дуже особливим персонажем, його любили багато людей. Він працював у різних бюро в мережі: у Римі, Лондоні. І різноманітність способів, у які через його смерть постраждали колеги в різних куточках світу, раптово виявила масштаби допомоги, яку треба було надавати всім цим різним людям у компанії. Від тих, хто був із ним, коли його вбили, до тих, хто працював із ним багато років тому в Римі, але зараз базується в Гонконзі», — згадує Можон.
У AFP досі шукають і працюють над оптимальним навчальним планом для всієї мережі, але головний висновок — що запитів на різнопланову допомогу насправді навіть більше, ніж може здаватися.
Вигорання — стрес на роботі
За словами Джона Кроулі, вигорання може прийти й піти — тобто воно не є стабільним станом і може залежати навіть від того, з яким настроєм ви прокинулися. Для цього може не бути очевидних причин.
Загалом це явище на робочому місці ВООЗ визнала лише 2019 року. «Багато лікарів насправді не вважають це терміном, але я думаю, що це те, що ми всі знаємо й відчуваємо», — додає Кроулі.
Вигорання — це сукупність переживань, викликаних тривалим некерованим стресом на роботі. Якщо його не лікувати, воно може вплинути на наше здоров’я та продуктивність, тому це часто непомічена, але дуже поширена професійна небезпека.
Ханна Сторм каже, що це не обов’язково може статися лише на «традиційному» робочому місці — тобто в редакції. Фрилансери в медіа часто самі по собі, тож їм може не вистачати певної солідарності чи нетворкінгу серед колег із такою ж зайнятістю, тоді як медійники в редакціях можуть її отримати. Тож таке професійне поняття, як вигорання, нині розмивається й може стосуватися різних працівників із різним графіком.
Що мінімально можна робити, щоби стало краще
«Психічне здоров’я англійською мовою починається із двох літер — M та E (mental health). Також англійською слово із цих букв, тобто me, означає “я”. Отже, психічне здоров’я буквально починається з мене», — каже Ханна Сторм.
Це може здаватися егоїстичним, адже в журналістиці постійно трапляються дивовижні та емоційні історії, які розповідають наші герої. Але ми не принесемо користі нікому, якщо не дбаємо про себе. Тому почати можна з базового догляду за собою, яким, як не дивно, ми під час роботи нерідко нехтуємо.
«Це схоже на “психічне здоров’я 101” [вираз, що означає базовий, початковий рівень, — ред.], і іноді мені соромно нагадувати про це людям. Але треба робити перерви під час роботи, незалежно від того, чи робимо ми щось, що наражає нас на потенційну вікарну травму [коли людина страждає, бо глибоко співчуває іншим, — ред.], чи займаємося чимось буденнішим, чи їдемо кудись на репортаж. Ми маємо нагадувати собі, що потрібно їсти й пити», — підсумовує спікерка.
Також нам може здаватися, що робота надто важлива, аби брати відпустку й відпочивати. Іноді це справді не вийде зробити просто зараз. Водночас Ханна нагадує: ніхто не даватиме премію за те, що ви не берете вихідних.
Якщо знову згадувати про «силу управління», Лінн Пауло — керівниця відділу навчання та розвитку Volant Media — теж нагадує про базові поради, як із мінімальними зусиллями покращити стан команди. Наприклад, не нехтувати звичайними зустрічами з підлеглими: «Я думаю, що люди працювали дуже ізольовано [віддалено внаслідок пандемії], і до певної міри це призводило до конкуренції…Познайомтеся зі своєю командою трохи ближче. Перша допомога у сфері психічного здоров’я полягає в тому, щоби поруч постійно було кілька людей, до яких можна звернутися. Можливо, інші помітять це у вас раніше, ніж ви самі».
Для своєї книги Ханна Сторм спілкувалася із психологинею та керуючою директоркою-засновницею Dart Center Asia Pacific Кейт МакМахон. Серед іншого, МакМахон розповідала, що висвітлення зміни клімату може сильно вплинути на психічне здоров’я медійників. Бо масштаб проблеми й наслідків, які вона матиме, може фруструвати й навіювати відчуття безсилля. Адже як ти, журналіст, можеш допомогти в такій великій кризі? Схожі емоції часто згадують українські медійники в розмовах про вплив російської війни на нашу психіку. Через частоту обстрілів, просування військ на фронті та постійні «аналітики» про невеселі перспективи може видаватися, що робота не має сенсу або ж не є настільки важливою, якщо це, умовно, не військова кореспонденція.
За порадою психологині, оскільки в терапії часто радять зосереджуватися на речах, які можемо контролювати, за таким же підходом треба фокусуватися на історіях, які можемо висвітлювати. Тобто на темі, яку ми безпосередньо зараз опрацьовуємо, і на результаті, який вийде з матеріалом. Водночас вона радить сприймати свій внесок із перспективи часу. «Можливо, ми не можемо вплинути на погоду, змінити державну політику за допомогою однієї конкретної історії. Але можемо відіграти певну роль у цьому з часом», — додає Сторм.
Загальні правила для всіх
Менеджер із безпеки Жан-Марк Можон каже, що в AFP працює більше ніж 3000 журналістів із понад 160 країн. Тож агенція дуже добре знає, що немає ідеального або єдиного правильного тренінгу чи навчання, які задовольнять таке різноманіття медійників. Попри це, деякі загальні правила все ж допомагають принаймні контролювати умови, спільні для більшості працівників.
Наприклад, агенція навчає співробітників оптимальніше використовувати робочі пристрої, системи та застосунки, тому що вони можуть бути джерелом зайвого стресу. Для цього розробляються нові правила, що можна використовувати, а що ні, як впорядкувати всі застосунки. Також як ними користуватися, коли з’являється нова платформа, де треба бути присутнім. Зокрема є правило, що новинки вводять не для того, аби доповнити список наявних платформ, а щоби нові майданчики чи застосунки з користю замінили старі. Інакше потрібно було б тримати все увімкненим увесь час, а це не може бути добре для здоров’я.
Серед інших зайвих причин для дискомфорту Жан-Марк Можон згадує: деякі люди відчувають себе зобов’язаними відповісти на лист, навіть якщо отримали його о третій ночі. Не всі завжди сплять так пізно, до того ж робота в медіа може іноді тривати цілодобово. Тож, імовірно, знайдеться хтось, хто не спить і відчує, що повинен відповісти.
Тому в AFP вчать людей нових правил внутрішньої комунікації та правил, коли можна писати з робочими питаннями.
Вони навчають репортерів, особливо тих, хто працює з фото- й відеомонтажем, у соцмережах і фактчекінгу, як поводитися з насильством у контенті. Наприклад, що треба зменшувати розмір фото. Якщо ви знаєте, що на вас чекає партія дуже жорстоких зображень, або така специфіка події, зменште розмір зображення, перш ніж точно зрозумієте, чи безпечно працювати з ним. Також можна вимикати звук на відео. Адже часто одна з найнеприємніших речей у роликах із соцмереж — це автоматичне відтворення звуку.
Підсумовуючи, менеджер із безпеки глобальних новин AFP знову наголошує: важливо, щоби була сама можливість пройти будь-яке навчання. Формат чи інформація може не підходити всім членам команди, або ж у фідбеку працівників ви не почуєте про її неймовірну користь. Водночас це не завжди означає, що навчання не спрацювало. «Коли ви організовуєте зустріч, чи то у вашому відділі, бюро, чи просто між керівниками та працівниками — якщо вона спрацювала для однієї людини у групі, це вже щось. Можливо, наступна зустріч спрацює ще для двох людей, а потім — для двох інших. І ми не обов’язково дізнаємося про це. Ключовою є ідея запропонувати різноманітні рішення [щодо навчання про ментальне здоров’я]», — каже Жан-Марк Можон.
Подихайте
Попри те, що більшість згаданих експертами обох конференцій порад є напрочуд простими, ми переважно ігноруємо їх. Можливо, якраз через їхню простоту, а може — бо не впевнені, що вони допоможуть. Ще частіше трапляється, що для людей піклування про менталку багато важить на словах, але мало справді доходять до діла. Сторм сказала про це мовою оригіналу виразом: «A lot of people talking the talk, but fewer walking the walk».
Вона продовжує: це порада з розряду «капітан очевидність», але дихання — дуже важливе. Є різні способи нагадати собі подихати, щоб відволіктися й перелаштуватись. Експертка порадила використати таку дихальну техніку, як «намалювати» прямокутник навколо країв вашого ноутбука.
Якщо перед вами ноутбук, треба зробити глибокий вдих і відміряти для нього умовний таймер — поступово провести поглядом верхньою лінією екрана з одного боку в протилежний, наприклад, зліва направо. І вдихайте, поки не відміряєте правий бік екрана донизу. Далі треба видихати, проводячи лінію поглядом уже нижнім боком вашого екрана і зліва доверху. Треба зосередитися подумки на кожному вдиху й видиху протягом кількох секунд. Це також допомагає заземлитися, якщо є відчуття тривоги.
Шукайте себе поза роботою
Ханна Сторм цікавиться: коли ми представляємося комусь, то як часто говоримо «Привіт, я журналіст/ка»? Адже вона раніше робила це постійно: «Це була абсолютно вся моя ідентичність. І це було нездорово». Для пояснення Ханна проводить аналогію із професійними футболістами, які все життя присвячують одному заняттю. Але раптом отримують травму й більше не можуть займатися футболом.
Так само із травматизацією та вигоранням у журналістиці — коли нею вже неможливо займатися, у тебе не залишається жодної іншої ідентичності. Тому для нас дуже важливо мати ще щось, інше заняття й інтереси. Набір хобі й позаробочих активностей необмежений. Для мотивації спікери згадували себе та свої вподобання. Джон Кроулі, як не іронічно, займається футболом. Так само у спорті і Сторм.
«Я займаюся дивним видом спорту, який називається дуатлон. Тобто біг, їзда на велосипеді й потім знову біг…тому що одного бігу, вочевидь, недостатньо», — жартує Ханна Сторм. — Ще я працювала із групою журналістів з України, і ми говорили про те, чим ще займаємося [крім журналістики]. Дехто з них в’язав гачком».
Усім потрібно знайти щось своє поза межами журналістики.
Терапевтичний ефект криється у можливості спрямувати свої думки, переживання, емоції на щось інше, чим мозок не зайнятий левову частину кожного робочого дня. До того ж це важливо й з інших причин: через розширення кругозору, самовираження, фізичну активність, соціалізацію. Тож спікери заохочують подумати про те, чим би ви хотіли зайнятися крім роботи, і що хотіли би спробувати або вже пробуєте й можете розвивати далі.
Про тренд на ментальне здоров’я в розрізі поколінь
«Мені 47 років, і я “виріс” на роботі, де багато моїх рольових моделей, зокрема у висвітленні конфліктів, працювали із психічним здоров’ям на рівні “прикінчити” пляшку віскі. Нове покоління зараз зовсім інше. Вони дуже раді говорити про проблеми психічного здоров’я», — розмірковує менеджер із безпеки глобальних новин AFP Жан-Марк Можон.
Цим він підсумовує, що було не так із підходом до піклування про психіку в репортерів «старої школи». Те, що нове покоління медійників нині має значно свідоміше ставлення до такої потреби — це чудово. Водночас він нагадує, що ці люди зараз працюють у редакціях разом. Тож не варто шукати універсального підходу до безпекового навчання журналістів, бо його не існує.
Спікери в Перуджі у схожий спосіб згадували про цю різницю. І Ханна Сторм, і Джон Кроулі — представники покоління X. За їхніми спостереженнями, видно помітну різницю між ними, бумерами, зумерами й міленіалами.
І саме зумери створюють підґрунтя для змін у цій розмові, тому що набагато більше вміють показувати та висловлювати свої почуття.
Це може навіть викликати негативну чи насмішкувату реакцію, додає Кроулі. Адже вони починають працювати з такими переконаннями й відповідними очікуваннями, а потім потрапляють до редакції. І з них мало не сміються, коли вони запитують: «А де ж моя підтримка ментального здоров’я?».
«На одному з перших семінарів, який ми провели, ми працювали з багатьма різними групами. До нас звернулася жінка із досить великої британської новинної організації. І вона сказала, що це їхня перша перевірка психічного здоров’я», — пригадує Кроулі. На жаль, досі таких компаній не бракує. Але з появою щоразу більшої кількості молоді в редакціях піклування про себе ставатиме все звичнішим.
