Після початку повномасштабного вторгнення ми бачимо різноманіття жанрів і форматів, які допомагають відображати дійсність. Марія Титаренко, журналістка та лекторка художнього репортажу, цитує слова літературознавиці Ірини Старовойт про те, що тепер ми всі пишемо з місця злочину. Водночас у репортажистиці, на відміну від документування, з фактами працюють інакше. 

Журналістам досі складно однозначно дати відповідь, скільки емоцій дозволено в матеріалах і чи можна автору бути героєм свого репортажу.

Про документування й можливості художнього репортажу як жанру літератури свідчень на фестивалі «Книжковий арсенал» 2024 року розмовляли Марічка Паплаускайте — журналістка, співзасновниця групи видань The Ukrainians Media й шеф-редакторка друкованого Reporters; Мирослав Лаюк — письменник, документаліст, репортер; Богдан Логвиненко — засновник Ukraїner, журналіст і письменник; Євгенія Нестерович — керівниця Post Bellum Україна, культурна менеджерка та критикиня й Ангеліна Карякіна — журналістка, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу.

Репортажисти — (не) документалісти

«Книжка — це не тільки те, що зберігає пам’ять, а й те, що актуалізує її. Коли говоритимуть, що вони [світ, — авт.] нічого не знали та не бачили, ми маємо підготувати можливість для емоційного впливу. Цей вплив буде не маніпуляцією, а пригадуванням», — каже Мирослав Лаюк. Він наголошує, що глобальна мета у зборі свідчень — поставити на поличках у Гаазі українські книжки.

Попри важливість впізнаваності України у світі, не кожен репортаж є документуванням воєнного злочину й не кожна історія, навіть історія страшного насильства, є воєнним злочином. Ангеліна Карякіна каже, що робота з документуванням передбачає точний перелік запитань із деталями. Журналісти ведуть розмову з героями інакше, обираючи лише те, що складатиме історію, про яку вони хочуть розповісти. Євгенія Нестерович додає, що перше інтерв’ю має бути для документування злочинів. Те, як людина перший раз розповіла історію, часто впливає на те, як вона розкаже її далі. Тож порядок запитань у першому інтерв’ю мусить бути правильним.

Проте насправді відбувається так, що перше інтерв’ю з людиною може відбутися через рік після подій. Крім того, каже Богдан Логвиненко, людина може проговорити події з родичами чи знайомими. Такі свідчення будуть не зовсім коректними, оскільки чим більше часу проходить від самої події, тим більше людина може несвідомо маніпулювати фактами. 

«Так влаштована наша пам’ять: ми, на жаль, обираємо кращі історії й підбираємо для себе кращу роль. Тому чим швидше відбувається фіксація події, тим об’єктивнішою вона є», — каже Богдан Логвиненко.

Також, каже Нестерович, люди можуть змінювати свої свідчення після того, як подія завершилася. Керівниця Post Bellum Україна, що займається документуванням та збереженням історій людей під час війни, наголошує на відчутті занурення в ситуацію: коли людина усвідомлює себе дієвою частиною ситуації, а не відсторонено описує подію. Крім того, усні історичні свідчення про попередню війну збиралися щонайменше через 20 років після того, як усе закінчилося, а очевидці подій уже утвердилися в тому, що вони про це думають і що пам’ятають.

Наразі вже задокументовано приблизно 120 000 воєнних злочинів, деталі яких лунають постійно. Через це власні спогади людей часто перемішуються з медійними. 

Карякіна розповідає, що юридична команда ініціативи з документування воєнних злочинів The Reckoning Project ставила перед собою дві мети: розповідати історії та доводити справи до судів. Зокрема, у квітні 2024 року команда проєкту та свідок із України подали кримінальний позов щодо тортур із боку росіян до Федерального Суду Аргентини. Проте це дві різних роботи: передача свідчень у суди й вимагання покарання та висвітлення подій, через які світ дізнаватиметься, що відбувається в Україні. 

«Історія родини Межевих, де батько зміг повернути своїх трьох дітей, яких росіяни з Донецька відвезли в Росію, підняла тему депортації дітей і всієї схеми викрадення. Мені складно уявити інший наш кейс, із яким ми працювали як із кейсом документації свідка, що мав стільки впливу», — говорить Карякіна. Вона додає, що сила репортажу й історії може вплинути на громадську думку певної країни. Зокрема, історія про Ягідне, де протягом місяця понад 300 людей тримали заручниками в підвалі школи, матиме таку ж силу, як свідчення всіх жителів Ягідного, які пройшли через це (історія про підвал смерті в Ягідному помістили на обкладинку видання TIME, — авт.). 

«Зараз ми збираємо свідчення в дуже різні способи. Питання буде в тому, як надалі ми їх опрацьовуватимемо. Це сотні годин розмов, в яких очевидно є дуже багато важливого. Водночас, щоби скласти враження, легше прочитати репортаж, аніж ознайомитися з цими сирими матеріалами», — каже Нестерович.

Читайте також: Як українські журналісти розслідують воєнні злочини — 4 кейси

Документування емоцій

Репортажистика — це спосіб фіксувати сучасну історію не лише через події, але й емоції. Документалісти, навпаки, нейтралізують емоційну сторону. 

«Тексти, які публікували на початку повномасштабного вторгнення, були більш емоційними. Так ми прослідковуємо відчуття моменту — як ми переживали тоді… Перший після початку повномасштабного вторгнення журнал Reporters, який ми видали, вийшов очевидно болісним й емоційним. Пізніше одна з наших читачок сказала, що хоче зберегти цей випуск для своїх майбутніх дітей, щоб ті могли вчити історію не з підручника історії, а саме з таких текстів про людей», — розповідає Марічка Паплаускайте. 

Читати більше: Чому жанр літературного репортажу є особливо важливим під час війни

З письменницького погляду, каже Мирослав Лаюк, основна річ у репортажі — це історія. Якщо ця історія якісна, її можна подати в дуже різний спосіб. Наприклад, як відео у Stories в Instagram із котиком у Херсоні під час затоплення. 

У світових медіа стає все менше місця для України, а тому потрібно бути винахідливими, шукаючи ці місця. Дуже багато героїв розказали свої історії, але ці історії продовжуються…І вони не менш карколомні, ніж ті що розказували до цього», — каже Лаюк. Він додає, що наразі емоція значно сильніша за сухі факти.

«Уявімо, що 9 березня 2022 року у місті Маріуполі немає фотографа Євгена Малолєтки продюсерки Василіси Степаненко й оператора Мстислава Чернова…Ми живемо у світі, де немає фіксації — немає події. Того ж дня авіабомба знищила багатоповерхівку в Ізюмі, де загинуло приблизно 50 людей, але про це знає не так багато людей. Фото з Маріуполя розлетілося всіма світовими медіа, проте ми не знаємо про можливі інші пологові будинки, куди теж могло прилетіти… Репортажисти не тільки фіксують події, а, звісно в метафоричному сенсі, створюють їх», — розповідає Лаюк.

Об’єктивність героя і вибір автора

Оскільки журналісти роблять історії з війни публічними, на них, окрім етики, лежить відповідальність щодо висвітлення правди. Попри збір фактажу та фактчекінг на місцях, автор у репортажі все одно несвідомо маніпулює. Наприклад, Мирослав Лаюк каже, що обираючи героя, журналіст може керуватися навіть колір светра на ньому. Євгенія Нестерович наголошує, що не кожна спроба зафіксувати щось — це документування. 

На Ukraїner працювали із репортажами, в яких автори знаходили підтвердження того, що герої занадто сильно маніпулювали фактами. Такі матеріали видання не опублікувало.

«У деяких випадках ми беремо різних героїв, в яких запитуємо про одну й ту ж ситуацію. Проте є історії, де ми не маємо можливості перевірити факти й покладаємося на власне відчуття того, наскільки герой може розповідати свою історію щиро», — говорить Логвиненко.

Карякіна бачить бажання митців працювати з темою війни. Щоразу, коли з’являється художній твір на цю тему, виникає багато дискусій у соцмережах. Журналістці цікаво спостерігати за тим, на які больові точки це натискає у багатьох людей. У кожного був свій унікальний досвід, тому рефлексії щодо пережитого часто відрізняються: «Ми перебуваємо в моменті, який не можемо відділити від себе й подумати над ним», — каже Ангеліна Карякіна. 

Воєнна репортажистика й особисті досвіди

Першою на події реагує поезія, яка реконструює дійсність, далі есеїстика, а потім художній репортаж. Марія Титаренко каже, що книжковий і медіаринок заповнив воєнний репортаж. Зокрема, з’явився поетичний воєнний репортаж, а в текстах, як-от у «Позивний для Йова» Олександра Михеда, з’являється все більше власних роздумів від авторів, що нібито вважається поганим тоном у репортажистиці. Український воєнний репортаж вибудував свою специфіку та свої особливості. Зокрема, в Україні воєнна репортажистика стає оперативною літературою — автори швидко пишуть і публікують свої роботи про останні події. Це відрізняє її від американського чи польського репортажу, над яким автори працюють місяцями. 

Головна зміна, про яку каже Марічка Паплаускайте: автори все частіше стаютьгероями своїх текстів.

«У перші місяці повномасштабного вторгнення журналісти з різних куточків України висвітлювали події на місцях. Наприклад, Віра Курико [репортерка, авторка Reporters, — авт.] в оточеному Чернігові описувала, як переживати війну в рідному місті, яке бомбардують із літаків… Люди опинилися в абсолютно нетипових ситуаціях, а тому хотіли поділитися своїм досвідом», — пояснює Паплаускайте. Вона каже, що ставити себе головним героєм у розповіді стало нормою, оскільки ми всі стали свідками цієї історії й відчули на собі відповідальність розповідати про події довкола нас.

Читати більше: «Шукаємо сенси поміж фактами». Як працює Reporters — єдиний в Україні журнал літературного репортажу

Ангеліна Карякіна також говорить, що вважала моветоном ставити себе в текст. Проте і її текст, опублікований у збірці репортажів про воєнні злочини «Найстрашніші дні мого життя», розповідає про її вагітність у Києві.

«Я збирала свідчення вагітних жінок, які пережили бомбардування пологових будинків у Сирії, Чечні й Україні. Навіть після того, як я завагітніла, здавалося, що серед них не моя історія… Проте я зрозуміла, що цінним є не ти в репортажі, а твій досвід», — говорить Карякіна.

Локальні історії

За останні роки ми побачили в українській репортажистиці більше матеріалів із міст. 

«Коли ти приблизно окреслюєш закордонним колегам довжину кордону України та кількість регіонів, які зазнали втрат і руйнувань, то розумієш, що це величезна кількість матеріалів про різні міста та людей… Це гірка причина, з якої ми дізналися про Бахмут, Маріуполь, Лисичанськ, Сєвєродонецьк і Чернігів (і, на жаль, знищені деякі міста, про які ми до того не знали), але це стало хорошим приводом подивитися, хто та про що пише», — каже Карякіна.

Богдан Логвиненко каже, що має інше відчуття — перевідкриття міст не стається, а локальних книжок все ще дуже мало. Ukraїner відкривав регіональні контексти й був чи не єдиним проєктом, який акцентував на регіонах. 

«На жаль, у нас все ще мало локального репортажу, попри те, що локального героїзму в рази більше. Якщо раніше для нас було викликом знайти в деяких регіонах героїв для матеріалів, то тепер це не є проблемою: у цих містах стаються історичні події… Можливо, робота, яку ми робили з Ukraїner до початку повномасштабного вторгнення, стала актуальною знову», — каже Логвиненко. Він додає, що видання єдине розповіло про те, як у Маріуполі створювали храм із найбільшим петриківським розписом, та єдине зробило репортаж, коли росіяни зруйнували цей храм — усі публікували фото та відео Ukraїner.

«Усе ще багато тем і героїв, про яких можна було би написати книжку, зняти великий репортаж, але ми, на жаль, не встигаємо охопити все», — каже Логвиненко. Наразі Ukraїner частково змінило формат і тепер здебільшого працює з воєнними репортажами та матеріалами про підрозділи.

Читати більше: Ukraïner об’єднує мовні версії в один підрозділ. Про що, де та з ким говоритиме Ukraїner International

Ілюстрування історій

Репортажистика часто супроводжується фотографією. На сайтах ми бачимо цілі мультимедійні історії, які мають також аудіо чи відеоскладник.

Авдиторія Reporters може читати довгі тексти без великого мультимедійного складника. Видання від початку робили акцент на візуальній частині репортажу, але фотографії не були просто ілюстративним матеріалом. Паплаускайте каже, що фотографії інколи можуть бути самостійним способом розповісти історію. Крім того, через фотографії найлегше комунікувати з іноземною авдиторією. 

«Інколи ми відправляємо окремо репортера і фотографа, які працюють двома паралельними командами й історіями. Ми намагаємося працювати з формами так, щоб ті доповнювали одна одну», — каже Паплаускайте. 

Логвиненко каже, що часто фотографія в репортажі використовується, щоб читачі могли більше довіряти історії: «Деякі історії, які ми зараз розповідаємо, справді можуть виглядати фантастичними… Кожен вид медіа може нести свою інформацію, тому коли ми [Ukraїner. — авт.] працюємо з серією матеріалів, їх розглядають від формату коротких відео, Reels і TikTok, до формату книжки». Також Ukraїner розміщують у книжках QR-коди через які можна подивитися на ту саму історію, але через відео. 

Тема війни — це дуже чутлива тема, де є велика кількість насильства. Карякіна каже, що форма, якою ми передаємо це насильство, дуже важлива. 

«Ми перенасичені графічним зображенням війни. За два роки ми бачили надто багато крові та надто багато речей, які розхитують психіку, притупляють або оголюють чутливість. Щоразу, розповідаючи про смерть, злочин і насильство, важливо обрати правильну форму: те, що можна показати в тексті, не покажеш на відео, — каже Ангеліна Карякіна. — Іноді в мене не підіймається камера знімати людину в момент коли вона розповідає щось дуже інтимне та складне… Ми хочемо, щоби світ побачив як сильно ми страждаємо та як убивають і калічать наших дітей, тому на кадрах із Гази мертвих дітей тикають у камери. Це крик про допомогу, й безпомічність виходить за всі береги й порушує контроль над тим, що ми можемо показувати». 

Нещодавно серед журналістів відбувалася дискусія, чи етично робити колажі з військовополоненими «до та після полону». Проте колеги втратили не професійність, каже Карякіна, а чутливість.

Читайте більше: Навіщо в медіа зображення та як їх використовувати ефективно?

Нестерович пояснює, що Post Bellum перетворюють записи свідчень у максимально сухий формат. Емоції залишаються тільки у відеопортретах, які за кількадесят років можуть використовувати журналісти. Наприклад, каже Нестерович, було би добре мати такі архіви зі свідченнями активістів після Революції Гідності.

«Добре мати свідчення у всіх жанрах, щоб використовувати це у різних форматах. Іноді репортаж зроблений у форматі Reels має більше сенсу й впливу, ніж довгий лонгрід написаний на основі тієї ж історії», — каже Нестеренко.