На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну увага світу до нас була безпрецедентною. Сотні перших шпальт і прайм-тайм слотів, великих і малих матеріалів, історій і зведень із фронту — і мільйони небайдужих іноземців, які давали нам прихисток і допомогу. Але два роки потому втома від новин про війну наростає, тож у нас усе менше шансів конкурувати з іншими темами на шпальтах чужих видань. Як кореспондентам, які й далі ведуть «українську» тему, утримувати увагу авдиторії? Що ще можна зробити інакше, щоб Україна не зникала з інфопростору? 

Про це CEO The Kyiv Independent Дарина Шевченко говорила на одній із панелей Bucha Journalism Conference 2024 з:

• Ізабель Хуршудян — керівницею київського бюро The Washington Post, яка до того працювала кореспонденткою в московському бюро видання;
• Олівером Керроллом — кореспондентом The Economist, який до того був кореспондентом The Independent у Москві, засновником російського Esquire і випусковим редактором The Moscow Times, а крім того — писав про війну в Україні для іноземних видань ще із 2014 року;
• Пьотром Андрусечком — польським журналістом, який пише для Gazeta Wyborcza і з 2013 року висвітлював події на Майдані, у Криму й на Донбасі;
• Крістіною Бердинських — українською журналісткою, яка після повномасштабного вторгнення почала писати про Україну для іноземних видань;
• Мирославою Гонгадзе — керівницею Voice of America у Східній Європі.

Переказуємо головне з розмови.

Як говорили про російсько-українську війну до 24 лютого?

Як зауважила Дарина Шевченко, багато іноземців почали дізнаватися більше про Україну лише після повномасштабного вторгнення. Хоча у 2013–2014 роках, після Майдану, анексії Криму й початку АТО, був сплеск інтересу й замовлень від редакторів на матеріали про Україну, за кілька років усе стихло. Чи відчули це іноземні репортери й коли саме?

Ізабель Хуршудян стала міжнародною кореспонденткою наприкінці 2019 року. За її відчуттями (навіть під час роботи в московському бюро), Україна завжди була важливою історією, й у The Washington Post виходили матеріали з лінії фронту, а також про перші роки президентства Зеленського та стягування російських сил до наших кордонів. «Україна завжди була в новинах із різними приводами, проте десь 2016 року інтерес почав спадати», — каже журналістка

«Це стається з усіма війнами: спочатку це сплеск зацікавленості, а потім усе стихає, люди все ще борються, але це все більше схоже на заморожений конфлікт, де складніше пояснювати, що відбувається».

Ізабель Хуршудян

Пьотр Андрусечко погодився, що орієнтовно 2016-го стало менше новин з українського фронту, але для Польщі ситуація була іншою, адже це сусід України: «Ми показували, що відбувалося на Донбасі й у Криму, зокрема про репресії кримських татар, про суспільно-політичне життя й корупцію, і про польсько-українські відносини».  

У дискусіях українських журналістів з іноземними про війну в Україні так чи інакше постає питання лексики, якою варто було описувати перші вісім років цієї війни. Хуршудян визнає: мова змінилася. «Ми [іноземні медіа, — Ред.] часто використовували лексику на кшталт “сепаратисти, яких підтримує Росія” чи “проросійські сепаратисти”. Це були редполітики, які встановлювали в багатьох ньюзрумах. Сьогодні ми висловлюємося прямо — “російські сили” тощо». 

Вона зауважує, що у великих медіаорганізаціях на кшталт The Washington Post окремі журналісти не завжди можуть самостійно вирішити, які терміни використати в матеріалах, особливо в ситуації невизначеності. Також журналісти орієнтуються на лексику, якою їхні колеги в інших виданнях описують ситуацію. «Але добре бачити, що опис тих, хто бере участь у цій війні, змінюється», — підсумувала Хуршудян.

Олівер Керролл згадує, що на початку, коли він писав про події в Україні як фрилансер, вибір слів для матеріалів залежав від, власне, видання. «У The Independent я змінив визначення на Russian-backed forces [сили, підтримувані Росією, — Ред.]. Я думав на той момент, що це підходить, але переконати редакторів було важко. Зараз ми можемо сказати proxies [ймовірно, те, що ми називаємо «представники окупаційної влади», — Ред.]», — розповів він.

Докладніше про це: Іноземні журналісти — про роботу в Україні: вплив Москви, коректну мову та втримування фокусу на війні

Забракло контексту

«Цього лютого я була в Україні, й мої редактори казали мені: друга річниця вторгнення, два роки війни… І я мусила їм нагадувати, що це 10 рік війни, й навіть мусила переписати кілька лідів до матеріалів, бо люди не пам’ятали, що це все почалося не 24 лютого 2022 року», — поділилася Мирослава Гонгадзе. На її думку, причина цього — брак знань про Україну, Революцію Гідності й війну. Нерозуміння історичних передумов і потенціалу обох армій, на думку Гонгадзе, призвело до нерозуміння іноземними журналістами й політиками того, як розвиватимуться події на фронті та яким може бути майбутнє України.

Керролл запевняє: його досвід відрізняється від інших іноземних кореспондентів, які базувалися в Москві й писали про Україну, нічого про неї не знаючи. Він уперше побував тут 1997-го й часто приїздив сюди із 2007 року, а із 2014 року регулярно робив репортажі з лінії фронту.

«Звісно, ти бачиш ситуацію з різних перспектив, але їхня наявність — необов’язково щось погане. Просто іноземні кореспонденти мало знали про Україну, тому потрапляли в пастки, створені для них росіянами та їхніми маріонетками, — наголосив британець. — Ми робили в Росії те, що українським журналістам було б небезпечно робити, але дечого ми не могли, тож треба було шукати обхідні шляхи. Наприклад, я ставив деякі речі в кінець матеріалу, щоби це не помітили люди, які читали з Донецька». 

Пьотр Андрусечко наголосив на тому, що польські журналісти мали набагато менше ресурсів, ніж інші великі іноземні медіа. Ще однією проблемою він також вважає недосвідченість тих медійників, які почали писати про Україну після повномасштабного вторгнення Росії: «Скільки іноземних медіа до 2014 року дуже добре розуміли, що відбувається в Україні й чим вона є? Але після 2014-го таких іноземних журналістів стало більше, і це допомогло краще висвітлювати події 2022 року, — впевнений журналіст. — Утім, потреба в медіа була такою великою, що писати про Україну довелося тим, хто, може, і не чув раніше про Україну й не мав досвіду роботи на війні».

Щоби було цікаво і журналістам, і авдиторії

Олівер Керролл вважає: якщо тема цікава журналістові, то і в авдиторії буде більше інтересу. «Наші читачі досі зацікавлені Україною, особливо в тому, що стосується постачання зброї. І це починається з нашої головної редакторки, як справді розуміє, що це критична зовнішньополітична проблема нашого часу. Тому українські теми заохочуються в редакції. Утім, ти не можеш піти проти новинного циклу і сказати: ми хочемо багато України в новинах. Ті, хто ухвалюють рішення, часто скаржаться на брак висвітлення, але ти не можеш згенерувати зацікавленість, скаржачись на її відсутність», — пояснює журналіст і наводить цифри: якщо в перші дні великої війни The Economist публікував три-чотири матеріали про Україну на день, то нині це одна-дві статті на тиждень.

Читайте більше з дослідження про те, як змінюється ставлення до новин про нас у світі 

Мирослава Гонгадзе впевнена, що після повномасштабного вторгнення світ дізнався набагато більше про Україну, але досі не знає її достатньо добре. Адже двох років замало, щоб пояснити всю нашу комплексну історію, до того ж це потребує набагато більше людського ресурсу. Тому нам треба заохочувати іноземних журналістів розповідати історії про Україну в деталях.

«Це справді залежить від окремих журналістів і редакторів, яких це турбує. Тих, хто буде рушіями цих тем у своїх редакціях».

Мирослава Гонгадзе

Звісно, це роблять і українські журналісти, які працюють на західні видання (ми в «Медіамейкері» регулярно розповідаємо такі історії в рубриці «Люди»). Утім, каже Крістіна Бердинських, зарекомендувати себе та здобути довіру до своїх матеріалів — великий виклик для українських медійників. «У багатьох редакцій є враження, що українські журналісти більш суб’єктивні й заангажовані. Було непросто пітчити теми, щоб їх сприймали й затверджували, але з часом нам почали довіряти», — ділиться журналістка.

Читайте більше про досвід фрилансу в іноземних медіа від Крістіни Бердинських 

Проблема доступу

Українські журналісти регулярно скаржаться на обмеження доступу до лінії фронту. Нещодавно внаслідок їхнього звернення навіть звільнили речницю ОК «Південь» Наталію Гуменюк. Інколи здається, що західним медіа дають у рази більше ексклюзивів і доступу до перших осіб держави.

Іноземні журналісти помічають цю заздрість, але, як виявилося, і в них не завжди все добре з доступами й дозволами. 

Ізабель Хуршудян наголошує: ті кореспонденти й команди, які працюють в Україні, хочуть це робити й далі та випускати якнайбільше матеріалів. Наприклад, The Washington Post має команду з восьми людей, і поки штат бюро не планують зменшувати. «Але брак доступу до фронту чи перших осіб фруструє, — каже медійниця. — Я завжди намагаюся донести топчиновникам: такі великі команди, радники з безпеки, броньовані машини — це велика інвестиція від редакцій, і це не триватиме вічно. Особливо якщо мої редактори бачать, що ми приносимо мало матеріалів, до того ж майже нічого із фронту, й не розуміють, у чому причина». 

Керролл підтримує: «Поки є можливість впливати через медіа, краще цим користуватися. На жаль, ми бачимо централізацію, і люди закриваються від нас». Гонгадзе також наголосила, що і для «Голосу Америки» питання фінансування кореспондентів і матеріалів з України загострюється. 

Які формати й теми ще працюють?

З високобюджетних — візуальні матеріали, особливо в поєднанні з розслідуваннями, як у The New York Times про Бучу. 

Якщо говорити про історії з України, то, за словами Бердинських, у перші місяці великої війни був попит на українські голоси — колонки та історії про особистий досвід. 

«Людям хотілося знати й розуміти, що відчувають українці. Зараз це не настільки популярний запит, бо всі розуміють, що нічого хорошого українці не відчувають».  

Крістіна Бердинських

Мирослава Гонгадзе вважає, що позитивні історії про незламність українців важливі й цікаві іноземним авдиторіям, бо вони певним чином вкладають свій час та енергію (і, звісно ж, податки) в допомогу Україні. Тож для них важливо побачити, як ми долаємо страждання, це додає їм оптимізму. 

Один із колег, який висвітлював багато іноземних війн, на фоні загострення війни в Ізраїлі порадив Бердинських писати про річниці — це завжди працює. Журналістка зізнається: почала пітчити іноземцям історії про другу річницю великої війни й 10 років окупації Криму за кілька місяців до дати, щоб підхопити хвилю інтересу. 

«Новини із фронту завжди цікаві, але я — не та людина, яка перебуває із солдатами в окопах. Я роблю історії, не пов’язані з новинами, тож намагаюся шукати кут, який менше висвітлений у медіа, щоб на нього звернули увагу», — додала журналістка. Наприклад, вона писала історії про повернення з полону і про тих, кого війна кілька разів ставила в подібні ситуації (наприклад, двічі втрачали дім, — Ред.).

Пьотр Андрусечко теж готує історії до річниць, зокрема нещодавно завершив статтю про 80-ту річницю депортації кримських татар, щоб нагадати про сучасні події у Криму. Репортажі із прифронтових територій Донбасу також активно читають на сторінках Gazeta Wyborcza. 

Крім цього, полякам цікаво, як Україна живе поза війною, зокрема як працює інфраструктура. «Як це можливо, що, наприклад, почалася війна, а “Укрзалізниця” повноцінно працює? Ну хіба додалося роботи з евакуаційними потягами й рештою. Це дуже цікаво, бо в Польщі в цей самий період польські потяги і без війни сильно запізнюються», — пояснює Андрусечко й додає: поляки відчувають страх через близькість війни й хочуть розуміти, як українці виживають, бо з ними гіпотетично може трапитися те ж.

Пропаганда й безглузді новини

Порівнюючи 2014–2015 і останні два роки, Олівер Керролл акцентує на стані інформаційного поля. «Як на мене, головна відмінність у тому, що ми інформаційно перевантажені. Й Росія додає до цього шуму. Що спричиняє втому від новин? — розмірковує кореспондент. — Постійне занурення в це й повторювані теми та формати. Інколи менше — краще».  

Мирослава Гонгадзе також наголошує на засиллі російської дезінформації й шаленій активності російських ботів і тролів. «Кожну брехню треба спростовувати 10 правдивими повідомленнями. А це досить складно — створити такий обсяг правди про те, що відбувається в Україні». Тож українським журналістам треба бути особливо обережними, аби не стати інструментами для російських пропагандистів. «Нам треба бути відданими своїй справі й шукати тих, хто може з нами співпрацювати й допомагати розповідати наші історії», — підсумовує думку Гонгадзе.

Пьотр Андрусечко висловив незадоволення польськими колегами, які часто перевантажують читачів непотрібними новинами. «Наприклад: українська армія тепер має супервундервафлю [іронічно спотворене поняття надзвичайно потужної зброї, — Ред.], яку Росія боїться. На другий день з’являється інформація, що тепер Росія має супервундервафлю, яка може вплинути на перебіг війни. Я взагалі не розумію навіщо це. Це не є справжнім висвітленням війни, воно розмиває загальну картину й нічого не додає до розуміння», — обурюється журналіст. 

Насамкінець — чому світу все ще потрібні матеріали з України?

Ізабель Хуршудян каже: «Ця війна визначить новий глобальний порядок на наступні десятиліття. Саме тому людям точно не має бути байдуже. Мої редактори, аж до головної у Вашингтоні — Саллі Базбі, хочуть знати більше: що це за країна — Україна, як тут розвивається демократія, які реформи відбуваються. Як на мене, це позитивний знак. Українці можуть показати себе ще більше через соцмережі й завдяки великим інвестиціям, які у вас зараз робить світ».  

«Це універсальна історія, — переконаний Пьотр Андрусечко. — Це дуже пафосно прозвучить, але це боротьба за свободу й незалежність. І через це вона є важливою для тих, хто цінує свободу й незалежність у всьому світі».  

Фото: Сергій Пірієв

Більше підсумків Bucha Journalism Conference 2024:
> Журналісти на фронті: думки про відповідальність, самоцензуру, безпеку й комунікацію із пресофіцерами.
> Повістки як покарання й тиск різної сили. З чим розслідувачі мають справу після початку повномасштабного вторгнення
> Оголошені лавреати премії Bucha Journalism Conference 2024 року