Комунікаційна агенція The Tellers Agency провела шостий вечір сторителінгу The Tellers Night, який присвятили історіям про журналістику в умовах війни. На події обговорили уроки, які отримали журналісти під час роботи з темою війни, самоцензуру та потребу в антикорупційних розслідувань.
Подія відбулася за фінансової підтримки чеської організації People in Need у межах ініціативи SOS Ukraine.
Спікерами панелі стали:
- Настя Станко — головна редакторка «Слідства.інфо»;
- Віталій Юрасов — воєнний фотограф, документаліст;
- Данило Мокрик — журналіст The Kyiv Independent, автор YouTube-каналу MokRec.
Модерувала панель головна редакторка «Медіамейкера» Дарʼя Трапезнікова. Переповідаємо головне з заходу.
Журналіст на війні: мета, висвітлення, вплив
Журналістка та головна редакторка «Слідства.інфо» Анастасія Станко висвітлює воєнні дії на Сході України з 2014 року. Вона згадує, що вперше приїхала на війну автостопом до друзів, які були на Майдані під час Революції Гідності, а потім стали на захист на Донбасу в добровольчих батальйонах. Її перші поїздки на фронт були ще досить необачними: її затримували на кордоні росіяни й узяли у полон разом із оператором бойовики «ЛНР». У роботі з матеріалами спершу думала, що потрібно висвітлити дві сторони конфлікту, щоб зрозуміти що думають із того боку. Тоді межі фронту були не так чітко визначені, бракувало проговорених правил для медіа, досвіду та знань, що робити.
Тепер досвіду більше: Станко зрозуміла, що показати думку іншої сторони, коли йде війна у твоїй країні, неможливо. Водночас працювати стає небезпечніше з кожним днем, оскільки вже навіть за 15 км від фронту застосовують керовані авіаційні бомби, FVP-дрони, які полюють на все.
«Раніше, коли тебе привозили на нуль, де небезпечно й страшно, як і будь-якій іншій звичайній людині. Проте ти знаєш, що за дві-три години ти знову поїдеш у безпечне місце. Тепер цього відчуття немає, а війна у набагато більших масштабах», — говорить Станко.
Станко каже, що хоча видання працюють із матеріалами, щоб ті впливали на велику кількість людей, проте роль журналіста на фронті невелика.
«Журналіст — це провідник, який бере за руку глядача та проводить його в атмосферу справжньої війни. Це роль свідка жахливих і масштабних подій», — каже головна редакторка «Слідства.інфо».
Воєнний фотограф Віталій Юрасов до 2022 року знімав для рекламних кампаній українських і міжнародних брендів та зірок. 24 лютого він почав активно волонтерити, а після трьох місяців війни повернувся до фотографії.
«Довкола мене сотні талановитих фотографів, тому я був переконаний, що всі вони поїдуть фіксувати те, що відбувається. Але хороші фотографії з фронту робили лише кілька людей і кілька медіа. А ще був я, який відчував, що хочу і повинен знімати війну, але не знімав.Я вирішив, що маю їхати», — каже Юрасов.
Після звільнення Київської і Чернігівської області він почав знімати війну. Влітку 2022 року працював фіксером для іноземних журналістів та фотографів. Каже, що тепер знімкує все — від звітів волонтерів і анонсів збору до обміну полонених. Крім того, Юрасов організовував виставки, на яких проводив аукціони робіт, щоби передати гроші підрозділам. Одні з останніх його робіт також представляли на виставці у Парижі.
Юрасов був, зокрема, на острові Зміїному, куди більше ніхто з фотографів не потрапив після повномасштабного вторгнення.
Анастасія Станко ділиться, що серед жахів війни, які їй доводилося бачити, сльози викликають ті історії, де люди погоджуються ризикувати собою заради інших. Вона згадує такі випадки, що й далі мотивують її працювати. Зокрема пожежника, який закрив її своїм тілом під час обстрілу ринку в Харкові, чи порятунок пораненого, до якого відмовилися їхати через безпекову ситуацію.
«В одній із хат на лінії фронту п’ять днів лежав поранений хлопець Артур. Його мама молила, щоб хтось допоміг, але всі відмовлялися через безпекову ситуацію. Колян Пастико [відеограф, з яким працювала Станко, — ред.] та Максим Бережний [поліцейський із Лимана, який мав адресу хлопця і взяв Коляна допомогти, — ред.] вирішили поїхати за ним, щоб доставити до лікарів у Слов’янськ. Ті сказали, що Артур міг не дожити до вечора, якби за ним не приїхали. Чоловіки, які рідко показують свої емоції, стояли зі сльозами на очах. Максим не мусив ризикувати своїм життям, але він зробив це. Тепер Артур лікується в Німеччині», — ділиться журналістка. Вона додає, що вплив для неї — це її спроможність і бажання працювати далі, розповідаючи про про людей, які ризикують собою заради інших.
Журналіст The Kyiv Independent Данило Мокрик, який зараз, зокрема, робить розслідування про воєнні злочини й опитує їхніх свідків, розповідає, що найбільший урок для нього як журналіста під час війни — розуміння того, що бурхлива реакція співрозмовника на запитання журналіста не стосується конкретно його — це прояв травми.
«Потерпілі через воєнні злочини опинилися в обставинах, у яких вони не мають контролю, й надалі живуть із цим, не розуміючи, що можна зробити. Вони можуть реагувати на питання криком, звинувачувати в чомусь, але це так до нас говорить їхній біль. Ми дуже травмоване суспільство, й ми навіть не усвідомлюємо самі, наскільки через війну ця травма глибока», — говорить Данило Мокрик. Він додає, що навчився сприймати біль героїв як реакцію на те, що відбувається у світі, тому саме правильно побудована комунікація — це спосіб допомогти подолати травму.
Антикорупційні розслідування, OSINT і військові злочини
«Слідство інфо» до 2022 року займалося розслідуваннями корупції в органах влади та гучних кримінальних злочинів. Після, як і багато інших медіа, почали ідентифікувати росіян, що скоїли воєнні злочини: хто вони, з яких бригад, що саме вони робили тощо. Паралельно торік видання повернулося й до антикорупційних розслідувань. Анастасія Станко каже, що її редакція зважує, чи оприлюднення якоїсь інформації не нашкодить суспільству, але загалом такі теми потрібно піднімати зараз, щоб далі це не повторювалося.
«Ми бачимо, що розслідування антикорупційних злочинів мають великий інтерес для суспільства. Спершу ми мали негласне правило (якого дехто досі дотримується) — ми не критикуємо владу в час повномасштабного вторгнення. Під час війни неприйнятно красти, наживатися та збагачуватися. Проте я не готова чекати закінчення війни, щоби про це аж тоді починати говорити, тому що не знаю, коли вона закінчиться. А заклики до змін потрібні вже», — каже Станко. Вона додає, що видання не має табу щодо тем і так само писатиме про злочини керівників армії, зловживання і корупцію в ТЦК, якщо це буде доказово.
Данило Мокрик до війни займався антикорупційними розслідуваннями, зокрема в Bihus.info. Тепер вважає, що корупція в Україні — це не така гостра й екзистенційно загрозлива проблема, як повномасштабне вторгнення росіян. І хоч про це також потрібно робити матеріали, зосереджуватися необхідно на тому, що становить суспільну загрозу. Він додає, що від початку великої війни в нього була потреба розповідати про те, що відбувається, людям, які можуть знати про ці події менше, ніж українці. Тому він перейшов до новоствореного відділу розслідувань воєнних злочинів The Kyiv Independent — видання, яке розповідає про Україну закордонній авдиторії.
«Воєнні злочини — це те, про що мені хотілося кричати, про що робити розслідування й фільми на зовнішню аудиторію. Це спосіб перетворити крик на щось продуктивне», — каже Мокрик. Він не називає себе справжнім воєнним журналістом, порівнюючи себе зі Станко, яка робила багато репортажів із лінії фронту: його робота — переважно опитування свідків злочинів. Він вважає це не менш важливим, ніж робота з OSINT.
«Робота з воєнними розслідуваннями за допомогою OSINT — хоча є блискучі роботи за допомогою цього методу — не замінить поїздку в село, де відбувся воєнний злочин, де могли вбити дитину. Це також не замінить розмови з людьми, які, можливо, навіть не мають зв’язку з тобою», — наголошує Мокрик і наводить приклад. Для розслідування про вбивства українських дітей він поїхав в одне село, аби поговорити зі свідками вбивства хлопця. Завдяки їхнім свідченням журналістам вдалося встановити особу російського військового, якого пов’язували з іншими злочинами, але не з цим. За словами Мокрика, «жоден OSINT не дав би змоги цього зробити».
Медійник також говорить, що не потрібно плутати роботу журналіста та правоохоронних органів. Для журналістів обгрунтованої підозри достатньо, щоб випустити матеріал, бо мета медіа — інформувати про те, що відбувається тут і зараз, а не надавати докази для судових справ проти росіян. «Мій суд інший. Мої присяжні, яких я маю переконати — це моя авдиторія, яка дослухавши історії до кінця, зробить правильні висновки, — наголошує Мокрик. — Якщо моя знахідка буде корисною для Генеральної прокуратури України чи Міжнародного кримінального суду — це бонус моєї роботи як журналіста, й за потреби ми надаємо правоохоронцям інформацію, але це не основне наше завдання».
Самоцензура й інші обмеження під час війни
Анастасія Станко каже, що не всі правила та обмеження вважає об’єктивними та правильними. Проте зазначає, що журналісти часто самі потрапляють у ситуації, яких можна було уникнути.
«Бувають ситуації, коли журналісти, фіксери та продюсери гинуть, якщо ігнорують правила — мало який матеріал вартий загибелі журналіста. Так само, якби журналіст знав одразу, що через його матеріал можуть загинути військові, то навряд чи він став публікувати його», — зазначає Станко. Вона додає, що журналісти показують свої матеріали військовим перед публікацією, залишаючи можливість блюрити, підрізати й кадрувати, редагувати горизонт, щоб приховати якісь помітні ознаки локації, проте не треба погоджуватися цензурувати те, що кажуть люди. Наприклад, якщо військовий говорить на тему мобілізації: це його прямо стосується, тому що, наприклад, він міг би демобілізуватися, якби мобілізація йшла краще, швидше.
«Також була ситуація, коли ми говорили про футбол із військовим, який сказав, що наша збірна грає жахливо. Ми залишили це в матеріалі, проте пресофіцер просив вирізати це, бо це нібито “не патріотично”», — каже Станко.
Віталій Юрасов нічого не публікує вже пів року, тому що співпрацює з підрозділами, фото яких наразі не можна публікувати, щоб не розкрити місце їхнього перебування та завдання ворогові.
«За мною немає бек-офісу, я не працюю на конкретну редакцію чи агенцію. Все, що я маю — моя репутація. Тому я дуже ретельно обдумую все, що я роблю», — пояснює Віталій Юрасов. Він характеризує свій підхід як гонзо-журналістику, і каже, що не є фотожурналістом у класичному розумінні цього слова через суб’єктивний стиль.
Про те, що він не знімає, фотограф говорить так: «Я бачив перед собою ідеальний художній кадр, де половина обличчя людини була у крові через потрапляння осколка. Я знаю цю людину і я не можу собі дозволити зняти це. Замість цього, подавав бинти та медикаменти медикам. Я не можу фіксувати розпач, якщо перебуваю у ньому».
Водночас, каже Станко, журналістам не варто знімати людей у балаклавах, зі спини чи заблюреним обличчям, оскільки так формується довіра читача: «Росіяни завжди закривають обличчя, ми — ні, бо ми не окупанти. Крім цього, є різні причини робити так, але ми так людей не можемо показувати, бо я, як глядач, не довіряю людині з закритим обличчям».
Читати більше: Як змінилася робота локальних медіа на окупованих та прифронтових територіях — дослідження
Приховати персону героя, на думку Станко, доречно, якщо він повідомив, що на окупованій території у нього сім’я, бо розголошення інформації про цю людину може завдати шкоди її рідним.
«Ми показуємо війну такою, яка вона є, за винятком безпекових та етичних моментів. Абсолютно без прикрас, але з гідністю до людського тіла та її емоцій. Я завжди ставлю себе на місце людей, з якими спілкуюся. Проте це точно не означає, що ми не показуємо поранених і стабілізаційні пункти. Війна не буває без загиблих і поранених. Війна також не буває без болю. І цензурувати все — це показувати ідеальну картинку війни, що шкодить і що є неправдою», — говорить Станко.
Вона додає, що редакція мала один матеріал, який вони опублікували лише через 11 місяців після знімання. Проте це виняток: актуальні теми важливо публікувати одразу. Є історії, яких можуть не торкатися — їх не можна розповісти сьогодні. Також є речі, які можна розповісти зараз, проте їх сприйматимуть за кілька років зовсім інакше. Проте це не означає що про них не потрібно розповідати. Також Анастасія Станко зазначає, що і військові часто цензурують себе перед журналістами, відмовляючи у коментарях.
«Вони часто кажуть, що їм не вистачає людей. Тоді я кажу, що люди хочуть іти до людей, до класних командирів, які мають досвід. Так підказую, що варто розповідати свою історію. На жаль, часто пресофіцери цьому теж не сприяють і не знають історій своїх бійців, тому пропонують нам тих, хто не готовий говорити», — каже редакторка.
Данило Мокрик каже, що інколи через посилені обмеження доводиться вигадувати способи для того, щоби потрапити до свідків і потерпілих від воєнних злочинів й розповісти про зі злочини світові.
«Ми, очевидно, розуміємо, що маємо бути обережними в зоні бойових дій, щоби не нашкодити. Ми не діти. Мені видається, що в якийсь момент наша репутація мала би теж почати працювати на нас», — каже журналіст. Він зазначає, що не розповідав би про щось, що, на його думку, завдасть суспільству чи приватності окремої особи більше шкоди, ніж користі. Проте додає, що є теми, які журналіст може уникати через інші причини: меншу обізнаність у темі або несистематичність випадків.
«Наприклад, українські воєнні злочини не є системною картиною. Порушення законів і звичаїв ведення війни, міжнародного гуманітарного права, — це те, як воює Росія, а не Збройні Сили України. Мені щоразу болить, коли я дізнаюся про умисні чи не дуже умисні порушення з боку ЗСУ, проте не шукаю їх навмисно: окремий випадок українського воєнного злочину не розповість про війну», — говорить Данило Мокрик. Станко додає, що інколи крок до вирішення системних проблем — це звернути увагу на те, що таке відбувається, і потім стежити, як історія розвивається.
На переконання Мокрика, журналіст — це людина, яка часто говорить неприємні речі, щоб вони змінилися. Якщо медійник хоче сподобатися, він стає рабом аудиторії. Анастасія Станко додає, що маючи голос і авдиторію, ти маєш говорити про несправедливість і шукати відповіді на запитання, які розколюють суспільство.
За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у межах ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
Читати більше:
- Від смішного до трагічного. З чим працює український фіксер на війні — досвід Віталія Лисенка
- Зберігати імена та докази. 5 журналісток — про висвітлення наслідків війни та обережний пошук підходів до цього
- Журналісти на фронті: думки про відповідальність, самоцензуру, безпеку й комунікацію із пресофіцерами
- Репортерство зсередини: як Ганна Аргірова пише про російсько-українську війну для Associated Press
- «Моє завдання — дати цим людям голос». Поліна Вернигор — про пошук спільної мови з героями та професійні трансформації через війну
